Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Розумію, — відповіла Ганіма. — І, очевидно, Лето зауважив, що не став іще Герцогом Стілґара.

— Правильно.

— Ви, звичайно, знаєте, навіщо він це з вами зробив, — сказала Ганіма.

— Я не певна, — зізналася Джессіка й виявила, що це зізнання особливо тривожне, бо їй узагалі не спало на думку, що Лето щось із нею зробив.

— Він намагався розпалити ваші спогади про нашого батька, — відказала Ганіма. — Лето завжди намагається побачити нашого батька очима інших, тих, хто знав його.

— Але ж… хіба Лето не міг…

— Ох, він міг дослухатися до внутрішнього життя. Звичайно. Але це не те саме. Ви, звісно ж, говорили про нього. Я маю на увазі нашого батька. Говорили про нього як про вашого сина.

— Так, — різко обірвала її Джессіка. Їй не подобалося відчуття, що ці близнята можуть за власним бажанням вмикати й вимикати її, відкривати її спогади для перегляду, торкатися будь-якої емоції, яка викликала їхній інтерес. Ганіма могла це робити просто зараз!

— Лето сказав щось таке, що мало вас розхвилювати, — промовила Ганіма.

Джессіку вразило те, що їй довелося стримати гнів.

— Так… так і зробив.

— Вам не подобається те, що він знає нашого батька, як знала його наша мати, а матір знає так, як її знав батько, — сказала Ганіма. — Вам не подобається те, що з цього випливає, а саме: що ми можемо знати про вас.

— Насправді я ніколи так про це не думала, — відповіла Джессіка, зауваживши, що її голос звучить неприродно.

— Знання про чуттєві речі зазвичай непокоїть, — сказала Ганіма. — Такі ваші умовні рефлекси. Вам украй складно думати про нас інакше, як про дітей. Але наші батьки ні прилюдно, ні наодинці не робили разом нічого, про що ми не могли б довідатися.

На коротку мить Джессіка відчула ту ж реакцію, яка виникла в неї під час тієї розмови над канатом, але цього разу зосереджену на Ганімі.

— Він, імовірно, сказав щось про «чуттєві звички» вашого Герцога, — припустила Ганіма. — Інколи Лето потребує вуздечки на губах!

«Невже немає нічого, чого б ці близнята не могли спрофанувати?» — міркувала Джессіка, переходячи від обуреного шоку до огиди. Як вони сміли говорити про чуттєвість її Лето? Звичайно, чоловікові та жінці, що кохають одне одного, тілесне спілкування приносить насолоду! Це було прекрасною таємницею, яку не слід обговорювати у випадковій розмові між дитиною та дорослою людиною.

Дитиною та дорослою людиною!

Раптом Джессіка зрозуміла, що і Лето, і Ганіма зробили це невипадково.

Джессіка мовчала, і Ганіма промовила:

— Ми вас шокували. Прошу пробачення за нас обох. Знаючи Лето, я певна, що йому це й на думку не спало. Часом, занюхавши якийсь слід і погнавшись за ним, він забуває, наскільки ми відрізняємось… наприклад, від вас.

Джессіка подумала:

«І тому, очевидно, ви це й робите. Ви вчите мене! — А тоді спитала себе: — І ще кого? Стілґара? Дункана?»

— Лето намагається бачити речі такими, як бачите їх ви, — сказала Ганіма. — Спогадів недостатньо. Коли найбільше стараєшся, тоді найчастіше й провалюєшся.

Джессіка зітхнула.

Ганіма торкнулася бабусиного плеча.

— Ваш син залишив невисловленими багато речей, про які слід говорити, навіть і вам. Даруйте нам, але він любив вас. Ви не знали цього?

Джессіка відвернулася, аби приховати сльози в очах.

— Він знав ваші страхи, — сказала Ганіма. Так само, як і страхи Стілґара. Любий Стіл. Наш батько був його «Звіриним Доктором», а Стіл для нього — не більше ніж зеленим равликом, схованим у своїй мушлі.

Вона почала мугикати пісню, з якої взяла ці слова. Всупереч волі Джессіки, мелодія безкомпромісно вкарбувала вірші в її свідомість.

О Докторе Звіриний!
Ось равлик зелений
У своїй шкарлупині
Чудо власного тіла
Ховає лякливо,
Чекаючи смерті.
Ти ж надходиш, як бог!
Навіть равлики знають,
Що боги безпощадні,
Лікування болюче,
А щоб небо побачить,
Треба пекло пройти.
О Докторе Звіриний,
Я равлик-людина,
Твоє око єдине
Мірить мушлю мою.
Чому, Муад’Дібе? Чому?

