Фримен повільно наближався, даючи кожному з них час повністю оглянути супротивника. Це був високий чоловік, який мав очі цілковито індигові від прянощів. Нижню частину обличчя приховувала маска дистикоста, а глибоко насунутий каптур закривав брови. Одяг сколихнувся, відкривши сховану під ним руку з мауля-пістолем.

Чоловік зупинився за два кроки від Лето та глянув на нього, здивовано примруживши очі.

— Хай щастить нам усім, — сказав Лето.

Чоловік озирнувся довкола, оглядаючи пустку, тоді повернувся до Лето.

— Що ти тут робиш, дитино? — запитав він. Маска дистикоста приглушувала його голос. — Намагаєшся стати корком у пащі хробака?

Лето знову відповів традиційною фрименською фразою:

— Мій дім — пустеля.

— Венн? — з натиском спитав чоловік. — Якою дорогою ти йдеш?

— Подорожую на південь, із Джакуруту.

Чоловік раптово вибухнув сміхом.

— Ну, Батіг! Ти — найдивніше, з чим я коли-небудь стикався в Танзеруфт.

— Я не твоя Маленька Диня, — промовив Лето, відповідаючи на звертання Батіг. Це слово звучало загрозливо. Маленька Диня на краю пустелі давала воду кожному спраглому.

— Ми тебе не вип’ємо, Батогу, — сказав чоловік. — Я Мюріз. Я аріфа цього тайфу.

Рухом голови він указав на краулер.

Лето зауважив, що він назвався Суддею своєї спільноти, а інших описав як тайф — товариство або компанію. Вони не були іхваном чи групою братів. Напевне, підкуплені відступники. Тут тяглася нитка, якої він потребував.

Оскільки Лето промовчав, Мюріз спитав:

— Ти маєш якесь ім’я?

— Хай буде Батіг.

Мюріз затрясся від сміху.

— Ти не сказав, що тут робиш.

— Шукаю слідів хробака, — відповів Лето, вдавшись до релігійної фрази, яка означала, що він вирушив на прощу заради власної умми, особистого одкровення.

— Такий молодий? — спитав Мюріз і похитав головою. — Не знаю, що з тобою робити. Ти нас бачив.

— Що я бачив? — у відповідь запитав Лето. — Я кажу про Джакуруту, а ти не реагуєш.

— Гра в загадки, — сказав Мюріз. — А що ж там?

Він кивнув у бік далекого пагорба.

Лето промовив словами зі свого видіння.

— Лише Шулох.

Мюріз завмер, і Лето відчув, як прискорюється його пульс.

Запала довга тиша, і Лето бачив, як чоловік обмірковує і відкидає різні відповіді. Шулох! В історіях, які розповідали перед сном після січової вечері, часто згадувався караван-сарай Шулох. Слухачі вважали, що Шулох — це міф, місце, у якому відбуваються цікаві пригоди, потрібні лише для того, щоб прикрасити історію. Лето згадав одну оповідь із Шулоху: на краю пустелі знайшли приблуду, бездомне дитя, і привели його до січі. Спершу приблуда відмовлявся говорити бодай слово своїм рятівникам, а коли заговорив, то ніхто не міг зрозуміти його мови. Спливали дні, а він далі ні на що не реагував, відкидав одіж і відмовлявся від спроб порозумітися. Щоразу, зостаючись сам, робив дивні рухи руками. До приблуди прикликали всіх обізнаних людей січі, щоб вони його оглянули, та жодної відповіді ніхто не отримав. Якось дуже стара жінка минала двері, побачила ті його рухи руками й засміялася. «Він усього лиш наслідує свого батька, що скручує меланжеві нитки в шнурок, — пояснила вона. — У Шулоху досі так роблять. Він просто намагається не почуватися таким самотнім». І мораль: «На старих шляхах Шулоху лежить безпека й почуття належності до золотої нитки життя».

Поки Мюріз мовчав, Лето сказав:

— Я приблуда з Шулоху, який уміє лише ворушити руками.

По тому, як чоловік різко мотнув головою, Лето побачив, що він знає цю історію. Мюріз відповів поволі, низьким голосом, сповненим погрози:

— Ти людина?

— Людина, як і ти, — відповів Лето.

— Ти дуже дивно говориш як для дитини. Нагадую тобі, що я суддя, який може відповісти на такву.

«Ах, так», — подумав Лето. В устах цього судді слово таква звучало як пряма загроза. Таква — це страх, викликаний присутністю демона, досить реальне вірування серед старших фрименів. Аріфа знав способи вбити демона, і його завжди вибирали, «бо він має мудрість, аби бути безжальним без жорстокості, знати, коли доброта — це насправді дорога до більшої жорстокості».

Однак це вело саме до тої точки, якої прагнув Лето, і він сказав:

— Я можу піддатися Мешхадові.

