Помітив у ній нерішучість і додав:

— Хіба ж я не Гість Печери? Намрі мусить навчитися того, чого навчився я. Маємо зробити багато речей, аби наш Усесвіт не дегенерував.

— Я не вірю цьому… про хробаків, — сказала вона.

— І про нас, сплетених у коханні?

Вона хитнула головою. Проте він бачив, як думки пропливають крізь її мозок, наче звіяні вітром пір’їни. Його слова водночас і приваблювали, і відштовхували її. Бути дружиною владаря — це, напевно, дуже принадно. Та існували ще накази її дядька. Але ж одного дня цей син Муад’Діба може правити тут, на Дюні, і аж до найдальших окраїн їхнього Всесвіту. Вона зіткнулася з крайньою нехіттю до подібного майбутнього, притаманною усім фрименам, звиклим ховатися в печерах. Дружина Лето була б у всіх на очах, стала б об’єктом пліток і спекуляцій. Хоча вона була б багатою і…

— Я син Муад’Діба, здатний бачити майбутнє, — промовив він.

Вона повільно вклала свого ножа в піхви, легко підвелася з килимка, підійшла до нього й допомогла йому встати. Її дії розвеселили Лето: вона старанно склала килимок і перекинула його через праве плече. Він бачив, як вона поглядом оцінює їхню різницю в розмірах, обмірковуючи його слова: «Сплетені коханням».

«Розмір — це ще одна річ, яка змінюється», — подумав він.

Поклала руку йому на плече, щоб допомагати й керувати ним. Він спотикнувся, і вона різко сказала: «Для цього ми надто далеко від січі!» Мала на увазі небажаний звук, який міг привабити хробака.

Лето відчував, що його тіло стало сухою шкаралупою, яку покинула комаха. Він знав цю шкаралупу: то була єдність із суспільством, вибудованим на торгівлі меланжем та на Релігії Золотого Еліксиру. Ексцеси цієї релігії спорожнили її. Високі цілі Муад’Діба виродилися у магію, підтримувану збройною рукою Ауквафу. Тепер Муад’Дібова релігія мала іншу назву — Шінь-сен-Шао, іксіанська наліпка, що означала напругу та безумство тих, хто хоче загнати Всесвіт у рай за допомогою крис-ножа. Але це теж зміниться, подібно до Ікс. Вони ж лише дев’ята планета свого сонця, а іксіани забули навіть мову, що дала їм ім’я.

— Джигад був різновидом масового божевілля, — пробурмотів він.

— Що? — Сабіха задумалася про те, як змусити його йти неритмічно, приховуючи їхню присутність тут, на відкритому піску. На якусь мить зосередилася на його словах, а тоді вирішила, що це черговий вияв його очевидної втоми. Вона відчувала його слабкість, те, наскільки він спустошений трансом. Їй здавалося це даремним і жорстоким. Якщо його мають убити, як сказав Намрі, то це слід зробити швидко, без усієї цієї гри. Хоча Лето казав щось про дивовижне одкровення. Можливо, саме цього й прагнув Намрі. Такими, безперечно, були мотиви рідної бабки Лето. Бо чого б інакше Мадонна Дюни дала санкцію на ці небезпечні для дитини дії?

Дитини?

Вона знову замислилася над його словами. Вони дійшли вже до підніжжя скелі, і вона зупинила свого підопічного, давши йому змогу трохи перепочити тут, у безпечнішому місці. Дивлячись на нього при тьмяному зоряному світлі, запитала:

— Як це можливо, щоб не було хробаків?

— Тільки я можу це змінити, — відповів він. — Не бійся. Я можу змінити все.

— Але це…

— На деякі питання немає відповідей, — сказав він. — Я бачив це майбутнє, проте суперечності лише збили б тебе з пантелику. Це змінний Усесвіт, а ми — найдивніша з усіх змін. Ми входимо в резонанс із багатьма впливами. Наші версії майбутнього вимагають постійного оновлення. Тепер перед нами постав бар’єр, який ми мусимо усунути. Це змушує нас коїти брутальні речі, діяти всупереч нашим найфундаментальнішим, найдорожчим бажанням… Та це мусить бути зроблено.

