Чоловічий голос говорив йому під вухом: «Я можу вбити тебе, Атріде. Я можу вбити тебе, Атріде». Він це повторював знову й знову, аж доки ця фраза втратила всякий сенс, перетворившись на безсловесну частку снів Лето, свого роду літанію: «Я можу вбити тебе, Атріде».

Лето прокашлявся і відчув, як реальність цієї простої дії струснула його чуттями. З сухим горлом насилу сказав:

— Хто…

Голос біля нього промовив:

— Я освічений фримен, і я вбив людину зі свого племені. Ти забрав наших богів, Атріде. Хіба нас обходить твій смердючий Муад’Діб? Твій бог мертвий!

Був це справжній голос Оруби чи якась частка його сну? Лето розплющив очі й відчув, що він, незв’язаний, лежить на твердому тапчані. Глянув угору, на камінь, тьмяні світлокулі — незамасковане обличчя дивиться на нього згори вниз так зблизька, що можна відчути в його диханні запахи січової їжі. Обличчя було фрименським, годі помилитися, побачивши цю темну шкіру, гострі риси та бідне на воду тіло. Це не огрядний городянин. Це пустельний фримен.

— Я Намрі, батько Джавіда, — сказав фримен. — Ти мене знаєш, Атріде?

— Я знаю Джавіда, — прохрипів Лето.

— Твоя сім’я добре знає мого сина. Я ним пишаюся. Ви, Атріди, невдовзі можете пізнати його ще краще.

— Що…

— Я один із твоїх учителів, Атріде. У мене лише одна функція: я той, що може тебе вбити. Я радо б це зробив. Якщо здобудеш свідоцтво у цій школі — житимеш, а якщо провалишся — потрапиш у мої руки.

Лето розпізнав безпощадну щирість у цьому голосі. Вона пройняла його морозом. То був людський ґом джаббар, всевладний ворог, що мав перевірити його належність до людської громади. Лето відчув у цьому руку своєї бабки, а за нею безликі маси Бене Ґессерит. Скорчився від цієї думки.

— Твоя освіта починається з мене, — промовив Намрі. — Це справедливо. Так і годиться, бо на мені вона може й закінчитися. Тепер слухай мене уважно. Кожне моє слово приховує в собі твоє життя. Усе в мені містить твою смерть.

Лето оглянув кімнату: кам’яні стіни, жодних меблів — лише цей тапчан, тьмяні світлокулі, вузький коридор позаду Намрі.

— Не проминеш мене, — сказав Намрі. І Лето йому повірив.

— Навіщо ти це робиш? — спитав Лето.

— Я вже пояснював. Подумай, що ти замислив! Ти тут і не можеш застосувати майбутнє до свого теперішнього стану. Ці двоє не йдуть у парі: теперішнє і майбутнє. Але якщо ти справді знаєш своє минуле, якщо озирнешся назад і побачиш, де ти був, то, можливо, ще знайдеш там розумний сенс. Якщо ні, це буде твоя смерть.

Лето помітив, що тон Намрі дещо змінився, але зоставався суворим і не відкидав смерті.

Намрі загойдався на п’ятах, вдивляючись у кам’яну стелю.

— За давніх часів фримени на світанку дивилися на схід. Еос, знаєш? Це «ранкова зоря» одною з прадавніх мов.

— Я розмовляю цією мовою, — з крихтою гордості сказав Лето.

— Отже, ти мене не слухав, — промовив Намрі, а в його голосі відчувалося гостре вістря ножа. — Ніч — час хаосу. День — час порядку. Так було за часів тієї мови, якою ти начебто розмовляєш: темрява — безлад, світло — лад. Ми, фримени, змінили це. Еос — це світло, якому ми не довіряли. Ми віддавали перевагу світлу місяця чи зірок. Світло могло бути надміром порядку, а це могло стати фатальним. Бачиш, що ти наробив, Еос-Атріде? Людина — це витвір лише того світла, яке його захищає. Сонце було нашим ворогом на Дюні.

Намрі опустив очі вниз, на Лето.

— Якому світлу ти віддаси перевагу, Атріде?

З пози Намрі, з того, як він наготувався, Лето збагнув, що це питання має величезну вагу. Чи вб’є його цей чоловік, якщо він відповість неправильно? Він здатний на це. Лето бачив долоню Намрі, що спокійно лежала на руків’ї крис-ножа. На одному з пальців ножової руки фримена виблискував перстень у формі магічної черепахи.

Лето сперся на ліктях і послав свої думки вивчати фрименські вірування. Ці старі фримени вірували в Закон і любили слухати його уроки, викладені за аналогією. Світло місяця?

— Я віддам перевагу… світлу Лісану Л’хакк, — сказав Лето, придивляючись до найнезначніших реакцій Намрі. Чоловік здавався розчарованим, але прибрав руку з ножа. — Це світло правди, світло досконалої людини, в якому ясно видніється вплив аль- Мутакаліма, — продовжував Лето. — Якому іншому світлу віддала б перевагу людина?

