Тиша м’яко торкалася вух. Розплющивши очі, Алекс побачила, що свічки знову розцвіли полум’ям, купаючи все навкруги в м’якому світлі. Наче нічого й не сталося, наче все це було приголомшливою ілюзією, окрім друзок розбитого скла, що вкривали підлогу.

Амелія і Джош схлипували, стоячи на колінах. Доус скрутилася на підлозі, затиснувши руками рота. Мішель Аламеддін тинялася туди-сюди, бурмочучи:

– Срака. Срака. Срака.

Крізь розбиті вікна дмухав вітер, нічне повітря після сірчаного смороду пахнуло холодом і чимось солодким. Сендоу стояв, витріщаючись на те місце, де постала потвора. Його ошатна сорочка була просякнута потом.

Алекс змусила себе підвестися й підійшла до аспірантки, чавлячи ногами скло.

– Доус, – погукала вона, вклякнувши й поклавши руку дівчині на плече. – Пеммі?

Та плакала, сльози залишали на її щоках повільні безмовні сліди.

– Його нема, – сказала вона. – Його справді більше нема.

– Але я чула його, – заперечила Алекс.

Принаймні когось дуже схожого на нього.

– Ти не розумієш, – не вгавала Доус. – Та штука...

– Це була сатанинська потвора, – утрутилася Мішель. – Вона говорила його голосом. Це означає, що вона його зжерла. Хтось пустив її до нашого світу. Перетворив її на печеру, до якої увійшов Дарлінґтон.

– Хто? – перепитала Доус, витираючи з обличчя сльози. – Як?

Сендоу обійняв дівчину.

– Я не знаю. Але ми довідаємося.

– Але якщо він помер, то мав би опинитися на протилежному боці, – озвалася Алекс. – А його там немає. Він...

– Він зник, Алекс, – повторила Мішель. Голосу неї був хрипкий. – Його немає з протилежного боку. Його немає за Серпанком. Його зжерли з душею і рештою.

«Це не портал», – саме ці слова сказав Дарлінґтон у підвалі Розенфельду. І тепер Алекс зрозуміла, що він мав на увазі, що намагався сказати, перш ніж та штука проковтнула його. «Це не портал. Це рот».

Дарлінґтон не зник. Його з’їли.

– Такого ніхто не може пережити, – пояснив Сендоу. Голос у нього був хрипкий. Чоловік зняв окуляри, й Алекс побачила, як він витирає очі. – Жодна душа не може знести таких страждань. Ми викликали полтергейста, відлуння. Та й по всьому.

– Його більше немає, – повторила Доус.

Цього разу Алекс не заперечила.

Вони зібрали дзвіночки Авреліанців, і декан Сендоу сказав, що потелефонує й домовиться, щоб завтра вранці вікна бальної зали забили дошками. Засніжило, але вже було запізно, щоб дати цьому раду. Та й кого це тепер займало. Власник «Чорного В’яза», його захисник більше ніколи не повернеться.

Вони повільно посунули до виходу. Коли всі увійшли в кухню, Доус розридалася. Усе здавалося таким безглуздим і обнадійливим: повні келихи вина, охайно викладені овочі, на плиті каструлька із супом.

Надворі вони побачили, що Дарлінґтонів «мерседес» зіштовхнувся з «лендровером» Амелії. Саме цей гуркіт і почула Алекс. Деніелевою машиною заволоділа луна, яку вони притягнули до цього світу.

Сендоу зітхнув:

– Я викличу евакуатор і почекаю з тобою, Амеліє. Мішель...

– Я можу викликати таксі до вокзалу.

– Перепрошую, я...

– Усе гаразд, – запевнила дівчина.

Вона здавалася неуважною, збентеженою, наче не могла вирахувати спільний знаменник, наче лише тепер збагнула, що всі ці роки свого перебування в Леті ходила пліч-о-пліч зі смертю.

– Алекс, ти можеш відвести Доус додому? – запитав Сендоу.

Аспірантка витерла рукавом залите слізьми обличчя.

– Я не хочу додому.

– Тоді до «Іль-Бастоне». Я приєднаюся до вас, щойно зможу... – Чоловік затнувся. – Точно не знаю, що ми робитимемо далі.

– Звісно, – озвалася Алекс і дістала телефон, щоб замовити таксі, а потім обійняла Доус і повела її під’їзною доріжкою слідом за Мішель.

Вони стояли мовчки біля кам’яних колон, залишивши позаду «Чорний В’яз», а навколо кружляла снігом завірюха.

