– Хто ти? – проревів механік. Голос у нього був низький і хрипкий, можливо, через удар Алекс у трахею. – Хто нашкодив Тарі?

– Її хлопець-мудак, – виплюнула дівчина.

Незнайомець заревів і кинувся до неї. Алекс смикнулася ліворуч, до камінної полиці, ледь ухилившись від нападника, проте він досі стояв між нею та дверима, погойдуючись на п’ятках, наче це був якийсь боксерський матч.

Чоловік посміхався.

– Тобі нікуди бігти, сучко.

Перш ніж їй вдалося прослизнути повз нього, чоловік знову схопив її за горло. Чорні цятки замерехтіли перед очима. Норт репетував, несамовито розмахував руками, безсилий чимось допомогти. Ні, не безсилий. Це було не так. «Впусти мене, Алекс».

Ніхто не знав, ким вона була. Ні Норт. Ані цей монстр навпроти. Ні Доус, ні Мерсі, ні Сендоу чи ще хтось із них.

Лише Дарлінґтон здогадався. 

Дарлінґтон знав, що Алекс обурилася через його дзвінок. Він не міг її в цьому звинувачувати. Сьогодні не був четвер, коли проводили ритуали, чи неділя, коли вона очікувано мала готуватися до роботи наступного тижня, а він знав, що вона докладала зусиль, аби впоратися і з заняттями, і з вимогами Лети. Він переймався тим, як пригоди в «Рукописі» можуть уплинути на їхню роботу, але дівчина відмахнулася від цього значно легковажніше за нього, давши раду звітові, щоб він не мусив знову переживати той сором, і знову взялася жалітися на вимоги Лети. Легкість, з якою вона забула про той вечір, буденне прощення, яке вона йому запропонувала, нервували Дарлінґтона і знову змушували замислюватися про жахливе життя, яке в неї було раніше. Алекс навіть удалося без проблем пережити другий обряд Авреліанців – видачу патенту в потворному, залитому флуоресцентним світлом сусідньому кампусі Пібоді – і її перше віщування в «Черепі і кістках». Була одна бентежна мить, коли вона раптом зробилася зелена й прибрала такого вигляду, наче зараз виблює на Гаруспекса. Але дівчина впоралася, і Деніелові навіть не хотілося засуджувати її за цю слабкість. Він уже бачив віщування дванадцять разів, та вони однаково розбурхували його почуття.

– Усе закінчиться дуже швидко, Стерн, – пообіцяв Деніел, коли вони вийшли з «Іль-Бастоне» у вівторок увечері. – У Розенфельді проблеми з електромережею.

– Хто такий Розенфельд?

– Що, а не хто. Розенфельд-голл. Решту ти маєш сама знати.

Дівчина поправила лямку наплічника.

– Не пам’ятаю.

– Святий Ельм, – підказав він.

– Ага. Той, підсмажений.

Дарлінґтон подумки додав їй бал.

Святий Еразмус, як вважали, пережив удар блискавкою та втоплення.

На згадку про нього назвали вогні святого Ельма й товариство, чия обитель колись була в Єлизаветинських баштах Розенфельд-голлу. Будівлю з червоної цегли тепер здавали під офіси та прибудови, і вночі вона була замкнена, однак Дарлінґтон мав ключ.

– Натягни це, – скомандував він, простягаючи дівчині гумові рукавички та гумові чоботи, анітрохи не схожі на ті, що колись виробляли на його родинній фабриці.

Алекс послухалася і зайшла за ним до фоє.

– Чому це не могло почекати до завтра?

– Тому що минулого разу, коли Лета мала проблеми в Розенфельді, світло вирубилося в усьому кампусі. – Світло на горішніх поверхах замиготіло, немов підтримуючи його слова. Будинок ледь чутно гудів. – Усе це описане в «Житті Лети».

– Пригадуєш, як ти казав, що нас не займають нетаємні товариства? – запитала Алекс.

– Казав, – погодився Деніел, знаючи, що почує далі.

– Я запам’ятовую те, чого ти мене вчиш.

Дарлінґтон зітхнув і скористався ключем, щоб відімкнути наступні двері, цього разу до великого складу, напхом напханого меблями для гуртожитків і старими матрацами.

– Це колишня їдальня «Святого Ельма». – Хлопець посвітив ліхтариком на високі готичні арки й майстерну кам’яну оздобу. – Коли товариству в шістдесятих бракувало готівки, університет купив у них цю будівлю й пообіцяв кімнати склепу здавати «Святому Ельму», щоб вони могли чинити там свої обряди. Та замість порядної угоди, укладеної за допомогою Авреліанців, сторони погодилися на джентльменську домовленість.

