Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ні. Тепер ти можеш розпочати тренування м’язів. Скажи мені, чи можеш ворухнути мізинцем лівої ноги, не ворухнувши жодним іншим м’язом свого тіла?

— Мій мі… — Вона бачила, яким відстороненим став вираз його обличчя, коли він намагався ворухнути мізинцем. Дивився вниз, на свою стопу, втупився в неї. На його чолі виступив піт. З грудей вирвалося глибоке зітхання. — Не можу.

— Можеш, — сказала вона. — Ти навчишся це робити. Вивчиш кожен мускул свого тіла. Знатимеш їх, як власні долоні.

Він тяжко ковтнув, оцінивши велич цієї перспективи. Тоді сказав:

— Що ви зі мною робите? Який у вас план для мене?

— Я маю намір вивільнити тебе, здійнявши понад Усесвітом, — відповіла вона. — Ти станеш тим, ким найбільше прагнеш бути.

На якусь мить він задумався:

— Ким прагну?

— Так.

— Це неможливо!

— Доки ти не навчишся керувати своїми прагненнями так, як керуєш своєю дійсністю, — сказала вона. І подумала: «Ось! Нехай його аналітики дослідять це. Вони порадять обережне схвалення, але Фарад’н на крок наблизиться до розуміння того, що я справді роблю».

Він підтвердив це припущення, промовивши:

— Одна річ сказати людині, що вона зрозуміє своє сердечне бажання. Інша річ — фактично реалізувати це розуміння.

— Ти дійшов далі, ніж я думала, — мовила Джессіка. — Дуже добре. Обіцяю тобі: закінчивши цю програму науки, ти станеш сам собі володарем. Хай що б ти зробив, це станеться тому, що ти саме це хотів зробити.

«І нехай Правдомовиця спробує це розгризти», — подумала вона.

Він підвівся, але вираз його обличчя був теплим, мав у собі щось товариське:

— Знаєте, я вам вірю. Прокляття, не знаю чому, але вірю. І не згадаю ні словом інші речі, про які думаю.

Джессіка дивилася, як він, задкуючи, виходить з її спальні. Вимкнула світлокулі, лягла. Цей Фарад’н був глибоким. Він тільки-но сказав їй, що починає розуміти її задум, але добровільно приєднується до її таємного плану.

«Почекай, коли він почне вивчати свої емоції», — подумала вона. З цим міркуванням налаштувала себе на те, щоб заснути. Знала, що завтра їй дошкулятимуть випадкові зустрічі з палацовим персоналом, який ставитиме, на перший погляд, начебто невинні питання.

Людство періодично прискорює свою активність, переживаючи таким чином змагання між відновленням життєздатності та спокусливим пороком декадансу. У цьому періодичному змаганні кожна пауза стає розкішшю. Лише тоді можна усвідомити, що все дозволено, усе можливо.

Апокриф Муад’Діба

«Дотик піску важливий», — сказав собі Лето.

Відчував дотик зернистого піску під собою, сидячи під блискучим небом. Його змусили спожити чергову велику дозу меланжу, і розум Лето вирував. Глибоко в цьому коловороті містилося питання, відповіді на яке не було: «Чому вони наполягають, щоб я це сказав?» Ґурні був упертим: жодних сумнівів щодо цього. І він дістав накази від своєї леді Джессіки.

Для цього «уроку» його вивели з січі на денне світло. Він мав дивне враження, ніби дозволив своєму тілу вийти на коротку прогулянку з січі, тоді як його внутрішній складник брав участь у битві між Герцогом Лето й старим бароном Харконненом. Вони змагалися між собою опосередковано, через нього, бо він не дозволяв їм прямого контакту. Із цього змагання він зрозумів, що сталося з Алією. Нещасна Алія.

«Я мав рацію, коли боявся меланжевої подорожі», — подумав Лето.

Його накрила хвиля гіркої образи на леді Джессіку. Її клятий ґом джаббар! Змагайся і перемагай або гинь у цьому випробуванні. Не змогла прикласти отруєної голки до його шиї, але вислала його до грізної долини, що поглинула її власну доньку.

У його свідомості з’явилися звуки пирхання. Йшли хвилями, стаючи голоснішими, тоді тихішими, голоснішими… тихішими. Він не мав змоги визначити, реальні вони чи викликані прянощами.

Тіло Лето зігнулося над сплетеними руками. Сідницями він відчував гарячий пісок. Перед ним лежав килимок, але він сидів на голому піску. На килимок падала тінь: Намрі. Лето вдивлявся у розпливчастий узор килима, по якому хвилями йшли бульбашки. Його свідомість пливла власним річищем крізь ландшафт, що тягся аж до небокраю у неймовірній зелені.

