Він повернув своє замасковане обличчя до Тийканіка.
— Ваше око привертає влада, а не тонкощі її використання та її ризики. Тому ваше майбутнє наповнене речами, що оголошені як невідомі: жіночими суперечками, кашлем і вітряними днями. Як створити епоху, якщо неможливо розгледіти всі деталі? Ваш потужний розум не служитиме вам. Ось у чому ваша слабкість.
Фарад’н довго придивлявся до старого, обмірковуючи глибші наслідки таких думок, впертість у обстоюванні таких дискредитованих концепцій. Моральність! Громадські цілі! Це були міфи, які слід відкинути разом із переконанням про висхідний характер еволюційного руху.
— Що ж, достатньо слів, — сказав Тийканік. — Що з умовленою ціною, Проповіднику?
— Дункан Айдаго ваш, — відповів Проповідник. — Подбайте, щоб належно його використати. Це безцінний скарб.
— О, ми маємо для нього відповідну місію, — промовив Тийканік. Глянув на Фарад’на. — Після вашого від’їзду, мій принце?
— Надішли йому пакет, доки я не передумав, — сказав Фарад’н. Тоді додав, глянувши на Тийканіка: — Мені не подобається, як ти мене використав, Тийку.
— Вибачте йому, принце, — озвався Проповідник. — Ваш вірний башар чинить Божу волю, хоч сам цього не знає.
Вклонившись, Проповідник відійшов, а Тийканік поспішив, щоб відвести його.
Фарад’н дивився, як вони віддаляються, і думав: «Мушу розглянути релігію, яку прийняв Тийк. — І сумно всміхнувся. — Який тлумач снів! Але що з того? Мій сон не мав жодної ваги».
І мав він видіння обладунку. Обладунок не був його шкірою, він був сильнішим, ніж пласталь. Ніщо не могло проникнути крізь його обладунок: ніж, отрута, пил пустелі чи її палючий суховій. У правій руці мав він силу, спроможну викликати коріолісову бурю, струснути землею і зруйнувати її дощенту. Його очі втупилися у Золотий Шлях, а в лівій руці він тримав скіпетр абсолютного владарювання. А за Золотим Шляхом його очі споглядали у вічність, про яку він знав, що вона є поживою його душі та вічного тіла.
«Верхів’я. Сон мого брата» з «Книги Ганіми»
— Було б краще, якби я ніколи не став імператором, — промовив Лето. — О, це не означає, що я припустився помилки батька й зазирнув у майбутнє крізь шкельце прянощів. Я кажу це з егоїзму. Ми з сестрою вкрай потребуємо часу, щоб мати змогу навчитися жити з тим, чим ми є.
Він замовк, запитально дивлячись на леді Джессіку. Продекламував свою партію, як вони домовилися з Ганімою. Якою буде реакція їхньої бабусі?
Джессіка пильно розглядала свого онука при неяскравому світлі світлокулі, що осявала її помешкання в січі Табр. Був лише початок ранку другого її дня перебування тут, і вона вже дістала тривожну звістку, що близнята провели безсонну ніч за межами січі. Що ж вони робили? Вона погано спала й відчувала, що кислоти втоми вимагають, аби вона спустилася з того гіперрівня, на якому залишалася впродовж усього напруженого часу, почавши з вирішального показу в космопорту. То була січ її нічних кошмарів, але за її стінами — не та пустеля, яку вона пам’ятала. Звідки взялися всі ці квіти? А повітря довкола було надто вологим. Молодь не дотримувалася суворо дистикостової дисципліни.
— І чому, дитино, ти потребуєш часу, аби вивчити себе? — спитала вона.
Він легко хитнув головою, знаючи, що це дивний жест таємного дорослого, схованого в дитячому тілі, та нагадуючи собі, що він мусить вивести бабусю з рівноваги.
— По-перше, я не дитина. Ох… — він торкнувся грудей. — Це дитяче тіло, безсумнівно. Але я не дитина.
Джессіка прикусила верхню губу, не зважаючи на те, що видала цим себе. Її Герцог, від смерті якого на цій клятій планеті минуло стільки літ, сміявся з неї, коли вона так робила. «Це твоя єдина нестримна реакція, — так він називав те прикушування губи. — Вона каже мені, що ти стурбована, а я мушу поцілувати ці губи, щоб заспокоїти їхнє тремтіння».
А зараз її онук, що мав ім’я її Герцога, вразив її в самісіньке серце, усміхнувшись і сказавши:
— Ви занепокоєні. Це виказує тремтіння ваших губ.
