Лето відчув, що форель тоншає, дедалі більше розтягується по його руці, сягаючи передпліччя. Знайшов іншу, помістив її над першою. Контакт викликав у обох тварин шалені конвульсії. Їхні війки зімкнулися, і вони стали суцільною оболонкою, що охопила його по лікоть. Піщана форель, перетворена на живу рукавицю з дитячої гри, але тонша й вразливіша, потрібна йому як симбіонт шкіри. Він потягся живою рукавицею, відчув пісок, розрізняючи кожну піщинку. Це вже була не піщана форель, а щось міцніше, сильніше. І стає сильнішим далі… Його рука помацала й зіткнулася з черговою фореллю, що поєдналася з двома першими й пристосувалася до нової ролі. М’яка шкіра охопила його руку до плеча.

У страхітливому відособленні концентрації він добився поєднання своєї нової шкіри з тілом, запобігаючи відторгненню. Зосередив усю свою увагу, не лишаючи місця для думки про жахливі наслідки того, що він скоїв. Важили тільки необхідності, показані в трансі. З цього випробування міг відкритися Золотий Шлях.

Лето скинув одежу й ліг на піску оголений, перегородивши рукою в рукавиці дорогу міграції форелі. Згадав, як колись вони з Ганімою піймали піщану форель і так довго терли її об пісок, що вона перетворилася на хробаченя, жорстку трубочку, всередині заповнену зеленим сиропом. Легко вкусити за кінець і швидко, перш ніж затягнеться укус, висмоктати кілька солодких крапель.

Зараз вони покрили все його тіло. Відчував пульсування крові під живою оболонкою. Одна намагалася закрити його обличчя, але він грубо її відтягнув, доки та не перетворилася на тонку трубку. Трубка видовжилася значно більше, ніж хробаченя, залишаючись при цьому еластичною. Лето відкусив її кінець, відчув смак тонкого струмочка солодощів, рідини було куди більше, ніж це траплялося досі будь-якому фримену. Відчув, як крізь нього пропливає енергія. Дивне піднесення сповнило його тіло. Якийсь час він займався тим, що відсував оболонку від обличчя, аж доки не сформував твердого контуру, що оббігав його обличчя від щелеп до лоба, залишаючи вільними вуха.

Тоді настав час випробувати його видіння.

Він підвівся, обернувся, аби бігцем повернутися до хатини, і виявив, що його ноги рухаються надто швидко, щоб він утримав рівновагу. Упав у пісок, покотився, стрибком схопився на ноги. Стрибок підняв його на два метри над піском, а коли він приземлився і спробував іти, то знову виявилося, що він іде надто швидко.

«Стоп!» — наказав він собі. Змусив себе до розслаблення за прана-бінду, зібравши всі чуття в котловині свідомості. Це сфокусувало внутрішні хвилі вічного тепер, завдяки яким Лето відчував Час, і він дозволив піднесенню видіння розігріти його. Оболонка діяла точнісінько так, як передбачало видіння.

«Моя шкіра не моя власна».

Але його мускули потребували певного тренування, аби жити в цьому пришвидшеному русі. Ідучи, він упав і перевернувся. Тоді сів. Доки не рухався, контур під щелепою намагався стати оболонкою і закрити йому рот. Він плюнув на нього й відкусив, смакуючи солодкий сироп. Відгорнув його вниз, притиснувши рукою.

Минуло достатньо часу, щоб його тіло дійшло стану єдності. Лето витягся і перевернувся долілиць. Поповз — його оболонка терлася об пісок. Він виразно відчував пісок, але жодна піщинка не дряпала його тіла. Усього за кілька плавальних рухів він здолав п’ятдесят метрів піску. Фізичною реакцією від тертя було відчуття тепла.

Оболонка більше не намагалася закрити йому ніс чи рот, але зараз його чекав другий великий крок на Золотий Шлях. Фізичні зусилля завели його за канат, до каньйону, в якому тримали ув’язненого хробака. Лето почув, як той сичить до нього, приваблений його рухами.

Лето схопився на ноги, маючи намір стояти й чекати, але посилений рух закинув його на двадцять метрів уперед, у каньйон. Докладаючи якнайбільше зусиль, аби контролювати свої реакції, він сів, підібгавши під себе ноги, потім випростався. Просто перед ним почав пучнявіти пісок, здіймаючись жахливою зіркоподібною кривою. Пісок розкрився лише на відстані двох довжин його тіла. У тьмяному світлі блиснули кришталеві зуби. Він побачив зяючу печеру пащі, а далеко позаду неї — круговий рух пригашеного полум’я. Його охопили всевладні пахощі прянощів. Але хробак зупинився. Стояв перед ним непорушно, аж доки Перший місяць не здійнявся над пагорбом. Світло, що відбивалося від зубів хробака, було відблиском хімічних пожеж углибині створіння.

