На противагу цьому, Лето відчував чистий рух у себе всередині. Він був мембраною, що збирала нескінченні виміри, а оскільки він бачив ці виміри, то міг ухвалювати жахливі рішення.

«Як мій батько».

— Ти мусиш це з’їсти! — роздратовано сказала Сабіха.

Тепер Лето бачив схему видіння і знав нитку, що мала стати для нього провідною. «Моя шкіра не моя власна». Встав, закутавшись у накидку. Дивно було відчувати її дотик до тіла, не захищеного дистикостом. Босі ноги торкнулися оплавленої меланжевої тканини на підлозі, відчули пісок, який там намело.

— Що ти робиш? — спитала Сабіха.

— Тут погане повітря. Вийду надвір.

— Ти не можеш утекти, — сказала вона. — Кожен каньйон має хробака. Якщо вийдеш за канат, хробаки відчують твою вологу. Ці ув’язнені хробаки дуже чуйні — не те що пустельні. Крім того… — яким радісним став її голос! — не маєш дистикоста!

— То чого ти переймаєшся? — спитав він, міркуючи, чи може спровокувати її на чесну відповідь.

— Бо ти не їв.

— І тебе покарають.

— Так!

— Але ж я вже весь просяк прянощами, — сказав він. — Видіння щомиті. — Жестом босої ноги він вказав на миску. — Вилий у пісок. Хто довідається?

— Вони стежать, — прошепотіла вона.

Він труснув головою, вириваючись зі своїх видінь і відчуваючи, як його охоплює нова свобода. Немає потреби вбивати цю бідну маріонетку. Вона танцює під чужу музику, навіть не знаючи кроків, вірячи, що може ще ділити владу, яка привабила голодних піратів Шулоху та Джакуруту. Лето підійшов до дверної печаті, поклав на неї руку.

— Коли Мюріз прийде, — сказала вона, — то дуже розгнівається через…

— Мюріз — торговець порожнечею, — відповів Лето. — Моя тітка висушила його.

Вона підвелася.

— Я йду з тобою.

А він подумав: «Вона пам’ятає, як я від неї втік. Зараз відчуває, як слабко тримає мене. Її видіння ворушаться у ній». Але вона не слухала цих видінь. Напевне, міркувала так: як він перехитрує хробака у вузькому каньйоні? Як виживе у Танзеруфт без дистикоста й фримпакета?

— Я мушу побути сам, аби порадитися зі своїми видіннями, — сказав він. — А ти зоставайся тут.

— Куди ти йтимеш?

— До канату.

— Піщана форель піде цієї ночі косяками.

— Вона мене не з’їсть.

— Інколи хробак спускається майже до води, — попередила вона. — Якщо ти перетнеш канат…

Замовкнувши, вона особливо наголосила на останніх словах, перетворивши їх на погрозу.

— Як я зможу вибратися на хробака без гаків? — спитав він, міркуючи, чи зберегла вона ще дрібку свого видіння.

— З’їси, коли повернешся? — запитала вона, знову присівши біля миски з черпаком і вимішуючи індигове вариво.

— Усьому свій час, — сказав він, знаючи, що вона неспроможна виявити тонкі маніпуляції Голосом, завдяки яким він вселив власні бажання в її рішення.

— Мюріз прийде й про все дізнається, якщо ти не матимеш видінь, — застерегла вона.

— Я впораюся з Мюрізом сам, — відповів він, зауваживши, якими тяжкими й повільними стали її рухи. Природний життєвий цикл фрименів дуже подібний до шляху, яким він зараз її вів. На світанку фримени були напрочуд енергійними, але, коли сутеніло, їх охоплювала глибока й летаргічна меланхолія. Вона вже хотіла поринути в сон та мрії.

Лето сам вийшов у ніч.

Небо виблискувало зорями, і він міг розгледіти більшість довколишніх пагорбів на тлі їхніх розсипів. Пішов під пальми над канатом.

Лето довго сидів навпочіпки на березі канату, слухаючи неспокійне сичання піску в каньйоні позаду нього. Судячи зі звуку, то був малий хробак. Безсумнівно, тому його й вибрали: малого хробака легше перевозити. Подумав, як піймали хробака: мисливці одурманили його водяним туманом, вдавшись до традиційної фрименської методики. Так захоплювали хробаків для оргії — ритуалу трансформації. Але цього хробака не умертвлять, втопивши. Помандрує на гайлайнері Гільдії до якогось повного надій покупця, пустеля якого, найімовірніше, виявиться надто вогкою. Небагато чужосвітян усвідомлювало, яку фундаментальну сухість утримувала піщана форель на Арракісі. Утримувала. Бо навіть тут, у Танзеруфт, вологість повітря була значно вищою, ніж знав раніше будь-який хробак, хіба що перед смертю у фрименському водосховищі.