— На нещастя, наш батько залишив багатьох людей-равликів у нашому світі, — сказала Ганіма.

Припущення, що люди існують у Всесвіті, непостійному за своєю суттю, прийняте як операційний засновок, вимагає, щоб інтелект став цілковито свідомим знаряддям рівноваги. Але інтелект не може так відреагувати, не включаючи в цей процес усього організму. Такий організм можна розпізнати за його активною, керівною поведінкою. Те саме стосується суспільства, якщо його трактувати як організм. Але тут ми стикаємося з інерцією давнини. Суспільства рухаються під впливом давніх реактивних імпульсів. Вони вимагають постійності. Кожна спроба продемонструвати непостійність Усесвіту викликає реакцію відторгнення, страх, гнів і розпач. Як тоді ми маємо пояснити загальне прийняття передзнання? Просто: той, хто має пророчі видіння, радісно вітається людством вже тому, що він говорить про абсолютне (постійне) розуміння, навіть якщо пророкує найстрашніші події.

«Книга Лето» за Харк аль-Адою

— Це як битва наосліп, — сказала Алія.

Вона сердито міряла кроками Залу Ради, переходячи від високих сріблястих завіс, що пом’якшували ранкове сонце за східними вікнами, до диванів, виставлених під декоративними стінними панелями на протилежному боці кімнати. Її сандалі топтали килимки з меланжевого волокна, дерев’яний паркет, плитки з гігантського граната й знову килимки. Врешті стала над Ірулан та Айдаго, що сиділи обличчям одне до одного на диванах із сірого китового хутра.

Айдаго не хотів повертатиcя з Табру, але вона вислала категоричний наказ. Викрадення Джессіки було зараз важливішим, ніж будь-коли, проте мусило зачекати. Потрібне було ментатське сприйняття Айдаго.

— Ці речі скроєні за тим самим взірцем, — сказала Алія. — Вони тхнуть далекосяжною змовою.

— Може, й ні, — ризикнула заперечити Ірулан, але запитливо глянула на Айдаго.

На обличчі Алії промайнув вираз неприхованого глузування. Як Ірулан могла бути такою наївною? Хіба що… Алія кинула на принцесу гострий питальний погляд. Ірулан мала на собі простий чорний одяг — абу, що пасувала до тіней в її очах, які під впливом прянощів набрали барви індиго. Біляве волосся було зв’язане на потилиці в тугий вузол, підкреслюючи обличчя, яке схудло й загострилося за роки на Арракісі. Вона досі зберігала величний вираз, який засвоїла при дворі батька, Шаддама IV, і Алія часто мала відчуття, що ця гординя маскує змовницькі думки.

Айдаго напівлежав на дивані у вільній позі. На собі він мав чорно-зелену уніформу Дому Атрідів, без знаків розрізнення. Ця афектованість викликала таємний опір справжніх охоронців Алії, надто ж амазонок, які вихвалялися відзнаками свого рангу. Вони взагалі не любили присутності цього гхоли-мечника-ментата, тим паче що він був чоловіком їхньої повелительки.

— Тож племена хочуть, аби леді Джессіку повернули до Регентської Ради, — сказав Айдаго. — Як це можна…

— Висувають одностайну вимогу! — промовила Алія, вказавши на аркуш тисненого меланжевого паперу на дивані поруч із Ірулан. — Фарад’н — одна річ, але це… це тхне іншими розстановками!

— Що про це думає Стілґар? — спитала Ірулан.

— Його печатка на цьому папері! — відповіла Алія.

— Але якщо він…

— Як же він міг відмовити матері свого бога? — глузливо сказала Алія.

Айдаго підвів на неї погляд, думаючи: «З Ірулан вона дійшла до небезпечної межі». Знову питав себе, чому Алія повернула його сюди, знаючи, що він має бути на січі Табр, аби втілити в життя план викрадення. Невже вона почула звістку, яку вислав йому Проповідник? Згадка про це викликала у нього сильне сум’яття, аж до стискання грудей. Звідки цей жебрущий містик знав таємний сигнал, за допомогою якого Пол Атрід завжди викликав свого мечника? Айдаго прагнув залишити цю безглузду зустріч і повернутися до пошуків відповіді на це питання.

37
{"b":"819737","o":1}