— Алія зайнята Собором Вірних.

Вона запитально кивнула на перехід, що вів до приміщень Джессіки.

— Спрацювало, — відказав Лето.

Невдовзі після полудня, коли більшість прочан пішла освіжитися у прохолодній тіні та джерелах узливань, які лише могли знайти, Проповідник вийшов на велику площу перед Храмом Алії. Спирався на плече юного Ассана Таріка, що заміняв йому очі. У кишені під легким звійним одягом Проповідник мав чорну серпанкову маску, яку носив на Салусі Секундус. Його розважала думка, що маска й хлопець грали ту саму роль — роль личини. Доки він потребував заміни очей, доти залишалися сумніви.

«Нехай міф шириться, але сумніви повинні жити», — подумав він.

Ніхто не міг здогадатися, що маска була лише шматком тканини, а не витвором іксіанського мистецтва. Його рука не може зіслизнути з кістлявого плеча Ассана Таріка. Достатньо буде Проповідникові пройтися як видющому, попри свої порожні очниці, — і всі сумніви розвіються. Та дрібна надія, яку він плекав, помре. Щодня молився, благаючи зміни, якоїсь різниці, через яку міг перечепитися, але навіть на Салусі Секундус він знав кожен камінець, кожен аспект. Ніщо не змінилося, ніщо не могло бути зміненим… ще ні.

Багато людей помітило, як він проходив повз крамниці й аркади, звернуло увагу на те, як він крутив головою з боку на бік, завжди повернувши її до центру пройми дверей чи до обличчя певної особи. Не всі рухи його голови були природними рухами сліпця, а це посилювало міф.

Алія спостерігала за ним із прихованої щілини у стрілчастій вежі свого храму. Пильно оглядала пошрамоване обличчя далеко внизу, шукаючи якогось знаку, знаку, що дав би змогу розпізнати. Їй доповіли про всі плітки. Кожна нова породжувала хвилю страху.

Вона думала, що її наказ затримати Проповідника зостанеться таємницею, але тепер він теж повернувся до неї як поголос. Навіть серед її стражників хтось не зміг втримати язика за зубами. Зараз вона сподівалася, що охоронці виконають її новий наказ і не затримають цю облаченну таємницю в людному місці, де кожен зможе побачити й розголосити це.

Над площею висіла гаряча курява. Молодий поводир Проповідника обгорнув запону свого одягу довкола носа, зоставивши відкритими лише темні очі й маленький клаптик чола. Запона віддувалася, показуючи обрис водотрубки дистикоста. Це підказало Алії, що вони прийшли з пустелі. Де вони там ховалися?

Проповідник не мав жодної запони, що захищала б його від палючого повітря. Відкинув навіть клапан водотрубки. Його обличчя було відкрите сонячним променям і тремкому гарячому повітрю, що майже видимими хвилями здіймалося від бруківки площі.

Біля сходів Храму стояла група з дев’яти прочан, які складали прощальні поклони. На тінистому краю площі було ще понад п’ятдесят осіб, переважно прочан, що займалися виконанням різних покут, накладених на них духівництвом. Серед глядачів можна було розгледіти посланців і кількох крамарів, які ще не настільки спродалися, аби закрити свої ятки на час найбільшої денної спеки.

Стежачи зі своєї щілини, Алія відчувала, як її затоплює спека, і знала, що потрапила в пастку між мисленням і почуттями, як це часто спостерігала у свого брата. Спокуса пошукати ради всередині себе бриніла у неї в голові, як зловісне гудіння. Барон був там: сумлінний, але завжди готовий грати на її страхах, коли раціональне мислення підводило, а довколишні речі втрачали свою належність до минулого, теперішнього та майбутнього.

«Що як там унизу Пол?» — питала вона себе.

— Дурниця! — сказав голос усередині неї.

Але звіти про слова Проповідника не викликали сумніву. Єресь! Вона жахнулася від думки, що це сам Пол може зруйнувати споруду, збудовану на його імені.

Чому ні?

Подумала про те, що казала ще цього ранку в Раді, злобно обернувшись проти Ірулан, яка наполягала на прийомі подарунків від Дому Корріно.

