— Передай Алії, що я негайно ж вишлю ’топтер з котримось із людей Стілґара.

Перш ніж вартівниця встигла запротестувати, зачинив двері й завів двигун. Бачив, як вона стоїть, розгублена. Хто міг би засумніватися у консорті Алії? Перш ніж вона вирішила, що робити, він підняв ’топтер у повітря.

Тепер, лишившись на самоті в ’топтері, міг дозволити своїй тузі вилитися болісним риданням. Алія зникла. Вони розлучилися назавжди. Сльози текли з тлейлаксанських очей, а він шепотів:

— Нехай усі води Дюни виллються в пісок. Не дорівняються моїм сльозам.

Але така поведінка була невластивою для ментата, і він визнав це, змусивши повернутися до тверезої оцінки поточних потреб. ’Топтер вимагав його уваги. Відчуття польоту принесло йому полегшення, і він знову зміг себе опанувати.

«Ганіма знову зі Стілґаром, — подумав він. — Ірулан теж».

Чому Зія мала його супроводжувати? Він проаналізував це питання як ментат, і відповідь пройняла його холодом. «Зі мною мав статися нещасний випадок».

Це здавалося для Лето оманливо простим: уникати видінь, роблячи те, чого він у них не бачив. Знав пастку, наставлену на нього в його власних думках, знав, як випадкові нитки замкнутого минулого сплітаються, доки міцно його не охоплять, але мав новий спосіб ухопити ці нитки. Він ні разу не бачив своєї втечі з Джакуруту. Нитку із Сабіхою слід обірвати першою.

Зараз, при останньому світлі дня, він скоцюрбився біля східного краю стіни, що захищала Джакуруту. Фримпакет забезпечив його енергетичними таблетками та їжею. Чекав припливу сил. На заході лежало озеро Азрак, гіпсова рівнина, на якій була колись відкрита вода, — у дні перед хробаком. На сході розкинувся невидимий Бене Шерк, нові розпорошені селища, що зазіхнули на відкритий блед. На півдні тяглася Танзеруфт, Жахлива Земля: тридцять вісім сотень кілометрів пустки, лише де-не-де порушеної латками зміцнених травами дюн і вітряними пастками, що ловили їм воду, — витвір екологічної трансформації, яка змінювала краєвид Арракіса. Їх обслуговували льотні команди, ніхто не залишався там надовго.

«Піду на південь, — сказав він собі. — Ґурні чекатиме від мене саме цього».

Це була не та мить, аби робити щось геть неочікуване.

Невдовзі споночіє, і він зможе покинути цю тимчасову криївку. Вдивлявся у південний небокрай. Уздовж цього горизонту на тлі брунатного неба з посвистом перекочувалася, наче дим, пекуча лінія хвилеподібного пилу — буря. Він дивився, як високий центр бурі здіймається над Великою Рівниною, немов великий хробак. Кілька хвилин він спостерігав за цим центром і помітив, що той не посувається ні праворуч, ні ліворуч. Йому на думку спав старий фрименський вислів: «Якщо центр не рухається, ти на його шляху».

Ця буря змінила стан справ.

Якусь мить він дивився на захід у напрямку Табру, відчуваючи оманливий сіро-бурий мир пустельного вечора, оглядаючи білу гіпсову плиту, обрамлену заокругленими вітром каменями, самотню порожнечу з нереальною блискучо-білою поверхнею, що віддзеркалювала пилові хмари. Ніде, у жодному видінні, він не бачив, як виживає у сірому змієві материнської бурі або ж як закопується глибоко в пісок, щоб урятуватися. Було лише видіння, як він котиться під вітром… але це може статися пізніше.

І була там буря, що розтягалася на багато градусів географічної широти, хльостаючи цей світ, щоб підкорити його собі. Можна ризикнути. Він знав старі історії — зазвичай вони траплялися зі знайомими знайомих, — що можна утримати виснаженого хробака на поверхні, загнавши гак творця під одне з його широких кілець, і, так його скувавши, втекти від бурі в підвітряній тіні. У цьому було щось таке — на межі зухвальства й нестримного безумства, — що його спокушало. Буря надійде не раніше, ніж опівночі. Час іще був. Скільки ниток можна обірвати? Усі, разом з останньою?