— Кажеш, як той, що декламує, а не той, що вірує, — промовив Намрі.

«Я й декламую», — подумав Лето. Але він починав відчувати перебіг думок Намрі, те, як його слова проходять крізь фільтр раннього вишколу в древній грі у загадки. Фримени вивчали тисячі таких загадок, а Лето достатньо було лише зосередитися на цьому звичаї, щоб знайти приклади, які переповнювали його мозок. «Виклик: Мовчання? Відповідь: Друг переслідуваного».

Намрі кивнув головою, наче поділяючи цю думку, і сказав:

— Існує печера, що є для фрименів печерою життя. Це справжня печера, яку ховає пустеля. Шай-Хулуд, праотець усіх фрименів, запечатав цю печеру. Мій дядько Зіамад розповів мені про неї, а він ніколи мені не брехав. Існує така печера.

Коли Намрі замовк, Лето відчув напружену тишу. Печера життя?

— Мій дядько Стілґар теж розповідав мені про цю печеру, — сказав Лето. — Її було запечатано, щоб там не могли сховатися боягузи.

У затінених очах Намрі сяйнув відблиск світлокулі. Він спитав:

— Чи ви, Атріди, відкрили б цю печеру? Ви намагаєтеся контролювати життя через своїх міністрів: Центральне Міністерство Інформації, Ауквафу й Хаджу. Мауляна цієї служби зветься Каузаром. Пройшов довгу дорогу від своїх сімейних початків на соляних шахтах у Ніазі. Скажи мені, Атріде, що не так із вашими міністрами?

Лето сів, збагнувши, що тепер він повністю втягнений у гру в загадки з Намрі та що ставкою є смерть. Цей чоловік мав усі ознаки того, що вдасться до крис-ножа за першої ж неправильної відповіді.

Намрі, помітивши, що Лето це розуміє, сказав:

— Вір мені, Атріде. Я розбивач мертвих. Я Залізний Молот.

Лето зрозумів, що Намрі вважає себе Мірзабахом, Залізним Молотом, яким били мертвих, що не зуміли правильно відповісти на питання, необхідні, аби ввійти до раю.

«Що не так із центральним міністерством, яке створила Алія та її духівництво?»

Лето подумав, навіщо він прибув до пустелі, і до нього повернулася слабка надія, що Золотий Шлях може ще з’явитися у його всесвіті. Те, на що натякав Намрі своїм питанням, було не що інше, як мотив, що й повів до пустелі сина Муад’Діба.

— Бог є тим, що має вказати дорогу, — промовив Лето.

Підборіддя Намрі здригнулося, і він гостро зиркнув на Лето.

— Чи ти справді віриш у це? — запитав він.

— Саме тому я тут, — відповів Лето.

— Аби знайти дорогу?

— Щоб знайти її для себе, — Лето звісив ноги з тапчана. Кам’яна підлога була непокрита килимом, холодна. — Духівництво створило своє міністерство, аби приховати дорогу.

— Говориш, як справжній бунтівник, — промовив Намрі й потер перстень із черепахою на своєму пальці. — Побачимо. Ще раз уважно вислухай. Знаєш високу Оборонну Стіну в Джалалуд-Дін? Ця стіна містить знаки мого роду, вирізані там за перших днів. Джавід, мій син, бачив ці знаки. Абед Джалал, мій небіж, бачив їх. Муджахід Шафкват з Інших теж бачив наші знаки. У сезон бур під Суккаром я проходив зі своїм другом Якупом Абадом поблизу цього місця. Вітри палили жаром, як ті повітряні вихори, від яких ми навчилися наших танців. Ми не мали часу розгледіти знаки, бо буря перекрила нам дорогу. Але як буря проминула, то ми побачили на принесеному вітром піску видіння Татти. На мить там з’явився лик Шакіра Алі, що дивився згори на місто могил. Видіння відразу ж і зникло, але всі ми його побачили. Скажи мені, Атріде, де можу я знайти це місто могил?

«Повітряні вихори, від яких ми навчилися наших танців, — подумав Лето. — Видіння Татти та Шакір Алі». Такими були слова дзен-сунітів Блукачів, що вважали себе єдиними справжніми людьми пустелі.

«І фрименам заборонено мати могили».

— Місто могил лежить при кінці шляху, яким ідуть усі люди, — заговорив Лето. І заглибився у дзен-сунітські описи блаженних місць: — Воно в саду-квадраті зі стороною у тисячу кроків. Є там прегарний вхідний коридор у двісті тридцять три кроки завдовжки й сотню кроків завширшки, викладений мармуром із древнього Джайпуру. Там живе ар-Раззак, той, хто дає поживу всім, що її просять. А в День Розплати всі, що зведуться і шукатимуть міста могил, не знайдуть його. Бо написано: «Що знаєте в одному світі, того не знайдете в іншому».