Він глянув униз зі скелі й оцінив, що пустельне підніжжя лежить на двісті метрів нижче. При місячному світлі розгледів виступи та розколини на стрімкому схилі, але не було жодної стежки. Лето підвівся, глибоко вдихнув, глянув на чоловіків, що наближалися до нього, а тоді підійшов до краю урвища й стрибнув у простір. На відстані близько тридцяти метрів від вершини його зігнуті ноги наткнулися на вузький виступ. Посилені м’язи поглинули шок від удару й відбилися стрибком убік, на черговий виступ, де він руками схопився за вузьку скельну поличку, упав ще на двадцять метрів, учепившись за іншу опору для рук, і так далі спускався вниз, плигаючи, стрибаючи, хапаючись за полички. Останні сорок метрів здолав одним стрибком, приземлився на зігнутих колінах. Це приземлення занесло його на пологий схил дюни, з якої він спустився в хмарі піску та куряви. З’їхавши вниз, схопився на ноги й одним стрибком перенісся на вершину наступної дюни. Чув хрипкі крики з вершини скелі, але пропустив їх повз вуха, зосередившись на стрибках дюнами.

Призвичаюючись до посилених мускулів, відчував шалену радість, якої не сподівався від цього руху, яким долав відстань. То був балет пустелі, виклик Танзеруфт, якого ніхто досі не знав.

Зміркувавши, що пасажири орнітоптера могли вже отямитися від потрясіння і знову розпочати погоню, він сторч головою пірнув у схил дюни, що ховався у місячній тіні. Для його нової сили пісок був як густа рідина, але температура різко зростала, коли він надто швидко рухався. Прокопався на протилежний бік дюни, вибрався на волю і виявив, що оболонка затуляє йому ніздрі. Прибрав її, відчув, як нова шкіра пульсує поверх його тіла, працюючи, щоб поглинути піт.

Лето сформував біля своїх губ трубку, відпив сиропу, дивлячись тим часом на зоряне небо. Оцінив, що подолав п’ятнадцять кілометрів від Шулоху. Ось на тлі зірок вималювалася форма ’топтера, тоді ще одного, ще. Він відчув тихе шелестіння їхніх крил, шепіт приглушених форсунок.

Попиваючи з живої трубки, він чекав. Проплив своєю дорогою Перший місяць, тоді Другий.

За годину до світанку Лето крадькома вибрався на вершину дюни й оглянув небо. Мисливців не було. Тепер він знав, що ступив на дорогу, з якої нема вороття. Попереду пастка в Часі та Просторі, наготована як незабутній урок для нього й усього людства.

Лето повернув на північний схід і здолав наступні п’ятдесят кілометрів, перш ніж закопатися в пісок на цілий день, залишивши на поверхні тільки невеличкий отвір, у який просунув трубку з піщаної форелі. Оболонка вчилася жити з ним, тоді як він учився жити з нею. Намагався не думати про інші речі, які вона чинила з його тілом.

«Завтра піду в набіг на Ґара Рулен, — подумав він. — Зруйную їхній канат і випущу воду в пісок. Тоді піду до Вітромішка, Старої Ущелини та Харґу. За місяць екологічна трансформація буде відкинута на ціле покоління назад. Це дасть нам простір для вироблення нового графіка».

А відповідальність, звичайно, покладуть на дикість збунтованих племен. У комусь оживуть спогади про Джакуруту. Алія матиме купу роботи. Стосовно ж Ганіми… Мовчки, про себе, Лето промовив слова, які мали повернути їй пам’ять. Час для цього настане пізніше… якщо вони переживуть це страхітливе змішування ниток.

Золотий Шлях звабив його до пустелі, наче був фізичною річчю, яку можна побачити, розплющивши очі. І він подумав, як це було: звірі мусять рухатися по землі, бо їхнє існування залежить від цього руху, а душа людства, скована впродовж еонів, потребувала дороги, якою могла б рухатися.

Тоді він подумав про свого батька, кажучи до себе: «Невдовзі ми сперечатимемось, як людина з людиною, і з’явиться одне-єдине видіння».

