Він подумав: «Час — це міра простору, так само як далекомір є мірою простору, але вимірювання прив’язує нас до місця, яке ми вимірюємо».

Відчув, що транс поглиблюється. Це відбулося як посилення внутрішньої свідомості, яку поглинуло його саморозуміння і завдяки якій він відчував, що змінюється. Це був живий Час, і він не міг його зупинити. Фрагменти пам’яті, минуле й майбутнє, заполонили його. Але вони існували як монтаж у русі. Їхні взаємозв’язки невпинно танцювали. Його пам’ять була лінзою, світловим прожектором, що ловив фрагменти, ізолюючи їх, але ні на мить не припиняючи безнастанного руху та модифікацій, що мерехтіли в його полі зору.

Крізь прожектор пройшло заплановане ними з Ганімою, це видовище домінувало над усім іншим, але тепер воно його жахало. Через безсумнівну невідворотність його его скоцюрбилося.

І його шкіра не була його власною! Минуле і теперішнє валилися крізь нього, долаючи бар’єри, збудовані страхом. Якоїсь миті він відчув, що рушає на Батлеріанський Джигад, прагнучи знищити кожну машину, що імітує людську свідомість. Це мало відійти в минуле й зникнути. Однак його чуття промчали крізь цей досвід, поглинаючи найдрібніші деталі. Він бачив священника-сотрудника[26], що промовляв із казальниці: «Ми мусимо знищити всі машини, що здатні мислити. Люди повинні встановити власні вказівні лінії. Це не те, що можуть зробити машини. Міркування залежать від програмування, а не від заліза, а ми — найкращі можливі програми!»

Він виразно чув голос, знав оточення — простору дерев’яну залу з темними вікнами. Світло давало мерехтливе полум’я. А його сотрудник промовляв: «Наш Джигад — це “дамп-програма”, програма викидання. Ми викидаємо речі, що нищать нас як людей!»

А у своїх думках Лето знав, що промовець був слугою комп’ютерів, розумівся на них та їх обслуговував. Але ця сцена зникла, і перед ним постала Ганіма й сказала: «Ґурні знає. Він розповів мені. Ось слова Дункана, а Дункан говорив як ментат: “Творячи добро, уникай розголосу, творячи зло, уникай усвідомлення цього”».

Це мало бути майбутнім — далеким майбутнім. Але він відчував його реальність. Воно було таким інтенсивним, як кожне минуле його множинного життя. І він прошепотів:

— Це правда, батьку?

Однак внутрішній батько заспокійливо сказав: «Не накликай катастрофи! Зараз ти вчишся стробоскопічної свідомості. Без неї ти можеш виплеснутися з себе, загубити своє знакомісце в Часі».

І уявні барельєфи зосталися. Пришельці вторгалися в нього. Минуле-теперішнє-миттєве. Не було справжнього відокремлення. Знав, що мусить пливти разом із ними, але це плавання його жахало. Як він зможе повернутися до знайомого місця? А все-таки відчував, що мусить припинити всякі спроби опору. Не був спроможний сприймати свій новий усесвіт як сукупність нерухомих позначених фрагментів. Ніщо не залишається нерухомим. Речі не можуть бути навічно впорядкованими та сформульованими. Він повинен знайти ритм зміни й між змінами розглянути саму змінність. Не знаючи, з чого це почалося, він опинився всередині гігантського moment bienheureux[27], спроможний побачити минуле в майбутньому, теперішнє в минулому, миттєве як у минулому, так і в майбутньому. Це було нагромадженням століть, пережитих між двома ударами серця.

Свідомість Лето вільно плавала — без об’єктивної психічної компенсації, без бар’єрів. «Тимчасове майбутнє» Намрі ясніло в його пам’яті, поділяючи, однак, свідомість із багатьма іншими майбутніми. І в цій разючій свідомості, у всьому його минулому, кожне внутрішнє життя стало його власним. Панував над ними за допомогою найбільшого з них. Вони йому належали.

