— Ми мусили б перебратися на Арракіс? — спитав Фарад’н.

— Це було б найкращим рішенням, що перенесло б нас у точку максимального впливу.

Здавалося, наче Фарад’н хоче поставити ще якесь питання, але стримується. Тийканік міркував, що ж це може бути.

— Мене дещо турбує, Тийканіку, — сказав Фарад’н, коли вони обійшли живопліт і наблизилися до фонтана, оточеного гігантськими чорними трояндами. З-за живоплоту чутно було садівників, які його обріза`ли.

— Так? — заохотив Тийканік.

— Ця, гм, релігія, на яку ти навернувся…

— У цьому немає нічого дивного, мій принце, — відповів Тийканік, сподіваючись, що його голос звучатиме більш рішуче. — Ця релігія промовляє до воїна в мені. Це відповідна релігія для сардаукара.

Це принаймні було правдою.

— Тааак… Але моя мати, здається, дуже цим задоволена.

«Клята Венсиція, — подумав він. — Зробила свого сина підозріливим».

— Мене не хвилює те, що думає ваша мати, — сказав Тийканік. — Релігія є особистою справою кожного. Можливо, вона вбачає в цьому щось таке, що допоможе вам здобути престол.

— Такою була моя думка, — промовив Фарад’н.

«Аххх, який здогадливий хлопець», — подумав Тийканік і сказав:

— Розберіться самі в цій релігії, і відразу ж збагнете, чому я обрав її.

— Попри… проповіді Муад’Діба? Він, врешті-решт, був Атрідом.

— На це я можу сказати лише одне: незбагненні шляхи Господні.

— Зрозуміло. Скажи, Тийканіку, навіщо ти попросив мене про спільну прогулянку? Майже полудень, а ти зазвичай у такий час рушаєш в якесь місце за наказом моєї матері.

Тийканік зупинився біля кам’яної лави, що стояла навпроти фонтана й гігантських троянд позаду нього. Жебоніння води його заспокоїло, і він, зосередивши всю увагу на цьому плюскотінні, сказав:

— Мій принце, я зробив дещо таке, що може не сподобатися вашій матері.

І подумав: «Якщо він у це повірить, її клятий план спрацює». Тийканік майже сподівався, що план Венсиції провалиться. «Привезти сюди цього клятого Проповідника. Вона божевільна. А кошти!»

Поки Тийканік мовчав, чекаючи, Фарад’н спитав:

— Гаразд, Тийку, що ж ти зробив?

— Я доставив сюди онейроманта-практика, — відповів Тийканік.

Фарад’н кинув гострий погляд на свого співрозмовника. Деякі старші сардаукари забавлялися грою тлумачення снів, а популярність таких розваг особливо зросла після поразки, завданої їм «Найвищим Сновидцем», Муад’Дібом. Вони міркували, що завдяки чомусь, прихованому в снах, зможуть повернутися до потуги й слави. Але Тийканік завжди уникав цієї гри.

— Це звучить не у твоєму стилі, Тийку, — сказав Фарад’н.

— Тож я можу говорити лише про свою нову релігію, — відповів він, повертаючись до фонтана. Розмови про релігію були, звичайно, приводом, через який вони ризикнули притягти сюди Проповідника.

— Так, говори про цю релігію, — промовив Фарад’н.

— Як накажете, мій принце. — Він обернувся і глянув на свого юного владаря — втілення всіх мрій, що тепер зосередилися на шляхах, на які має ступити Дім Корріно. — Церква і держава, мій принце, навіть наукове мислення і віра, і ще більше — прогрес і традиція — усе це узгоджується з ученням Муад’Діба. Він учив, що немає непримиримих суперечностей, окрім як у людях та інколи у їхніх снах. У минулому відкривається майбутнє, і обидва вони є частками цілості.

Попри сумніви, яких він не міг розвіяти, ці слова справили враження на Фарад’на. Відчув нотку мимовільної щирості в голосі Тийканіка, наче той говорив усупереч внутрішньому примусу.

— Тому ти доставив сюди цього… тлумача снів?

— Так, мій принце. Можливо, ваш сон проникає крізь час. Ви повернете собі усвідомлення своєї внутрішньої сутності, розпізнавши Всесвіт як зв’язну цілісність. Ваші сни… так…

— Але ж я розповідав тобі про свої сни знічев’я, — запротестував Фарад’н. — Вони чудернацькі, нічого більше. Я ніколи не підозрював, що…

— Мій принце, ніщо з ваших дій не може бути неістотним.

