Джессіка мимоволі відсахнулася. Ці слова, вимовлені таким легким тоном, торкнулися теми, яку Бене Ґессерит вважали немислимою. Багато Превелебних Матерів могли піти цим шляхом… або спробувати. Маніпуляції внутрішньою хімією організму були доступними для втаємничених Сестринства. Але, якщо хтось це зробить, раніше чи пізніше спробують усі. Такого нагромадження непіддатливих впливу часу жінок неможливо буде приховати. Вони напевно знали, що такий шлях привів би їх до знищення. Люди короткого життя обернулися б проти них. Ні — це немислимо.

— Мені не подобається хід твоїх думок, — сказала вона.

— Ви не розумієте моїх думок, — відповів він. — Ми з Гані… — Він струснув головою. — Алія тримала цю можливість у руках, але відкинула її.

— Ти певний цього? Я вже вислала звістку Сестринству, що Алія практикує немислиме. Глянь на неї! Не постарішала й на день, відколи я востаннє…

— О, це! — Він відмахнувся від бене-ґессеритської тілесної рівноваги рухом руки. — Я кажу про дещо інше: досконалість далеко за межами того, що коли-небудь осягнуло людство.

Джессіка мовчала, вражена тим, як легко він видобув із неї її відкриття. Безперечно, він знав, що така звістка є смертним вироком Алії. Незважаючи на те, як він змінив слова, міг мати на увазі лише скоєння того злочину. Невже не розумів небезпеки своїх слів?

— Ти мусиш пояснити, — врешті-решт промовила вона.

— Як? — спитав він. — Якщо ви не розумієте, що Час не є тим, чим здається, не варто навіть починати пояснювати. Мій батько підозрював це. Стояв на краю розуміння, але відступив. Тепер це справа Гані й моя.

— Я вимагаю від тебе пояснення, — сказала Джессіка й торкнулася отруєної голки, яку тримала під складкою одежі. То був ґом джаббар, такий смертоносний, що навіть найменший укол убив би його за кілька секунд. І подумала: «Він перестерігав мене, що, можливо, я буду змушена його використати». Через цю думку м’язи її рук затремтіли. Була вдячна, що може сховати руки у складках одягу.

— Добре, — зітхнув він. — Перше щодо Часу: нема різниці між десятком тисяч літ і одним роком; нема різниці між сотнею тисяч літ і одним серцебиттям. Нема різниці. Це перший факт стосовно Часу. І другий факт: увесь Усесвіт зі всім своїм часом міститься в мені.

— Що це за маячня? — різко спитала вона.

— Ви так вважаєте? Не розумієте. Я спробую пояснити інакше. — Для ілюстрації він здійняв праву руку й пересував її, говорячи: — Ми йдемо вперед, ми повертаємось.

— Ці слова нічого не пояснюють!

— Правда, — сказав він. — Існують речі, які неможливо пояснити словами. Ви мусите збагнути їх з досвіду, без слів. Але ви не готові до такого переживання, так само як дивитесь на мене й не бачите мене.

— Але ж… Я дивлюся просто на тебе. Очевидно, що бачу тебе! — Вона пильно глянула на нього. Його слова віддзеркалювали те, що вона вивчила в школах Бене Ґессерит про дзен-сунітський Кодекс: гра слів, що має скаламутити розуміння філософії.

— Певні речі трапляються поза вашим контролем, — сказав він.

— Як же це пояснює цю… цю досконалість, що так далеко виходить за межі досвіду інших людей?

Він кивнув.

— Якщо відтягувати настання старості чи смерті завдяки вживанню меланжу або ж завдяки вивченій регуляції тілесної рівноваги, якої слушно остерігається Бене Ґессерит, то таке відтягування спричиняє лише ілюзію контролю. Незалежно від того, йдеш ти крізь січ повільно чи швидко, однаково її проминаєш. І цей плин часу відчувається внутрішньо.

— Чого ти так жонглюєш словами? Я з’їла зуби мудрості на таких нісенітницях задовго ще до народження твого батька.

— Бо в тебе виросли лише зуби, — відповів він.

— Слова! Самі слова!

— Ах, ви дуже близькі!

— Ха!

— Бабусю?

— Так?

Він довгий час мовчав. Тоді промовив:

— Бачите? Усе ще можете реагувати по-давньому. — Він усміхнувся їй. — Але не бачите тіней. Я тут. — Знову посміхнувся. — Мій батько дуже наблизився до цього. Доки жив, був живим, але коли помер, то провалив смерть.