Вроджений фрименський страх був таким глибоким, що Лето розривало від бажання втекти. Однак видіння тримало його непорушним, зачарованим цією нескінченною миттю. Ніхто досі не стояв так близько від пащі живого хробака, залишаючись при цьому живим. Лето злегка ворухнув правою стопою, натрапив на піщаний гребінь і, надто швидко зреагувавши, підлетів ще ближче до пащі хробака. Зупинився на колінах.

Хробак так і не ворухнувся.

Він відчував лише піщану форель і не атакував створіння, що живе глибоко в піску, тобто давнішу форму його самого. Хробак атакує іншого хробака, який забрався на його територію або підходить до відкритих прянощів. Його затримує лише водний бар’єр, а піщана форель, що оточувала воду, була водним бар’єром.

Випробовуючи, Лето ворухнув рукою в напрямку цієї неймовірної пащі. Хробак відступив на цілий метр.

Відновивши певність, Лето відвернувся від хробака й почав учити свої мускули жити з новоздобутою силою. Обережно підійшов до канату. Нерухомий хробак зостався позаду. Перетнувши водний бар’єр, Лето радісно підстрибнув, плазом здолав десять метрів піску, повзав, перевертався, сміявся.

На піску зблиснуло світло — це розчинилися дверні печаті. Сабіха стояла в жовто-багряному світлі лампи й дивилася на нього.

Сміючись, Лето знову перебіг канат, зупинився перед хробаком, обернувся і став обличчям до неї, простягши руки.

— Глянь! — вигукнув він. — Хробак виконує мої накази!

Доки вона стояла, завмерши від шоку, він обернувся і, оминаючи хробака, побіг углиб каньйону. Здобувши досвід із новою шкірою, він виявив, що може бігти, ледь напружуючи м’язи. Це майже не вимагало зусиль. Коли ж доклав сил, то помчав над піском, а вітер обпалював відкрите коло на його обличчі. Замість того, щоб зупинитися перед сліпим краєм каньйону, він підстрибнув на п’ятнадцять метрів угору, вхопився за скелю, подряпався нею, наче комаха, і вибрався на вершину, що здіймалася над Танзеруфт.

Під ним розпростерлася пустеля, величезні сріблясті хвилі піску в місячному світлі.

Маніакальна радість Лето відступила.

Він присів, відчуваючи, яким легким стало його тіло. Зусилля викликало слизьку плівку поту, яку дистикост поглинув би й скерував до переносної тканини, щоб усунути з неї сіль. Але тепер, коли він розслабився, плівка зникла, поглинута оболонкою швидше, ніж це міг зробити дистикост. Лето підкотив оболонку під губи, втягнув її в рот і відпив солодкого сиропу.

Проте його губи не були захищені маскою. Маючи фрименську мудрість, Лето відчув, що волога його тіла марнується при кожному подиху. Він приклав край оболонки до губ, відгорнув її назад, коли вона спробувала затулити йому ніздрі, і тримав так, аж доки згорнутий бар’єр не завмер на місці. На пустельний лад, дихав автоматично: вдих крізь ніс, видих крізь рот. Оболонка над його губами вип’ялася бульбашкою, але зосталася на місці. На його губах не збиралася волога, а ніздрі залишалися відкритими. Отже, розпочався процес адаптації.

Між Лето й місяцем пролетів ’топтер, перехилився і з розпростертими крилами зайшов на посадку. Сів на пагорбі десь за сто метрів ліворуч. Лето зиркнув на нього, відвернувся й озирнувся назад, на дорогу, якою він спустився до каньйону. Унизу за канатом можна було розгледіти численні острівці світла, наче там метушився цілий натовп із ліхтарями. Він почув тихі крики, у яких можна було розпізнати істерику. Двоє чоловіків вийшли з ’топтера й наблизилися до нього. Місячне світло виблискувало на їхній зброї.

«Мешхед», — подумав Лето, і то була смутна думка. Це був великий стрибок на Золотий Шлях. Він одягнув живий, самооновний дистикост із форельної оболонки, що на Арракісі був річчю безцінною… аж доки не збагнеш ціни. «Я більше не людина. Легенди про цю ніч здіймуть та вознесуть її понад усе, що могли б розпізнати співучасники. Але ця легенда стане реальністю».