– І джентльмени передумали?

– Вони повмирали, а їм на зміну прийшли не такі аж джентльмени. Єль відмовився подовжити оренду товариству, а «Святий Ельм» опинився кінець кінцем у тому брудному маленькому будиночку на Лінвуд.

– Домівка там, де твоє серце, снобе.

– Саме так, Стерн. А серце «Святого Ельма» було тут, у їхній споконвічній гробниці. Утративши це місце, вони зламалися й розгубили всю магію. Допоможи мені посунути це.

Вони прибрали з дороги два старих ліжкових каркаси, відчинили чергові замкнені двері. Товариство славилося погодною магією, artium tempestate, яку вони застосовували для всього, починаючи від маніпуляцій з продуктами до коливань результатів важливих матчів. Відколи вони переїхали на Лінвуд, їм не вдавалося викликати бодай легесенький вітерець. Ніхто не знав, що саме створило гробниці, але нові неможливо було просто взяти й збудувати. У цьому світі були місця, яких магія уникала, на кшталт безбарвних, схожих на місячні ландшафти, рівнин Національної алеї у Вашинґтоні, округ Колумбія, та місця, які притягували її до себе, як-от Центр Рокфеллера на Мангеттені чи Французький квартал у Новому Орлеані. У Нью-Гейвені була надзвичайна концентрація місць, де магія немов збиралася й намотувалася, як солодка вата на паличку.

Сходи, якими вони спускалися, спіраллю збігали донизу, ведучи до трьох підземних поверхів, – із кожною сходинкою гудіння дедалі гучнішало. На нижніх поверхах майже не залишилося на що подивитися: порохняві, набиті ватою опудала тварин із нью-гейвенського зоопарку, що їх у свої божевільні деньки придбав заради сміху Джей Пі Морґан; старі електропровідники із загостреними металевими кінцями, що немов з’явилися з класичного фільму про чудовиськ; порожні діжки та вкриті тріщинами скляні баки.

– Акваріуми? – запитала Алекс.

– Чайники для бур.

Саме тут студенти «Святого Ельма» варили погоду. Хуртовини, від яких злітали ціни на акції, посухи, які випалювали урожай, сильні вітри, спроможні потопити військовий корабель.

Тут гудіння було гучним – невпинний електричний стогін, від якого в Дарлінґтона волосся на руках стало дибки, а зуби завібрували в унісон.

– Це що? – перекрикуючи галас і затуляючи вуха долонями, поцікавилася Алекс.

Досвід підказував Дарлінґтонові, що це не знаменувало нічого хорошого. Гудіння наповнювало повітря й проймало підлогу. Якщо залишатися там достатньо надовго, можна збожеволіти.

– Товариство «Святого Ельма» роками засідало тут, викликаючи шторми. З якихось незрозумілих причин негоді подобається повертатися.

– І коли це трапляється, викликають нас?

Хлопець повів Стерн до старого закритого плавкого запобіжника. Ним давно вже не користувалися, проте пилюки на ньому майже не було. Дарлінґтон витягнув з торби срібний флюгер.

– Простягни руку, – попросив він. Поставив флюгер дівчині на долоню. – Дмухни на нього.

Алекс скептично витріщилася на Деніела, а тоді видихнула повітря на срібні веретеноподібні стрілки. Флюгер завалився, як сновида в мультику.

– Ще разок, – підказав хлопець.

Флюгер повільно закрутився, упіймавши подих, а тоді став обертатися на долоні Алекс так шалено, наче потрапив у бурю. Дівчина відсахнулася. У променях Деніелового ліхтарика видно було, як волосся здіймається над її головою електрично-вітряним німбом, через який здавалося, наче навколо дівочого обличчя кишать чорні змії. Дарлінґтон пригадав Алекс на вечірці «Рукопису», загорнуту в ніч, і вимушений був двічі кліпнути, відганяючи цю картинку з уяви. Спогади поверталися вже не вперше, постійно залишаючи його збентеженим, непевним, чи це ще животіє ганьба тієї ночі, чи він побачив щось справжнє, щось, від чого слід було відвести погляд.

– Дозволь флюгеру закрутитися, – наказав він. – А потім можеш гупнути по перемикачах. – Він швиденько натиснув на них, не пропустивши жодного з довгої вервечки. – І завжди надівай рукавички.