— То ти погоджуєшся, що ми не досить гарні для нашої бабусі? — спитала Ганіма, набивши рот кашею.

— Не бійся її, Гані, — сказала Хара.

Лето проковтнув ложку каші, питально глянувши на Хару. Ця жінка хоч і проста, але пекельно мудра, бо так швидко розгадала їхню хитрість із оздобами.

— Вона повірить, що ми її боїмося? — спитав він.

— Схоже, що ні, — відповіла Хара. — Вона була нашою Превелебною Матір’ю, пам’ятайте. Я знаю її звичаї.

— Як одяглася Алія? — спитала Ганіма.

— Я її не бачила, — коротко відповіла Хара, відвертаючись.

Лето й Ганіма перезирнулися, наче мали спільну таємницю, і швидко схилилися над сніданком. Невдовзі перейшли до великого центрального переходу.

Ганіма заговорила однією з давніх мов, які збереглися в їхній генетичній пам’яті.

— Отож тепер маємо бабусю.

— Це дуже непокоїть Алію, — промовив Лето.

— Кому ж подобається відмовлятися від такої влади? — спитала Ганіма.

Лето тихо засміявся — напрочуд дорослий звук для такого юного тіла.

— Це щось більше.

— Чи очі її матері помітять те, що помітили ми?

— Чому ні? — спитав Лето.

— Так… Може, цього остерігається Алія.

— Хто знає Гидь краще за Гидь? — спитав Лето.

— Знаєш, ми можемо помилятися, — зауважила Ганіма.

— Але ми не помиляємося.

І він процитував із «Книги Азхар» Бене Ґессерит:

— «Через розумні причини й жахливий досвід ми називаємо переднароджених Гиддю. Бо хто ж знає, які пропащі та прокляті особи з нашого злого минулого можуть оволодіти живим тілом?»

— Я знаю історію цього, — сказала Ганіма. — Але, якщо це правда, чому ж ми не зазнаємо цього внутрішнього нападу?

— Можливо, наші батьки стоять у нас на варті, — відповів Лето.

— Тоді чому Алія не має такої охорони?

— Не знаю. Можливо, тому, що лише її батько помер, а мати жива. А може, просто тому, що ми ще молоді й сильні. Може, коли станемо старшими й більш цинічними…

— Мусимо бути дуже обачними з цією бабусею, — сказала Ганіма.

— І не розмовляти з нею про того Проповідника, що мандрує нашою планетою, виголошуючи єресь?

— Ти ж не вважаєш насправді, наче це наш батько!

— Я цього не запевняю, проте Алія боїться його.

Ганіма різко труснула головою.

— Я не вірю в ці нісенітниці про Гидь!

— Ти маєш стільки ж спогадів, що й я, — сказав Лето. — Можеш вірити в те, у що хочеш вірити.

— Думаєш, це тому, що ми не відважилися на транс прянощів, а Алія — погодилася? — спитала Ганіма.

— Думаю, саме так.

Вони замовкли, змішавшись із потоком людей у центральному переході. У січі Табр було холодно, але дистикости зберігали тепло, і близнята відкинули з рудого волосся каптури-росовсотувачі. Їхні обличчя зраджували знамення спільних генів: пишні губи, широко розставлені очі, сині на синьому — як знак залежності від прянощів.

Лето першим помітив, що наближається їхня тітка Алія.

— Ось і вона, — перестеріг він, перейшовши на бойову мову Атрідів.

Коли Алія зупинилися перед ними, Ганіма кивнула тітці головою і промовила:

— Воєнна здобич вітає славетну родичку. — Перейшовши на мову чакобса, Ганіма наголосила на значенні свого імені — воєнна здобич.

— Як бачиш, люба тітонько, — сказав Лето, — ми готуємося до сьогоднішньої зустрічі з твоєю матір’ю.

Алія, єдина особа у велелюдному королівському палаці, яку геть не дивувала доросла поведінка цих дітей, переводила грізний погляд з одного на друге. Тоді сказала:

— Тримайте язики на припоні, обоє!

Бронзове волосся Алії було сплетене на потилиці у два золоті водні кільця. Овальне обличчя насупилося, широкі губи із дещо опущеними краєчками — знак потурання собі — зціпилися у тонку лінію. Біля куточків синіх на синьому очей розкинулися віялом зморшки неспокою.

— Я попередила вас обох, як сьогодні поводитись, — промовила Алія. — Ви знаєте причини цього не гірше за мене.

— Ми знаємо твої причини, але, може, ти не знаєш наших, — озвалася Ганіма.