Лето чув, як Сабіха ворушиться у хатині позаду нього. Вона була неспокійна, збуджена своїми придушеними видіннями. Він питав себе, як це було б — жити з нею не у видінні, а наяву, ділячи кожну хвилину, з такою, яка вона є. Ця думка заполонила його набагато сильніше, ніж будь-яке породжене прянощами видіння. Перед лицем невідомого майбутнього поставала певна чистота.

«Поцілунок у січі вартий двох у місті».

Стара фрименська максима висловила все. Традиційна січ містила добре помітну дикість, перемішану з сором’язливістю. Люди Шулоху-Джакуруту мали сліди цієї сором’язливості, але тільки сліди. Відкриття, що це втрачено, засмутило його.

Повільно, так повільно, що знання заповнило його ще до того, як він розпізнав його початки, Лето усвідомив тихий шелест численних створінь довкола себе.

Піщана форель.

Невдовзі настане час переходу від одного видіння до іншого. Він відчув рух піщаної форелі як рух усередині себе самого. Фримени впродовж поколінь жили поруч із цими дивними створіннями, знаючи, що, ризикнувши дрібкою води, як принадою, можна їх привабити. Багато фрименів, помираючи від спраги, поставили останні краплі води як ставку в цій азартній грі, бо знали, що солодкий зелений сироп, витиснутий із піщаної форелі, дає незначну енергетичну користь. Але піщана форель — це, головним чином, іграшка дітей, які ловили її для Хуануї. І для забави.

Лето здригнувся від думки про те, що зараз для нього означає забава.

Відчув, як одне з цих створінь повзе по його босій стопі. Завагалося, а тоді рушило далі, приваблене більшою кількістю води в канаті.

Усе-таки на якусь мить він відчував реальність свого страшного рішення. Рукавиця з піщаної форелі. Це була дитяча розвага. Коли взяти в руку піщану форель і розгладити її по шкірі, вона формується в живу рукавицю. Ці істоти відчували сліди крові в шкірних капілярах, але якісь домішки до води в крові відштовхували їх. Рано чи пізно рукавиця зісковзне в пісок, звідки її вкинуть до кошика з меланжевого волокна. Прянощі заспокоять форель, доки вона не потрапить у смертесховище.

Він чув, як піщана форель падає у канат, як її з’їдають зграї хижих риб. Вода розм’якшила форель, вона стала гнучкою. Діти рано вчилися цього. Невелика кількість слини подразнює форель, і вона виділяє солодкий сироп. Лето чув плюскотіння. Це була міграція піщаної форелі, що діставалася відкритої води, але вона не могла поглинути проточну воду канату, патрульованого хижими рибами.

Далі надходила, далі плюскотіла.

Лето погрібся правою рукою в піску, аж доки його пальці не знайшли шкірянисту піщану форель. Вона була достатньо великою, саме такою, як йому потрібно. Тварина не намагалася втекти від нього, охоче вчепилася в його долоні. Він обмацав її вільною рукою, за формою вона нагадувала примітивний ромб. Не мала голови, кінцівок чи очей, але безпомильно знаходила воду. Могла об’єднуватися із до себе подібними, сполучуючи тіло з тілом, хапаючись одна за одну переплетенням висунутих війок, аж доки вони не ставали одним великим організмом, що, мов цистерна, поглинав і утримував воду, відгороджуючи «отруту» від гіганта, яким мала стати ця форель: Шай-Хулуда.

Форель корчилася на його долоні, видовжуючись і розтягуючись. Вона ворушилася, а він тим часом відчував, що його видіння теж видовжується і розтягується. Ось вона, ця нитка, а не та, що була. Відчув, як форель тоншає, покриваючи все більшу частину його долоні. Жодна піщана форель не зустрічала досі такої руки, кожна клітина якої була перенасичена прянощами. Жодна інша людина ніколи не жила й не міркувала в таких умовах. Лето делікатно відрегулював ензимний баланс тіла, черпаючи силу з ясно осяяної певності, яку він здобув у трансі прянощів. Мудрість незліченних перемішаних у ньому часожиттів давала несхибність у виборі точного корегування, як слід уникнути смерті від передозування, що напевно б настала, якби він бодай на мить послабив пильність. Водночас він змішувався з фореллю, живився нею, живив її, навчав її. Здобуте під час трансу видіння було зразком, за яким він діяв.