«Ґурні сподівається, що я піду на південь, але не в бурю».

Він глянув униз, на південь, шукаючи шляху, побачив плавний ебеново-чорний мазок глибокого узвозу, що звивався між скелями Джакуруту. Побачив піщані завитки в нутрощах узвозу, химеристий пісок. Пісок викидав свої гордовиті хвилі на рівнину, наче то була вода. Гіркий смак спраги шепотів йому в роті. Він закинув на плече фримпакет і зійшов на стежку, що вела в каньйон. Досі було настільки ясно, що Лето міг роздивитися навколо, але він знав, що грає з часом.

Коли він дістався краю каньйону, на землю стрімко опустилася ніч центральної пустелі. Зосталося тільки спечене глісандо місячного сяйва, що мало освітити дорогу до Танзеруфт. Він відчував прискорене серцебиття вкупі з усіма страхами, які йому забезпечували численні пам’яті. Передчував, що може спуститися у Хуануї-наа, як лячні фрименські описи називали найбільшу бурю — Смертесховище Землі. Та хай би що там сталося, цього не було у видінні. Кожен крок віддаляв його від викликаної прянощами дхайни, розширеної свідомості його інтуїтивно-творчої натури з її перетворенням у нерухомий ланцюг причинності. На кожні його сто кроків щонайменше один вів убік, поза словами та у зв’язку з його новосхопленою внутрішньою реальністю.

«Тим чи тим шляхом, батьку, я йду до тебе».

Невидимі птахи в скелях довкола нього видавали тихі звуки. Згідно з фрименською мудрістю, він слухав їхнє відлуння, що вело його дорогою, яку не можна розгледіти. Часто, минаючи ущелини, помічав зловісну зелень очей: то істоти забилися у схованки, бо знали, що надходить буря.

Він вийшов з узвозу до пустелі. Живий пісок рухався і дихав під ним, розповідаючи про глибинну активність і приховані фумароли[34]. Він озирнувся і глянув на осяяні місяцем шапки лави на крутогорах Джакуруту. Уся структура місцевості була метаморфічною, переважно сформованою тиском. Арракіс досі мав що сказати про своє майбутнє. Лето поставив гупало, щоб привабити хробака, а коли воно почало гупати об пісок, зайняв позицію, з якої найкраще було спостерігати й слухати. Його права рука мимоволі потяглася до яструбиного персня Атрідів, схованого в кишеньці дишсаше. Ґурні знайшов його, але не забрав. Що він подумав, побачивши перстень Пола?

«Батьку, чекай мене скоро».

Хробак прийшов із півдня. Зігнувся кутом, оминаючи скелі, не такий великий, як він сподівався, але тут уже нічого не вдієш. Він оцінив траєкторію хробака, увігнав гаки й швидким рухом зіп’явся лускуватим боком, доки хробак мів пісок над гупалом, здіймаючи хмари куряви. Хробак легко обертався під натиском його гаків. Вітер їхнього переходу почав хльостати одяг Лето. Він глянув на південні зорі, затьмарені курявою, і скерував хробака в той бік.

Просто в бурю.

Коли зійшов Перший місяць, Лето оцінив висоту бурі та змінив прогнози стосовно її приходу. Не раніше світанку. Буря посилилася, збираючи більше енергії для великого стрибка. Команди екологічної трансформації матимуть силу-силенну роботи. Планета наче змагалася з ними зі свідомою люттю, а її гнів наростав дедалі більше з тим, як територію сильніше охоплювала трансформація.

Усю ніч він гнав хробака на південь, відчуваючи запаси його енергії завдяки рухам, які передавалися стопам. Час від часу він дозволяв тварині повертати на захід, що хробак постійно намагався зробити, чи то рухаючись уздовж невидимих меж своєї території, чи то керуючись глибоко закоріненим відчуттям наближення бурі. Хробаки закопувалися, щоб порятуватися від піщаного вітру, але цей не міг заритися під пустелю, доки гаки творця тримали відкритим одне з його кілець.

Опівночі хробак виявляв численні ознаки виснаження. Лето перемістився назад уздовж великих гребенів і запрацював ціпом, дозволивши хробакові вповільнити хід, але далі направляючи його на південь.