— Гані! — гарикнула Алія.

Лето сердито глянув на тітку й сказав:

— У будь-який день, а сьогодні особливо, ми не будемо либитися, як малі діти.

— Ніхто й не хоче, щоб ви либилися, — відповіла Алія. — Проте ми вважаємо, що нерозсудливим буде викликати в моєї матері небезпечні думки. Ірулан зі мною погоджується. Хто знає, яку роль обере леді Джессіка? Вона ж, зрештою, бене-ґессеритка.

Лето труснув головою, міркуючи: «Чому Алія не бачить того, про що здогадуємося ми? Чи вона надто далеко зайшла?» І звернув особливу увагу на ледь помітні риси обличчя Алії, що видавали наявність у її генах спадку по дідові з материнського боку. Барон Владімір Харконнен не був приємною людиною. Здійснивши цей огляд, Лето відчув, як у ньому самому ворухнувся неспокій. Подумав: «Він і мій предок теж».

— Леді Джессіка пройшла науку правління, — промовив він.

Ганіма кивнула.

— Чому вона вибрала саме цей час для повернення?

Алія скривилася, а тоді сказала:

— Можливо, просто хоче побачити своїх онуків.

«Ти маєш таку надію, люба тітонько, — подумала Ганіма. — Але це диявольськи мало скидається на правду».

— Вона не може правити тут, — сказала Алія. — У неї є Каладан. Цього повинно вистачити.

— Коли наш батько пішов у пустелю, щоб там померти, він залишив тебе регенткою. Він… — заспокійливо промовила Ганіма.

— Ти маєш якісь скарги? — вимогливо спитала Алія.

— Це був розумний вибір, — озвався Лето, підіграючи своїй сестрі. — Ти єдина знала, як це — народитися так, як народилися ми.

— Є поголос, наче моя мати повернулася до Сестринства, — промовила Алія. — Ви обоє знаєте, що Бене Ґессерит думає про…

— Гидь, — закінчив Лето.

— Так, — Алія процідила це слово крізь зуби.

— Ще кажуть: один раз відьма — завжди відьма, — промовила Ганіма.

«Сестро, ти граєш у небезпечну гру», — подумав Лето, але, підтримуючи її, сказав:

— Наша бабуся — жінка великої простоти, куди простіша, ніж інші її посестри. Ти ділиш з нею пам’ять, Аліє, тож знаєш, чого від неї очікувати.

— Простоти! — вигукнула Алія, хитнувши головою. Оглянула переповнений перехід, знову перевела погляд на близнят. — Якби моя мати була менш складною натурою, вас би тут не було. Та й мене теж. Я була б її первістком, і нічого цього…

Ледь здригнулася, знизала плечима.

— Попереджаю: хоч би що ви сьогодні робили, будьте дуже обережні. — Алія підвела погляд. — Ось і моя варта.

— Ти все ще вважаєш, що нам не слід супроводжувати тебе в космопорт? — спитав Лето.

— Чекайте тут, — сказала Алія. — Я повернуся разом із нею.

Лето перезирнувся із сестрою і промовив:

— Ти часто казала, що спогади, передані нам тими, хто жив до нас, не матимуть вартості, доки ми не здобудемо достатньо власного досвіду, аби втілити їх у життя. Ми із сестрою віримо в це. Передбачаємо небезпечні зміни через приїзд бабусі.

— Вірте в це й далі, — сказала Алія. Обернулася, стала між охоронницями, які її обступили. Усі разом швидко рушили переходом до Державного Входу, де їх чекали орнітоптери.

Ганіма витерла сльозу з правого ока.

— Вода для мертвих? — прошепотів Лето, взявши сестру за руку.

Ганіма набрала повні груди повітря і глибоко зітхнула. Думала про те, як спостерігала за тіткою, вдавшись до методики, добре їй відомої з накопиченого предківського досвіду.

— Це зробив транс прянощів? — спитала вона, наперед знаючи відповідь Лето.

— Ти маєш якесь краще припущення?

— Лише задля обговорення: чому наш батько… навіть наша бабуся встояли?

Він якусь мить придивлявся до неї. Потім заговорив.

— Ти знаєш відповідь не гірше за мене. Прибувши на Арракіс, вони вже були сформованими особистостями. Транс прянощів — ну… — Він стенув плечима. — Вони не народилися у цьому світі, уже опановані своїми предками. Зате Алія…

— Чому вона не повірила пересторогам Бене Ґессерит? — Ганіма закусила нижню губу. — Алія мала ту саму інформацію, що й ми.