— Про що ти кажеш?

— Покажіть мені його тіло!

— Думаєш, що цей Проповідник…

— Можливо, але, навіть якщо так, це не його тіло.

— Ти нічого не пояснив, — звинуватила вона.

— Як я і попереджав вас.

— То чому ж…

— Ви питали. Вам слід було показати. А зараз повернімося до Алії та її плану викрадення…

— Ти плануєш немислиме? — зажадала вона, тримаючи напоготові схований під одягом ґом джаббар.

— Ви маєте стати її катом? — спитав він зловісно лагідним голосом. Вказав пальцем на її сховану під одягом руку. — Думаєте, вона дозволить вам це використати? Думаєте, я вам це дозволю?

Джессіці клубок став у горлі.

— У відповідь на ваше питання, — сказав він. — Я не планую немислимого. Я не настільки дурний. Але ви мене вразили. Ви насмілилися судити Алію. Очевидно, що вона зламала дорогоцінну заповідь Бене Ґессерит. А чого ж ви сподівались? Ви втекли від неї, залишивши її тут королевою без титулу. Зі всією цією потугою! А самі втекли назад на Каладан гоїти сердечні рани в обіймах Ґурні. Гаразд. Але хто ви такі, щоб судити Алію?

— Кажу тобі, що не доз…

— Ох, замовкніть! — Він з огидою відвів від неї погляд. Але його слова були промовлені спеціальним бене-ґессеритським способом — наказовим Голосом. Це змусило її замовкнути так, наче хтось заткнув їй рота кляпом. «Хто знав би, як вразити мене Голосом краще, ніж він?» — подумала вона. Це був пом’якшувальний аргумент, що полегшив її біль. Вона так часто вживала Голос проти інших і не сподівалася, що й сама піддасться його впливу… ніколи більше… ніколи від її шкільних днів, коли…

Від відвернувся від неї.

— Даруйте. Я просто знаю, якої сліпої реакції можна сподіватися від вас, коли…

— Сліпої? Від мене? — Це обурило її більше, ніж те, як майстерно використав він Голос проти неї.

— Від вас, — промовив він. — Сліпої. Якщо у вас взагалі зосталася якась чесність, ви розпізнаєте власні реакції. Я називаю вас на ім’я, а ви кажете «Так». Я зав’язую вам язик. Я озвучую всі ваші бене-ґессеритські міфи. Гляньте всередину, як вас навчено. Це принаймні те, що ви можете зробити для своєї…

— Як ти смієш! Що ти знаєш про… — Її голос затих. Очевидно, він знав!

— Гляньте всередину, кажу! — Його голос був владним.

І знову його голос поневолив її. Усі її чуття заніміли, дихання прискорилося. Тут, поза свідомістю, з калатанням чаїлося серце, вона задихалася… Раптом усвідомила, що прискорене дихання і калатання серця не були прихованими, не були стримувані її бене-ґессеритським контролем. Через шок від розуміння цього її очі розширилися. Відчула, що її тіло підкорилося чужому наказові. Вона поволі повернула собі рівновагу, але розуміння зосталося. Ця недитина впродовж усієї їхньої розмови грала на ній, як на доброму інструменті.

— Тепер ви знаєте, як глибоко закладені у вас рефлекси, вироблені вашим дорогоцінним Бене Ґессерит.

Вона могла лише кивнути головою. Її віра в слова лежала в руїнах. Лето змусив її глянути просто в обличчя її фізичному всесвіту, і вона вражено відсахнулася, а її думки побігли тором нової свідомості. «Покажи мені його тіло!» Він показав її власне тіло так, наче вона була новонародженою. Ні за найраніших часів науки на Валасі, ні за тих страшних днів, коли закупники Герцога приїхали по неї, ніколи досі вона не відчувала такої тремкої непевності в наступній миті.

— Ви дозволите себе викрасти, — сказав Лето.

— Але…

— Я не прошу дискусії на цю тему, — промовив він. — Ви це дозволите. Думайте про це як про наказ вашого Герцога. Збагнете мету, коли це станеться. Ви зіткнетеся з дуже цікавим учнем.

Лето встав і кивнув головою.

— Деякі діяння мають кінець, але не мають початку, деякі мають початок, але не мають кінця. Усе залежить від того, де стоїть спостерігач.

Він обернувся і вийшов з її покоїв.

У другому передпокої Лето зустрів Ганіму, що поспішала до їхніх приватних кімнат. Вона зупинилася, кажучи: