Коли Ганіма вдивлялася в нього, Лето спробував відсахнутися і піти далі в бік покоїв Джессіки. Ганіма опиралася.

— Цей Золотий Шлях може виявитися не кращим за всі інші шляхи, — сказала вона.

Лето глянув на кам’яну долівку між ними, відчувши, що до Ганіми з новою силою повернулися сумніви.

— Я мушу це зробити, — сказав він.

— Алія одержима, — промовила вона. — Це може спіткати й нас. Можливо, це вже сталося, а ми могли цього не побачити.

— Ні, — він похитав головою і зустрівся з нею поглядом. — Алія опиралася. Це дало силу тим, хто був у неї всередині. Власна сила її подолала. Ми ж відважилися шукати всередині себе, щоб знайти древні мови й древню мудрість. Ми вже є поєднанням тих життів усередині нас. Не опираємося, рухаємося разом із ними. Цього я навчився від батька минулої ночі. Це саме те, чого я мав навчитися.

— Мій внутрішній батько нічого такого мені не казав.

— Ти слухала нашу матір. Те, що ми…

— Я майже пропала.

— Вона ще сильна в тобі? — Страх загострив його риси.

— Так… але тепер я думаю, що вона охороняє мене своєю любов’ю. Ти дуже добре дав їй відсіч. — І Ганіма подумала про відображену матір і сказала: — Тепер наша мати існує в мені в Алам аль-Митгаль, разом із іншими. Однак вона спробувала плід пекла. Тепер я можу без остраху слухати її. Стосовно ж інших…

— Так, — промовив він. — Я теж прислухався до батька. Але думаю, що насправді я дотримуюся порад діда, на честь якого я названий. Можливо, ім’я робить це простішим.

— І ти дістав пораду порозмовляти з нашою бабусею про Золотий Шлях?

Лето почекав, доки їх проминув слуга, що ніс кошик-тацю зі сніданком для леді Джессіки. За ним тягся сильний аромат прянощів.

— Вона живе в нас і у власному тілі, — сказав Лето. — Можемо порадитися з нею двічі.

— Я ні, — запротестувала Ганіма. — Я не відважуся на це ще раз.

— Тоді я.

— Я думала, ми погодилися, що вона повернулася до Сестринства.

— І справді. Бене Ґессерит на початку, власний витвір посередині й Бене Ґессерит у кінці. Пам’ятай, однак, що в ній тече кров Харконнена і що ця кров ближча їй, ніж нам, що вона зазнала форми внутрішнього співжиття, подібно до нас.

— Дуже поверхової форми, — промовила Ганіма. — І ти не відповів на моє питання.

— Не думаю, що я заговорю про Золотий Шлях.

— Я можу це зробити.

— Гані!

— Ми більше не потребуємо богів-Атрідів! Потребуємо місця для людства!

— Невже я колись заперечував це?

— Ні. — Вона глибоко вдихнула й відвела від нього очі. Слуги з передпокою поглядали на них, чули їхню суперечку, але не могли зрозуміти древніх слів.

— Ми мусимо це зробити, — сказав він. — Якщо ми не зуміємо діяти, то з таким же успіхом можемо впасти на наші ножі.

Він ужив фрименську фразу, що означала «увілляти нашу воду в цистерну племені».

Ганіма ще раз глянула на нього. Була змушена погодитися. Але почувалася пійманою в пастку, ув’язненою в надміру складній конструкції. Обоє знали, що день розплати чекає на них, хай би що там вони зробили. Ганіма знала це з певністю, підкріпленою даними, отриманими від пам’яті тих інших, хто жив у її душі, але тепер боялася тієї сили, яку вона передала іншим душам, користуючись даними з їхнього досвіду. Усі вони чаїлися в ній, наче гарпії, демони тіні, що чигали в засідці.

Усі, окрім матері, яка володіла тілесною силою і відмовилася від неї. Ганіма досі відчувала шок від тієї внутрішньої боротьби, знаючи, що пропала б, якби не вмовляння Лето.

Лето казав, що його Золотий Шлях виводить із цієї пастки. Якщо не брати до уваги набридливого розуміння, що він приховав частку свого видіння, вона могла лише прийняти його щирість. Він потребував її плідної креативності, щоб збагатити план.