Усередині черепа барабанив пульс. Він відчував тепло, гарячку. Гарячка була палючою силою, що наповнювала його чуття, виштовхуючи плотську свідомість, так що він міг чути лише рухомі тіні небезпеки. Намрі з ножем. Натиск… натиск… Урешті Лето завис між небом і піском, його розум загубив усе, крім гарячки. Зараз він чекав, поки щось станеться, відчуваючи, що ця подія буде першою й останньою.

Гаряче-гаряче сонце било й розбивало, виблискуючи довкола нього, не даючи ні заспокоєння, ні ліків. «Де мій Золотий Шлях?» Звідусіль повзли комахи. Звідусіль. «Моя шкіра не моя власна». Посилав повідомлення вздовж своїх нервів, чекаючи надходження відповідей від інших осіб.

«Голову вгору!» — наказав він собі.

Голова, що мусила бути його власною, рвонулася вгору й задивилася на латки порожнечі в блискучому світлі. Хтось прошепотів:

— Він тепер глибоко в цьому.

Жодної відповіді.

Палючий сонячний вогонь нагромаджував спеку на спеку.

Повільно, розгинаючись, свідомість понесла його течією крізь останній екран зеленої порожнечі, а тоді — за низькі хвилясті дюни, на відстані не більше за кілометр від розтягненої крейдяної лінії скель. Там розкинулося зелене бурхливе майбутнє, здіймаючись, пливучи в нескінченну зелень, зеленобуйність, зелений-зелений рух у зовнішню нескінченність.

У всій цій зелені не було жодного великого хробака.

Багатство дикої рослинності, але ніде жодного Шай-Хулуда.

Лето збагнув, що пустився в ризиковану подорож за давні кордони, до нової країни, існування якої могла засвідчити лише уява, і що зараз він заглядає за чергову завісу, яку сонне людство називає Невідомим.

Це була кровожерлива дійсність.

Відчував, як червоний плід його життя погойдується на стеблині, з нього повільно спливає рідина, а ця рідина — есенція прянощів, що текла в його жилах.

Без Шай-Хулуда прянощів більше не буде.

Він бачив майбутнє без великого сірого червозмія Дюни. Він знав це, але не міг вирватися з трансу й відгородитися від такого переходу.

Зненацька його свідомість відсахнулася, рвонувшись назад, відступаючи від такого смертельного майбутнього. Його думки ввійшли в нутрощі, ставши примітивними, піддатливими лише найсильнішим емоціям. Він виявив, що неспроможний зосередитися на жодному конкретному аспекті свого видіння чи оточення, проте всередині нього промовляв голос. Говорив прадавньою мовою, яку Лето чудово розумів. Голос був мелодійним і жвавим, але його слова лякали.

— Це не теперішнє впливає на майбутнє, недоумку, а майбутнє формує теперішнє. Ти все бачиш навпаки. Оскільки майбутнє відоме, воно задає розвиток подій, що забезпечують майбутньому сталість і неминучість.

Ці слова прошили його наскрізь. Відчув жах, закорінений у тяжкій матерії свого тіла. Завдяки цьому знав, що його тіло досі існує, але необачна природа й надзвичайна сила його видіння стали причиною того, що він почувся зараженим, беззахисним, нездатним віддати м’язам наказ, здобувши їхній послух. Він знав, що дедалі сильніше піддається натиску колективного життя, завдяки пам’ятям якого він повірив у свою реальність. Його охопив страх. Подумав, що може втратити внутрішній контроль над собою, провалившись урешті в Гидь.

Лето відчув, що його тіло скрутилося від жаху.

Він почав уже покладатися на свою перемогу й новоздобуту добромисну співпрацю цих пам’ятей. Тим часом усі вони обернулися проти нього — навіть царствений Гарум, якому він вірив. У мерехтінні лежав на поверхні, яка не мала коренів, і не міг надати жодного виразу своєму власному життю. Намагався сконцентруватися на своєму ментальному образі, постав перед рамками, що накладалися одна на одну, але кожна з них відповідала іншому віку: немовля у старечому дрижанні. Він згадав ранню науку батька: «Нехай руки стають молодими, тоді старими». Але все його тіло було зараз занурене в цю втрачену реальність, цілісна послідовність образів танула серед інших образів, з рисами тих, що дали йому свою пам’ять.

74
{"b":"819737","o":1}