Коли Алекс нарешті вдалося вивести кров з гарного вовняного пальта, на вулиці вже було занадто тепло, щоб його носити. Весна настала неохоче; блідо-блакитним ранкам не вдавалося прибрати насиченіших кольорів, натомість вони перетворювалися на вогкі похмурі пообіддя, а вперті кучугури тягнулися вздовж дороги, немов пишні брудні меренги. Однак десь у середині березня скибочка газону між кам’яними доріжками в Старому кампусі почала звільнятися від снігу, демонструючи мокре й чорне, укрите кущиками липкої трави тіло, і Алекс усвідомила, що зіщулилася на підвіконні десь у захованих на горішньому поверсі кімнатах за адресою: Йорк-стріт, 268 – і читає «Вимоги до кандидатів на вступ до Лети».

Вона чула клацання годинника на камінній полиці, спів дзвіночків, коли у двері крамнички внизу, що ось-ось мала зачинитися, заходили або виходили покупці. Таємні кімнати над крамничкою члени Лети з любов’ю називали Халупкою, а торговельне приміщення внизу в різний час було взуттєвою крамницею, магазинчиком туристичного спорядження й цілодобовим мінімаркетом «ВаВа» з власною стійкою «Тако белл». Щоденники членів Лети за ті роки повнилися наріканнями на сморід пересмажених бобів і цибулі гриль, що проникав крізь підлогу, аж до 1995-го, коли хтось начарував Халупку й затильні сходи, що вели до провулку, тож там завжди пахло кондиціонером для білизни та гвоздикою.

Алекс виявила брошуру з рекомендаціями Дому Лети в якийсь із туманних тижнів після випадку в маєтку на Орандж-стріт. Відтоді вона лише раз перевірила електронну пошту на старенькому комп’ютері, що був у Халупці, побачила довгу вервечку повідомлень від декана Сендоу й вийшла з акаунту. Вона розрядила батарею на телефоні, пропускала заняття, дивилася, як на суглобах гілок з’являються бруньки, наче це не гілля, а жіночі пальці, що приміряють персні. Вона з’їла все, що було в комірчинах і морозилці: спершу екстравагантні сири й копчений лосось в упаковках, потім консервовані боби й персики в сиропі в бляшанках з позначками «сухий пайок». Коли харчі закінчились, Алекс несамовито замовляла їжу на винос, записуючи все на досі активний рахунок Дарлінґтона. Подорож униз і вгору сходами так стомлювала її, що доводилося відпочити, перш ніж накинутися на обід чи вечерю, а іноді вона взагалі не завдавала собі клопоту їсти, просто засинала, сидячи на підвіконні чи підлозі поміж поліетиленових мішечків і загорнутих у фольгу контейнерів. Ніхто не приходив перевірити, як вона. Нікого не залишилось.

Брошура була надрукована на дешевому папері, скріплена скобками й прикрашена чорно-білим зображенням Гаркнесс-тауер на обкладинці з написом: «Ми вівчарі». Дівчина сумнівалася, що засновники Дому Лети мали на увазі Джонні Кеша, коли обирали девіз, але щоразу, побачивши ці слова, думала про різдвяний час, коли лежала на старому матраці в Леновому сквотіу Ван-Найсі[1]: кімната оберталася, поряд на підлозі стояла напівпорожня бляшанка журавлинного соусу, а Джонні Кеш співав: «Ми вівчарі, ми йшли горами. Ми залишили отари, коли зійшла нова зоря». Вона думала про Лена, який накрив її тіло своїм, запхав руку їй під футболку й пробурмотів на вухо: «Якісь гівняві вівчарі».

Рекомендації для кандидатів на вступ до Дому Лети містилися ближче до кінця брошури й востаннє були актуалізовані 1962 року.

Визначні академічні досягнення

зі спеціалізацією в галузі історії та хімії.

Здібності до мов та практичні знання

латини й грецької.

Міцне фізичне здоров’я та гігієна.

Бажане підтвердження регулярних фізичних занять.

Очевидні ознаки врівноваженого характеру

й розсудливого мислення.

Схильність до містики не схвалюється,

адже це здебільшого ознака аутсайдера.

Кандидат не повинен виявляти гидливості

до реалій людського тіла.

MORS VINCIT OMNIA.

Алекс, чиї практичні знання латини були не вельми, пошукала переклад цього вислову: «Смерть перемагає все». Однак хтось поверх uincit нашкрябав irrumat[2], мало не стерши оригінал синьою кульковою ручкою.

Під вимогами Лети був додаток:

Стандартні приписи для кандидатів послаблювали двічі: для Ловелла Скотта (бакалавр, англійська мова, 1909) і Сінклера Белла Брейвермана (без наукового ступеня, 1950) з неоднозначними результатами.

Тут-таки, на берегах, була надряпана інша примітка, цього разу вочевидь Дарлінґтоновим зазубреним, схожим на кардіограму, почерком: «Алекс Стерн».

Вона подумала про просочений кров’ю аж до чорноти килим у старому маєтку Андерсона. Подумала про декана – про приголомшливу білизну стегнової кістки, що розітнула його плоть, про сморід бездомних псів.

Алекс відклала вбік алюмінієвий контейнер з холодним фалафелем з «Мамунз», витерла руки об спортивний костюм з логотипом Дому Лети. Покульгала до ванної кімнати, відкоркувала пляшечку золпідема[3] й закинула пігулку під язик. Склала під краном долоні човником, дивилася, як пальцями тече вода, і прислухалася до моторошного всмоктувального звуку зі стоку. «Стандартні приписи для кандидатів послаблювали двічі».

Уперше за кілька тижнів вона подивилася на дівчину в заляпаному водою дзеркалі, розглядаючи, як та, укрита синцями, задирає бавовняну, в жовтих плямах гною, майку. Рана в боці Алекс була глибока, з чорною шкірочкою загуслої крові. На місці укусу залишився чіткий викривлений слід, що, як вона знала, загоюватиметься погано, якщо взагалі загоїться. Її мапа змінилася. Її берегова лінія зазнала змін. Mors irrumat omnia. Смерть шпилить усіх.

Алекс обережно торкнулася пальцями запаленої червоної шкіри навколо слідів від зубів. У рану потрапила інфекція. Дівчина відчула деяке занепокоєння, мозок спонукав до самозбереження, але думка про те, щоб узяти телефон, поїхати до студентського медпункту – послідовність, за якої кожна дія запускатиме ще одну, – була нестерпна, а тепла приглушена пульсація в тілі, що підпалювало себе ізсередини, стала майже рідною. Можливо, у неї починається лихоманка й марення.

Вона подивилася на вигин ребер, на сині вени, схожі на обвислі лінії електропередач, на синці, що вже почали вицвітати. Шкіра на губах потріскалась. Алекс подумала про своє ім’я, написане чорнилом на берегах брошури, – третій випадок.

– Результати безумовно неоднозначні, – сказала вона, налякавшись власного хрипкого голосу. Засміялася, і водостік, здалося, фиркнув їй в унісон. Мабуть, її вже лихоманило.