— Що мусить бути зроблено?

— Ти колись убивала друга? — спитав він і обернувся, скерувавшись у бік щілини, яка похило йшла вгору, до прихованого входу в січ. Рухався так швидко, як тільки дозволяла йому втома після трансу, та ось вона вже позаду нього, вхопила його за одяг і зупинила.

— Що це значить — про убивство друга?

— Він однаково б помер, — сказав Лето. — Я не мушу цього робити, але можу це відвернути. Якщо я не відверну цього, чи це не буде вбивством?

— Хто ж… хто помре?

— Альтернатива змушує мене мовчати, — відповів він. — Можливо, мені доведеться віддати сестру страховиську.

Він знову відвернувся від неї. І цього разу, коли вона потягла його за одяг, випручався, відмовляючись відповідати на її питання. «Краще їй не знати, доки не настане слушний час», — подумав він.

Голі коричневі скелі Оборонної Стіни маячили вдалині, а для Ганіми вони були втіленням того явища, яке загрожувало її майбутньому. Вона стояла край саду на даху Твердині, призахідне сонце світило їй у спину. Воно зберігало темно-оранжевий блиск, спричинений пиловими хмарами, колір такий глибокий, як краї пащі хробака. Ганіма зітхнула, подумавши: «Аліє… Аліє… Невже твій фатум є й моїм фатумом?»

Внутрішні життя ставали останнім часом дедалі голоснішими. Було щось таке в умовних рефлексах жінок фрименської спільноти — можливо, справжня статева різниця, але, незалежно від причини, жінки були більш піддатливі цьому внутрішньому припливу. Коли вони з бабусею складали план дій, та перестерігала її, черпаючи знання з нагромадженої мудрості Бене Ґессерит, але й будячи в Ганімі страх, що коренився у цій мудрості.

— Гидь, — казала леді Джессіка, — це наш термін для переднароджених, за ним криється довга історія гіркого досвіду. От як це діє: схоже, що внутрішні життя діляться на дві групи — добромисних і зловмисних. З добромисними легко спілкуватися, вони корисні. Зловмисні натомість єднаються в одну могутню психіку й намагаються присвоїти собі живе тіло та його свідомість. Цей процес триває довго, але його ознаки добре відомі.

— Чому ви покинули Алію? — спитала Ганіма.

— Я нажахано втекла від того, що сама створила, — тихо сказала леді Джессіка. — Я здалася. І мене мучить те, що… можливо, я надто рано здалася.

— Що ви маєте на увазі?

— Я ще не вмію пояснити, та… можливо… ні! Не даватиму тобі фальшивих надій. Гафля, це набридливе відволікання уваги, має довгу історію в людській міфології. Її називали багатьма іменами, але передусім одержимістю. Такий воно має вигляд. Губишся у зловмисності, і вона оволодіває тобою.

— Лето… боявся прянощів, — сказала Ганіма, виявивши, що може говорити про нього спокійно. Та страшна ціна, якої вимагали від них!

— Це мудро, — відповіла Джессіка. Більше вона нічого не сказала.

Однак Ганіма ризикнула викликати вибух своїх внутрішніх пам’ятей і зазирнула крізь дивну туманну заслону й обшир страхів Бене Ґессерит, що даремно намагався її стримати. Пояснення того, що сталося з Алією, нітрохи не полегшило її становища. Але нагромаджений досвід Бене Ґессерит показав можливу дорогу виходу з пастки, а коли Ганіма зважилася поділити свідомості з внутрішніми життями, вона насамперед прикликала Могаляту, спілку з добромисними, що могли б її захистити.

Згадала цей поділ, стоячи в сяйві сонця, що заходило край саду на даху Твердині. Відразу ж почула пам’ятеприсутність матері. Чані стояла, як примара, між Ганімою та далекими скелями.

— Увійшовши туди, ти з’їси плід дерева заккум, пекельну їжу! — сказала Чані. — Зачини ці двері, дочко моя, лише так ти будеш у безпеці.