Машина Мішель приїхала першою. Дівчина не запропонувала вирушити з нею, але, сідаючи, повернулася до Алекс.

– Я працюю у відділі подарунків і комплектування фондів Батлерівської бібліотеки в Колумбії, – сказала дівчина. – Якщо виникне потреба.

Перш ніж Алекс відповіла, Мішель зникла в машині. Таксі повільно поповзло вулицею, обережно просуваючись снігом, червоні задні фари зменшилися до розміру іскорок.

Алекс обіймала Доус, боячись, що та може вирватися. До цієї миті, до цієї ночі можливим було все що завгодно, і Алекс по-справжньому вірила, що Дарлінґтон якимось чином неодмінно повернеться, якщо не під цим молодиком, то під наступним. А тепер чари надії зникли, і жодна магія не могла їх відродити.

Золотий хлопчик Лети зник.

– Ти ж залишишся, правда? – запитала Доус, коли вони увійшли до фоє «Іль-Бастоне».

Будинок навколо них зітхав, немов відчував, що дівчата сумують. Чи знав він? Чи знав він від самого початку, що Дарлінґтон ніколи не повернеться?

– Звичайно.

Алекс була вдячна, що Доус потребувала її саме тут. Їй не хотілося залишатись на самоті або намагатись надівати радісну маску для сусідок по кімнаті. Просто зараз вона не могла прикидатися. Проте водночас не могла віднайти хоч дрібку надії.

– Може, ми все неправильно зрозуміли? Може, Сендоу облажався?

Доус увімкнула світло.

– Він складав план майже три місяці. Це був чудовий ритуал.

– Ну, може, він навмисно схибив? Може, він не хоче, щоб Дарлінґтон повертався. – Алекс знала, що будує повітряні замки, але іншої зачіпки не було. – Якщо він причетний до прикриття Тариного вбивці, гадаєш, йому справді потрібен поряд такий хрестоносець, як Дарлінґтон, замість мене?

– Але ти теж хрестоносець, Алекс.

– Він компетентніший хрестоносець. Що сказав Сендоу, щоб припинити ритуал?

– «Ваші язики зроблені з каменю!» Він скористався цими словами, щоб зупинити дзвіночки.

– А ще?

Доус скинула шарф і повісила парку на гачок. Відповідаючи, вона стояла спиною до Алекс.

– «Почуйте тишу порожнього дому. Тут ні на кого не чекатимуть».

Думка про те, що Дарлінґтонові назавжди заборонили вхід до «Чорного В’яза», була жахлива. Алекс потерла втомлені очі.

– У ніч віщувань «Черепа і кісток» я почула, як дехто... дещо... гупало у двері, щоб увійти, саме тієї миті, коли вбили Тару. Звучало це точнісінько так, як сьогодні. Можливо, це був Дарлінґтон. Можливо, він побачив, що відбувається з Тарою, і намагався попередити мене. Якщо він...

Доус уже хитала головою, скуйовджений вузол волосся розкручувався на потилиці.

– Ти чула, що вони сказали? Це... та потвора з’їла його. – Її плечі затремтіли, і Алекс зрозуміла, що дівчина знову плаче, стискаючи повішену парку, наче без її підтримки та могла впасти. – Його більше немає. – І ці слова здавалися приспівом, піснею, яку вони співатимуть, поки не минеться їхня скорбота.

Алекс торкнулася долонею руки аспірантки.

– Доус... – Але дівчина випросталася, щосили хлюпнула носом і витерла сльози.

– Утім, Сендоу помилився. Технічно. Дехто може пережити те, що його зжерла сатанинська потвора. Але це не людина.

– А що ж тоді?

– Демон.

«Нам стільки не платять».

Доус глибоко, зі здриганням вдихнула й відвела волосся з обличчя, знову зібравши його у вузол.

– Як гадаєш, Сендоу захоче кави, коли прийде? – запитала вона, піднімаючи навушники з килима у вітальні. – Я хочу трохи попрацювати.

– Як просувається?

– Дисертація?

Доус повільно кліпнула, опустила погляд на навушники в руці, наче замислившись, як вони туди потрапили.

– І гадки не маю.

– Я замовлю піцу, – запропонувала Алекс. – І першою піду в душ. Ми обидві тхнемо.

– А я відкоркую пляшку вина.

Стерн уже піднімалася сходами, коли почула стукіт у двері. На мить вона подумала, що це може бути декан Сендоу. Але чого б йому стукати? За шість місяців, які вона провела в Леті, у двері маєтку на Орандж-стріт не стукав ніхто.