Він думав: «Коли ти вивчаєш об’єкт на відстані, видно лише його загальні принципи». Він відійшов на відстань і міг тепер розгледіти своє життя: множинні минулі та їхні спогади були його тягарем, його радістю, його необхідністю. Але подорож хробака додала іншого виміру, а батько не був більше його охоронцем, бо не існувало вже такої потреби. Лето виразно бачив відстані — минуле та майбутнє. І минуле дало йому остаточного предка — того, що звався Гарумом і без якого не було б віддаленого майбутнього. Ці виразні відстані створювали нові загальні принципи, нові доступні виміри. Незалежно від того, яке життя він вибере, проживе його в автономній сфері масового досвіду, здолає життєвий шлях — такий заплутаний, що одного віку не вистачить, аби полічити покоління його предків. Прокинувшись, цей масовий досвід здобуває силу підкорити собі його самість. Він міг почуватися як одиниця, народ, суспільство чи ціла цивілізація. Саме цього Ґурні навчили боятися в ньому, саме цього чекав ніж Намрі. Їм не можна було дозволити побачити в ньому цю потугу. Ніхто й ніколи не має бачити цього у всій повноті — навіть Ганіма.

За мить Лето припіднявся і побачив, що Намрі зостався сам і дивиться на нього.

Старечим голосом Лето сказав:

— Нема єдиного набору меж для всіх людей. Універсальне передзнання — порожній міф. Можна передбачити лише найсильніші місцеві течії Часу. Але в нескінченному Всесвіті локальне може бути таким гігантським, що твій розум скорчиться від нього.

Намрі непорозуміло труснув головою.

— Де Ґурні? — спитав Лето.

— Пішов, щоб не бачити, як я вбиваю тебе.

— Ти вб’єш мене, Намрі? — запитав майже з благанням, щоб він так і зробив.

Намрі зняв руку з ножа.

— Раз ти мене просиш, я цього не зроблю. Якби ти був байдужим…

— Хвороба байдужості нищить багато речей, — промовив Лето. Кивнув головою: — Так… навіть цивілізації помирають від неї. Це наче ціна, потрібна, щоб здобути новий рівень складності чи свідомості.

Він глянув на Намрі.

— Тобі наказано розгледіти в мені байдужість?

І побачив, що Намрі був більше, ніж убивцею, — Намрі був підступним.

— Як знак нестримної сили, — сказав Намрі, але це було брехнею.

— Байдужа сила, так. — Лето сів, глибоко зітхнув. — У житті мого батька не було моральної величі, Намрі, лише локальна пастка, яку він сам для себе спорудив.

— Ніколи! — сказала Ганіма. — Я його вб’ю у нашу шлюбну ніч.

Говорила з гострою затятістю, з якою досі опиралася всім умовлянням. Алія та її радники провели пів ночі, тримаючи королівські покої у стані тривоги й посилаючи по нових радників, а також по їжу та напої. Увесь Храм і суміжна Твердиня кипіли фрустрацією через неухвалені рішення.

Ганіма спокійно сиділа на підвісному зеленому кріслі у своїх апартаментах: у великій кімнаті з грубими рудаво-коричневими стінами, що мали імітувати січовий камінь. Стеля, однак, була з імбарського кристалу, що миготів блакитними іскрами, а підлога — з чорної плитки. Меблів було небагато: малий письмовий столик, п’ять плавучих крісел і вузьке ліжко, поставлене в ніші, за фрименським звичаєм. Ганіма мала на собі жовте траурне вбрання.

— Ти не вільна особа, що може сама залагоджувати кожен аспект свого життя, — вже всоте промовила Алія. «Мала дурепа мусить це зрозуміти, рано чи пізно! Мусить погодитися на заручини з Фарад’ном! Мусить! Хай пізніше його вбиває, але, за фрименським обрядом сватання, заручини вимагають відкритого оголошення».

— Він убив мого брата, — промовила Ганіма, тримаючись тієї єдиної ноти, яка ще додавала їй сил. — Усі це знають. Фримени плювали б при згадці мого імені, якби я погодилася на заручини.

«І це одна з причин, чому ти мусиш погодитися», — подумала Алія. Вона сказала:

— Це зробила його мати. Він банітував її за це. Чого ти ще від нього хочеш?

— Його крові, — відповіла Ганіма. — Він Корріно.

— Він звинуватив і засудив власну матір, — протестувала Алія. — А чого тобі перейматися фрименською потолоччю? Приймуть усе, що ми їм накажемо прийняти. Гані, мир в Імперії вимагає, щоб…