Їй знадобилася найглибша дисципліна бене-ґессеритського вишколу, аби повернути видимість спокою. Їй це вдалося:
— Ти глузуєш з мене?
— Глузувати з вас? Нізащо. Але я мушу пояснити, як сильно ми відрізняємося. Дозвольте я нагадаю вам давню січову оргію, коли Превелебна Мати віддала вам свої життя і пам’ять. Вона налаштувалася на вас і дала вам цей… цей довгий ланцюг, кожна ланка якого — окрема особистість. Тож ви дещо знаєте про те, що переживаємо ми з Ганімою.
— А Алія? — спитала Джессіка, випробовуючи його.
— Ви не розмовляли про це з Гані?
— Я хочу поговорити про це з тобою.
— Дуже добре. Алія відкинула те, чим була, і стала тим, чого найбільше боялася. Внутрішнє минуле не може бути витіснене в несвідоме. Це небезпечно для кожної людини, але для нас, переднароджених, це гірше за смерть. І це все, що я скажу про Алію.
— Отже, ти не дитина, — промовила Джессіка.
— Мені мільйони літ. Це вимагає регулювання, до якого люди ніколи раніше не вдавалися.
Джессіка кивнула, тепер спокійніша й значно обережніша, ніж із Ганімою. А де ж Ганіма? Чому Лето прийшов сюди сам?
— Ну, бабусю, — озвався він, — то хто ж ми? Гидь чи надія Атрідів?
Джессіка проігнорувала його питання.
— Де твоя сестра?
— Відволікає Алію, щоб вона нам не завадила. Так треба. Але Гані не сказала б вам нічого, крім того, що сказав я. Хіба ви не помітили цього вчора?
— Те, що я помітила вчора, — моя справа. Що це за лепетання про Гидь?
— Лепетання? Не вдавайтеся зі мною до свого бене-ґессеритського жаргону, бабусю. Поверну його вам слово за словом, черпаючи просто з вашої пам’яті. Я хочу чогось більшого, ніж тремтіння ваших губ.
Джессіка струснула головою, відчуваючи холод цієї… особи, у жилах якої текла її кров. Внутрішні ресурси, які Лето мав у своєму розпорядженні, пантеличили її. Вона спробувала підлаштуватися до його тону й спитала:
— Що ти знаєш про мої наміри?
Він пирхнув.
— Ви не мусите питати, чи не повторив я батькової помилки. Я не заглядав за межі нашого саду часу, принаймні нічого там не шукав. Залишмо абсолютне знання про майбутнє тим моментам déjà vu, яких зазнає кожна людина. Я знаю пастку передзнання. Життя мого батька розповіло мені те, що я мусив дізнатися. Ні, бабусю, повністю збагнути майбутнє — це означає бути повністю ув’язненим у цьому майбутньому. Сучасне стає майбутнім. Я потребую більшої свободи.
Джессіка відчула, як її язик здригається від непромовлених слів. Як могла вона відповісти йому чимось, чого він ще не знав? Це жахливо! Він — це я! Він — мій коханий Лето! Ця думка вразила її. Якусь мить вона міркувала, чи ця дитяча маска не може опасти, відкривши дорогі риси, і воскресити… Ні!
Лето нахилив голову набік і підвів очі, пильно придивляючись до неї. Так, урешті-решт, нею можна було маніпулювати. Він сказав:
— Коли ви думаєте про передзнання, — сподіваюся, що робите це рідко, — то, ймовірно, не відрізняєтеся від інших. Більшість людей уявляє, як добре було б знати завтрашній курс цін на китове хутро. Або чи правитимуть знову Харконнени своєю родовою планетою Ґ’єді Прайм? Але ж, звичайно, ми знаємо Харконненів і без передзнання, правда, бабусю?
Вона не дала піймати себе на цю приманку. Звісно, він знав, що в жилах його предків текла проклята кров Харконненів.
— Хто такий Харконнен? — спитав він, намагаючись її спровокувати. — Хто такий Звір Раббан? Один із нас, так? Але я збився з теми. Я кажу про популярний міф передзнання: абсолютне знання майбутнього. Усе! Які маєтки можна здобути — і втратити, маючи це абсолютне знання, так? Поспільство в це вірить. Люди вважають, що коли трохи знання — це добре, то більше мусить бути ще кращим. Як чудово! А якщо передаси комусь із них повний сценарій життя, незмінний діалог аж до моменту смерті, — яким пекельним дарунком це стало б. Яка ж це суцільна нудьга! Щомиті відтворювати те, що точно знаєш. Без відхилень. Знати кожну відповідь, кожен вислів — знову й знову, знову й знову…