— Нас випробовуватимуть, — промовив він, розуміючи, куди ведуть її сумніви.

— Але не з прянощами.

— Можливо, що й так. Напевне, у пустелі і у Випробуванні на одержимість.

— Ти ніколи не згадував про Випробування на одержимість! — дорікнула вона. — Це частина твого сну?

Йому пересохло в горлі, він спробував ковтнути слину, проклинаючи слово, яким видав себе.

— Так.

— То ми будемо… одержимими?

— Ні.

Вона подумала про Випробування — стародавнє фрименське обстеження, яке найчастіше закінчувалося огидною смертю. До того ж цей план мав ще й інші складнощі. Він довів би їх до краю, де людський розум не зміг би втримати рівноваги за найменшого поштовху, не збожеволівши при цьому.

Зрозумівши, в який бік рухаються її думки, Лето сказав:

— Сила притягає психотиків. Завжди. Саме цього ми й мусимо в собі уникати.

Досі вагаючись, вона сказала:

— Я не народжу наших дітей, Лето.

Він похитав головою, придушуючи внутрішні обмовки, перейшов до офіційно-королівської форми древньої мови.

— Сестро моя, я люблю тебе понад своє життя, та не в цій любові ніжність моїх бажань.

— Дуже добре, тож повернімося до іншої суперечки, перш ніж приєднаємося до бабусі. Ніж, устромлений в Алію, може розв’язати більшість наших проблем.

— Якщо ти віриш у це, то віриш, наче ми можемо ходити по болоті, не зоставляючи слідів, — відповів він. — Окрім того, хіба ж Алія дала комусь таку можливість?

— Є поголос про цього Джавіда.

— Невже Дункан має якісь ознаки того, що в нього ростуть роги?

Ганіма знизала плечима.

— Одна отрута, дві отрути.

Це була загальноприйнята наліпка, що відповідала королівському звичаю розподіляти своїх близьких на категорії згідно з їхньою загрозою твоїй персоні. Повсюдна ознака владик.

— Мусимо зробити це моїм способом, — промовив він.

— Інші способи можуть бути чистішими.

З її відповіді він зрозумів, що вона нарешті вгамувала сумніви та прийняла його план. Усвідомлення цього не зробило його щасливим. Він глянув на свої руки, питаючи себе, чи прилипне до них бруд.

Фарад’н крокував садом королівського палацу свого діда, спостерігаючи за скороченням своєї тіні відповідно до того, як сонце Салуси Секундус підіймалося до полудня. Йому довелося ступати дещо ширше, аби дотримати кроку високому башарові, що його супроводжував.

— Я маю сумніви, Тийканіку, — сказав він. — Ох, не можу заперечувати, що трон мене приваблює, але… — Він глибоко вдихнув. — У мене стільки інтересів…

Тийканік, щойно відбувши шалену суперечку з матір’ю Фарад’на, скоса зиркнув на принца, зауваживши, як зміцніло тіло юнака, коли він наблизився до свого вісімнадцятиліття. З кожним днем у ньому ставало дедалі менше Венсиції та дедалі більше старого Шаддама, який віддавав перевагу приватним заняттям перед королівськими обов’язками. За це, звичайно, врешті-решт заплатив втратою престолу. Став надто м’яким як для владаря.

— Ви мусите вибирати, — промовив Тийканік. — Ох, без сумніву, матимете час на деякі з ваших інтересів, проте…

Фарад’н прикусив верхню губу. Обов’язок тримав його тут, але він почувався засмученим. Радше волів би вирушити до скельного анклаву, де проводилися експерименти з піщаними форелями. Це тепер було проектом із величезним потенціалом: вирвати монополію на прянощі з рук Атрідів — і все може статися.

— Ти певний, що близнят… усунуть?

— Немає нічого цілковито певного, мій принце, але перспективи непогані.

Фарад’н стенув плечима. Убивство зоставалося реальністю королівського життя. У мові було повно витончених комбінацій, як можна усунути важливих персон. Завдяки одному слову можна було розрізнити: отрута в напої чи в їжі. Це не було приємною думкою. За всіма звітами, близнята були напрочуд цікавою парою.