— Усі подарунки для близнят будуть ретельно досліджені, як завжди, — доводила Ірулан.

— А якщо ми виявимо, що вони нешкідливі? — прокричала Алія.

Чомусь це було найбільш моторошним: виявити, що дарунки не становлять жодної загрози.

Врешті-решт, вони прийняли розкішне вбрання і перейшли до другого питання: чи леді Джессіка має посісти місце в Раді? Алії вдалося відкласти голосування.

Вона думала про це, дивлячись униз, на Проповідника.

Усе, що сталося під час її регентства, було наче зворотним боком трансформації, на яку вони прирекли цю планету. Колись Дюна символізувала силу безмежної пустелі. Фізично ця сила зменшилася, але міф про неї зростав повним ходом. Залишався тільки пустельний океан, велика Мати-Пустеля у внутрішній частині планети, обросла на краях колючими кущами, яку фримени досі називали Королевою Ночі. А за цими колючими кущами здіймалися пологі зелені пагорби, що опадали до піску. Усі ці пагорби були рукотворними. Усі вони були засаджені людьми, які працювали тут, наче мурашки. Зелень цих пагорбів була майже непосильною для тих, хто, подібно до Алії, виріс в оточенні сіро-коричневого піску. У її свідомості, як у всіх фрименів, пустельний океан усе ще тримав Дюну в затиску, що ніколи не ослабне. Їй досить було заплющити очі — і вона бачила пустелю.

Розплющені очі на краю пустелі бачили тепер зелені пагорби, болотну тванюку, що тягла свої псевдоніжки до піску, — але та, друга пустеля, зоставалася такою ж могутньою, як завжди.

Алія струснула головою і глянула на Проповідника.

Він піднявся на першу сходинку тераси під Храмом і повернувся в бік майже порожньої площі. Алія торкнулася кнопки біля вікна, що посилювала голоси знизу. Відчула на мить жаль до себе, усвідомивши, яка самотність тримає її тут. Кому вона може довіряти? Колись думала, що може цілковито покладатися на Стілґара, але й Стілґар піддався впливу цього сліпця.

— Знаєш, як він рахує? — спитав якось її Стілґар. — Я чув, як він відраховував монети, коли платив поводиреві. Дуже дивна річ для моїх фрименських вух, аж страшно. Лічить: ’шук, ішкай, квімса, чуаску, піча, сукта й так далі. Я не чув такої лічби від давніх часів у пустелі.

З цього Алія зрозуміла, що Стілґарові не можна доручити завдання, яке слід виконати. І вона мусила бути обережною зі своїми стражниками, які найлегший натяк регентки сприймали як абсолютну команду.

Що він робить там унизу, цей Проповідник?

Ринкова площа, розташована під захисними балконами й аркадами, досі зберігала строкатий вигляд: розставлені напоказ товари та кілька хлопців, які їх стерегли. Деякі купці стояли на своїх місцях, чигаючи на пропахлі пряними сухариками монети від мешканців із глибини краю або на брязкіт у гаманцях прочан.

Алія пильно вдивлялася в спину Проповідника. Здавалося, він готовий до промови, але щось стримує його голос.

«Чому я стою тут, дивлячись на це древнє зруйноване тіло? — спитала вона себе. — Цей присмертний уламок не може бути “посудиною величі”, як називали мого брата».

Її охопило розчарування, що межувало з гнівом. Як вона може довідатися щось про Проповідника, довідатися напевно, не шукаючи? Вона потрапила в пастку. Не сміла виявляти до цього єретика нічого більшого, ніж побіжну цікавість.

Ірулан відчула це. Забувши про свою знамениту бене-ґессеритську міну, вона гукнула на Раді:

— Ми втратили спромогу добре думати про себе!

Навіть Стілґар був шокований.

Джавід повернув їх до здорового глузду:

— Ми не маємо часу на такі нісенітниці!

Джавід мав рацію. Яке значення мало, що вони думали про себе? Усе, що їх обходило, — це зберегти владу над Імперією.