— Це дуже лестить, Тийку. Ти справді віриш, що цей чоловік може зазирнути в серце великих таємниць?

— Так, мій принце.

— Тож хай моя мати буде невдоволена.

— Ви зустрінетесь із ним?

— Звичайно, якщо ти доставив його сюди, аби викликати невдоволення моєї матері.

«Він із мене кепкує?» — питав себе Тийканік. І сказав:

— Я мушу вас попередити, що старий носить маску. Це іксіанський пристрій, який дозволяє невидющим бачити шкірою.

— Він сліпий?

— Так, мій принце.

— Він знає, хто я?

— Я сказав йому, мій принце.

— Дуже добре. Тож ходімо до нього.

— Якщо мій принц почекає тут хвилинку, я приведу його до вас.

Фарад’н озирнувся довкола, усміхнувся. Сад і фонтан — місце, не гірше для цих дурощів за жодне інше.

— Ти розповів йому, що я бачив уві сні?

— Лише в загальних рисах, мій принце. Він попросить вас викласти все особисто.

— О, дуже добре. Почекаю тут. Веди цього чоловіка.

Фарад’н відвернувся і почув, що Тийканік швидко віддаляється. Угледів садівника, що працював одразу ж за живоплотом, маківку його голови в коричневій шапці, рух садових ножиць, що зблискували над зеленню. Цей рух діяв гіпнотично.

«Це заняття сном — безглузде, — подумав Фарад’н. — Погано, що Тийк зробив це, не порадившись зі мною. Дивно, що Тийк міг вдатися до релігії в його віці. А тепер ще й оці сни».

Тут він почув позаду кроки. Знайома впевнена хода Тийканіка і ще чиясь, важча. Фарад’н обернувся і глянув на тлумача снів, що наближався до нього. Іксіанська маска була чорним і легким серпанком, що повністю закривав обличчя від чола до підборіддя. У масці не було жодних отворів для очей. Якщо вірити іксіанським хвастощам, уся ця маска була одним оком.

Тийканік зупинився за два кроки від Фарад’на, але замаскований старець наблизився до нього на відстань, меншу за крок.

— Це тлумач снів, — промовив Тийканік.

Фарад’н кивнув.

Замаскований старець закашлявся, чи то глибоко відхаркуючи, чи то намагаючись видобути щось зі шлунка.

Фарад’н відчув сильний прокислий запах прянощів, яким тхнуло від старого. Він ішов од довгої сірої одежі, що закривала його постать.

— Ця маска справді є частиною твого тіла? — спитав Фарад’н, розуміючи, що намагається відтягнути розмову про сни.

— Лише тоді, коли я її ношу, — сказав старий. Його голос був дещо гугнявим, з легким натяком на фрименський акцент. — Ваш сон, — промовив він. — Розкажіть мені про нього.

Фарад’н стенув плечима. Чом би й ні? Саме для цього Тийк і привів старого. Чи не так? Фарад’на охопили сумніви, і він сказав:

— Ти справді онейромант-практик?

— Я прийшов сюди витлумачити ваш сон, вельможний пане.

Фарад’н знову стенув плечима. Ця постать у масці дратувала його, і він глянув на Тийканіка, що залишався на своєму місці, склавши руки і вдивляючись у фонтан.

— Тож ваш сон, — вів далі старий.

Фарад’н глибоко вдихнув і почав розповідати сон. Коли вже втягнувся, йому легше було говорити. Розказував про воду, що випливала з колодязя, про світи, у яких атоми танцювали в його голові, про змію, що перетворилася на піщаного черва та вибухнула в хмарі пилу. Кажучи про змію, здивовано зауважив, що це вимагало неабиякого зусилля. Його стримувала жахлива нехіть, і це його лютило.

Коли Фарад’н нарешті замовк, старий стояв мовчки. Чорна серпанкова маска легко рухалася разом із його диханням. Фарад’н чекав. І далі панувала тиша.

Тоді Фарад’н спитав:

— Ти збираєшся витлумачити мій сон?

— Я вже його витлумачив, — відповів той, а його голос, здавалося, йшов звідкись здалеку.

— Ну і? — Фарад’н помітив, що промовив це пискливо. Це підказало йому, яке напруження викликав у нього сон.

Попри те, старий і далі мовчав.

— Тож скажи мені! — у його інтонації відчувався виразний гнів.

— Я сказав, що витлумачив, — промовив старий. — Я не брався викладати вам своє тлумачення.

Це роздратувало навіть завжди незворушного Тийканіка, тож він опустив руки, стиснувши їх у кулаки.