Алія сиділа на ліжку, підібгавши схрещені ноги, і намагалась опанувати себе, декламуючи літанію проти страху, але глузливе хихотіння відлунювало всередині її черепа, блокуючи всі зусилля. Чула голос: він контролював її вуха, її розум.

— Що це за нісенітниці? Чого ти боїшся?

М’язи її литок здригнулися, наче ноги намагалися виконати бігові рухи. Але бігти було нікуди.

Вона мала на собі лише золотий пеньюар із найтоншого паліанського шовку, що не приховував опуклостей, які почали випинатися на її тілі. Саме минула Година Таємних Убивць, уже наближався світанок. На червоному покривалі перед нею лежали звіти за останні три місяці. Вона чула, як бринить кондиціонер повітря, а легенький вітерець розвіває етикетки на шиґаструнних котушках.

Помічники зі страхом розбудили її дві години тому, прийшовши зі звітами про останні заворушення. Алія наказала принести котушки зі звітами, шукаючи зрозумілих схем.

Відмовилася від літанії.

Ці напади — справа рук бунтівників. Очевидно. Що далі, то більше їх зверталося проти релігії Муад’Діба.

— А що в цьому поганого? — спитав глузливий голос.

Алія різко труснула головою. Намрі її підвів. Дурна вона була, поклавшись на таке небезпечне подвійне знаряддя. Її помічники перешіптувалися, що винен був Стілґар, що він таємний бунтівник. А що сталося з Галлеком? Зник серед своїх приятелів-контрабандистів? Можливо.

Вона взяла одну з котушок зі звітами. І Мюріз! Цей чоловік якийсь істерик. Це єдино можливе пояснення. Інакше їй доведеться повірити в чудеса. Жодна людина, тим паче дитина (навіть така, як Лето), не може зістрибнути з гори Шулоху й зостатися живою, а тікати крізь пустелю, переплигуючи з однієї вершини дюни на іншу, і поготів.

Алія відчула під долонею холод шиґаструни.

Де ж тоді Лето? Ганіма відмовлялася думати про нього інакше, ніж про мертвого. Правдомовиця підтвердила її розповідь: лазійський тигр убив Лето. Хто ж та дитина, про яку сповіщали Намрі й Мюріз?

Вона здригнулася.

Сорок канатів пошкоджено, а їхня вода витекла в пісок. Вірні фримени, а навіть бунтівники — забобонні неотеси, геть усі! Її звіти переповнені розповідями про таємничі події. Піщана форель кидається у воду й розсипається, розкидаючи свої численні дрібні копії. Хробаки з власної волі топляться. З Другого місяця стікає кров і крапає на Арракіс, і це викликає великі бурі. А бурі справді почастішали!

Подумала, що Дункан сидить у Табрі, не зв’язуючись із нею, а натомість дискредитуючи ті обмеження, яких вона вимагала від Стілґара. Він та Ірулан тільки й розповідали, яким було справжнє значення цих знаків. Дурні! Навіть її шпигуни були під впливом цих шалених історій!

Чому Ганіма наполягала на розповіді про лазійських тигрів?

Алія зітхнула. Лише один шиґаструнний звіт заспокоїв її. Фарад’н вислав контингент палацової гвардії, «щоб допомогти вам у клопотах і підготувати все необхідне для офіційного обряду заручин». Алія посміхнулася сама собі, відповідаючи на хихотіння, що залунало в її черепі. Принаймні цей план зостався непорушним. Знайдуться логічні пояснення, які розвіють усі інші марновірні нісенітниці.

Тим часом вона використає людей Фарад’на, щоб покінчити з Шулохом і арештувати відомих дисидентів, особливо серед наїбів. Вона обмірковувала заходи проти Стілґара, але внутрішній голос перестеріг її.

— Ще зарано.

— Моя мати й Сестринство все ще мають власні плани, — прошепотіла Алія. — Чому вона тренує Фарад’на?

— Може, він її збуджує? — припустив старий барон.

— Вона надто холодна.

— Ти не думаєш просити Фарад’на повернути її додому?

— Я знаю, як це небезпечно!