— Я буду суддею кожного Духовного Випробування, — промовив Мюріз. — Ти це приймаєш?

— Бі-ля кейфа, — відповів Лето. Беззастережно.

На обличчі Мюріза з’явився лукавий вираз.

— Не знаю, чому я це дозволяю, — промовив він. — Краще було б одразу тебе вбити, але ти малий Батіг, а я мав сина, який помер. Ходімо, ми заберемо тебе до Шулоху, а я скличу Існад, аби ухвалити рішення щодо тебе.

Лето, зауваживши, як кожен рух і слово цього чоловіка видає смертоносне для нього рішення, дивувався, що хтось намагається його ошукати. Він сказав:

— Я знаю, що Шулох — це Ахль ас-сунна ва-ль-джама’а.

— Що знає дитина про справжній світ? — спитав Мюріз, знаком наказавши Лето йти попереду нього до ’топтера.

Лето підкорився, проте пильно прислухався до звуку фрименової ходи.

— Найпевніший спосіб зберегти таємницю — це переконати людей, що вони вже знають відповідь, — промовив Лето. — Тоді люди не ставлять питань. Мудро з вашого боку, з боку тих, кого вигнали з Джакуруту. Хто б повірив, що Шулох, казково-міфічне місце, існує насправді? І як це зручно для контрабандистів та будь-кого, хто прагне дістатися на Дюну.

Мюрізові кроки стихли. Лето повернувся спиною до боку ’топтера, з крилом ліворуч.

Мюріз стояв за півкроку від нього, витягши мауля-пістоль, націлений просто на Лето.

— Отже, ти не дитина, — промовив Мюріз. — Проклятий карлик прийшов за нами шпигувати! Я думав, що ти говориш надто мудро для дитини, але ти сказав надто багато й надто швидко.

— Не надто, — відповів Лето. — Я — Лето, дитина Пола Муад’Діба. Якщо ти мене вб’єш, ти й твої люди проваляться у пісок. Якщо пощадиш, я приведу тебе до величі.

— Не грай зі мною в такі ігри, карлику! — гримнув Мюріз. — Лето у справжньому Джакуруту, звідки, як ти кажеш…

Урвав. Рука з пістолем легко опустилася, довкола очей з’явилися зморшки від здивування.

Саме такого вагання і сподівався Лето. Кожним своїм м’язом зробив знак, наче хоче ворухнутися ліворуч, тоді як його тіло перемістилося не більше як на міліметр, а зброя фримена безладно гойднулася до краю крила. Мауля-пістоль вилетів Мюрізові з руки, і, перш ніж він устиг отямитися, Лето був уже поруч з Мюрізовим крис-ножем, притиснутим до спини чоловіка.

— Вістря отруйне, — промовив Лето. — Скажи своєму приятелю в ’топтері, що він має залишатися точнісінько там, де є, і взагалі не рухатися. Інакше я змушений буду тебе вбити.

Мюріз, притиснувши до грудей поранену руку, хитнув головою в бік постаті в ’топтері й сказав:

— Мій компаньйон, Бехалет, тебе чув. Сидітиме непорушно, як скеля.

Знаючи, що в нього мало часу, доки ті двоє вигадують план дій або ж їхні друзі прийдуть з’ясувати, що сталося, Лето швидко промовив:

— Ти мене потребуєш, Мюрізе. Без мене хробаки та їхні прянощі зникнуть із Дюни.

Відчув, як фримен застиг.

— Звідки ти знаєш про Шулох? — спитав Мюріз. — Я знаю, що ті в Джакуруту нічого не казали.

— То ти визнаєш, що я Лето Атрід?

— Ким іще ти можеш бути? Але як ти…

— Бо ви тут, — відповів Лето. — Шулох існує, а все інше вкрай просто. Ви — Вигнанці, які втекли, коли Джакуруту знищили. Я бачив, як ви сигналізуєте крилами, отже, не використовуєте жодного пристрою, який можна почути на відстані. Ви збираєте прянощі, отже, торгуєте. Торгувати ви можете лише з контрабандистами. Ви контрабандисти, а все-таки фримени. Отже, ви з Шулоху.

— Навіщо ти провокував мене, щоб я вбив тебе на місці?

— Бо ти й так би мене вбив, коли б ми повернулися до Шулоху.

Тіло Мюріза враз застигло.

— Обережно, Мюрізе, — перестеріг Лето. — Я про вас знаю. Це така ваша історія — забирати воду необачних подорожніх. Це й досі ваш звичний ритуал. Як інакше ви змогли б закрити рот тим, хто на вас наткнувся? Як інакше вберегти таємницю? Батіг! Улестити мене ласкавими епітетами й приязними словами. Навіщо марнувати воду, проливаючи її в пісок? А якби мене не стало, як і багатьох інших, то що ж, це Танзеруфт мене забрала.