Вона потерла руки.

– Я просто не була готова. Наступного разу впораюся краще.

– Наступного разу буде інакше. І через один. І ще через один. Ми маємо шість чинних товариств, і в кожного свої ритуали.

– Річ не в ритуалі.

– У крові?

– Ні. Один з них схопив мене. Ти не попереджав, що таке може статися. Я...

Дарлінґтон не міг повірити почутому.

– Ти кажеш, що один з них торкнувся тебе?

– Більше ніж один. Я...

– Це неможливо. Тобто... – Він поставив келих і пригладив руками волосся. – Таке буває рідко. Дуже рідко. Іноді поряд із кров’ю або якщо дух дуже розбурханий. Саме тому свідчення про привидів такі рідкісні.

Її голос був упевнений, відчужений:

– Це можливо.

Мабуть. Якщо вона не брехала.

– Тобі слід бути готового наступного разу. Ти була непідготованою...

– І хто в цьому винен?

Дарлінґтон сів рівніше.

– Перепрошую? Я дав тобі два тижні на розкачування. Надіслав, які саме уривки слід прочитати, щоб упоратись.

– А як щодо всіх минулих років?

Алекс підвелася й відсунула стілець. Розмашистим кроком вийшла до їдальні; її чорне волосся блищало у світлі лампи, енергія аж бризкала. Будинок застережливо застогнав. Вона не була сумна, присоромлена чи стурбована. Вона була оскаженіла.

– Де ви були? – наполягала дівчина. – Усі ці мудреці з Лети зі своїми закляттями, крейдою та книжками? Де ви були, коли мерці тягнулися за мною додому? Коли вони заповзали за мною в шкільні кабінети? До моєї спальні? Моєї клятої ванної? Сендоу сказав, що ви роками стежили за мною, ще відколи я була дитиною. Невже один з вас не міг підказати, як їх позбутися? Що мені знадобиться лише кілька чарівних слів, щоб спекатися їх?

– Вони безпечні. Це лише ритуали...

Алекс схопила Дарлінґтонів келих і щосили жбурнула ним об стіну, розбризкавши навколо друзки й вино.

– Вони не безпечні. Ти говориш, наче якийсь експерт. – Дівчина плеснула руками по столу й нахилилася до хлопця. – Але ти й гадки не маєш, на що вони здатні.

– Ти закінчила чи хочеш розбити ще один келих?

– Чому ви не допомогли мені? – аж прогарчала Алекс.

– Я допоміг. Тебе мало не поховали в морі Сірих, якщо пригадуєш.

– Не ти. – Алекс змахнула рукою, обводячи будинок. – Сендоу. Лета. Будь-хто. – Вона затулила обличчя долонями. – «Кріпись. Безсмертних не існує». Знаєш, якими важливими були б для мене ці слова в дитинстві? Потрібно було так мало, щоб змінити все. Але ніхто не завдавав собі клопоту. Аж поки я не стала корисною для вас.

Дарлінґтонові не подобалась думка, що він погано поводився. Йому не подобалась думка, що Лета погано поводилась. «Ми вівчарі». Однак вони залишили Алекс сам на сам з вовками. Вона мала рацію. Їх це не займало. Для Лети вона була об’єктом дистанційного вивчення й спостереження.

Він переконував себе, наче дав їй шанс, був чесний із цією дівчиною, яку штормом викинуло на його берег. Проте дозволяв собі думати, що вона людина, котра припустилася хибного вибору та збилася на манівці. Йому й на думку не спадало, що на неї полювали.

Після тривалої мовчанки він нарешті озвався:

– Якщо розіб’єш іще щось, тобі полегшає?

Вона засапано дихала.

– Мабуть.

Дарлінґтон підвівся й відчинив буфет, потім ще один і ще, демонструючи полиці з «Ленокс», «Вотерфорд», «Лімоджес» – склянки, тарілки, карафки, тарелі, масельнички, соусниці, кришталь і порцеляну на тисячі доларів. Він узяв один келих, наповнив його вином і простягнув Алекс.

– Із чого розпочнеш? 

У Лети був якийсь протокол на випадок убивства, послідовність кроків, якої слід було дотримуватися і яка була відома Дарлінґтонові. Він, імовірно, порадив би їй заручитися допомогою Доус. Проте Алекс й аспірантка ніколи не мали багато спільного та ввічливо ігнорували одна одну. Як і майже всі навкруги, Доус любила розумничка Дарлінґтона. Він був єдиною людиною, котрій розмови з Доус, вочевидь, давалися легко, котра поралася із цим, забуваючи про незграбність, що ніби висіла на дівчині, як один з її громіздких світшотів незрозумілого кольору. Алекс не сумнівалася: у тому, що сталося в Розенфельд-голлі, Памела звинувачує її; і, попри те що та заледве словом з нею перекинулась, мовчання аспірантки доповнилося новою ворожістю, гупанням дверцятами шафок і підозріливими поглядами. Алекс не хотіла розмовляти з Доус без зайвої потреби. Натомість вирішила проконсультуватися з бібліотекою Лети. «Або можеш просто покинути всю цю справу напризволяще», – подумала дівчина, видираючись сходами маєтку на Орандж-стріт. За тиждень Дарлінґтон може знову опинитися під цим дахом. Він може з’явитися після обряду під місяцем-молодиком, неушкоджений, щасливий і ладний зайняти свій чудовий мозок проблемою вбивства Тари Гатчинс. А може, матиме на думці щось інше.

Щоб потрапити до «Іль-Бастоне», ключ був непотрібен. Алекс познайомили з дверима того дня, коли Дарлінґтон уперше привів її до будинку, і тепер вони скригуче зітхнули, коли дівчина ввійшла. Коли з нею був Дарлінґтон, двері завжди радісно рипіли. Але на неї принаймні не нацькували зграю шакалів. Від того першого ранку Алекс більше не бачила мисливських собак Лети, але думала про них щоразу, наближаючись до будинку, розмірковуючи, поснули вони, чи не голодні та чи взагалі потрібна примарним гончакам їжа.

Теоретично п’ятниці в Доус були вихідними, але майже завжди можна було розраховувати, що вона затиснулася з ноут-буком у якийсь куток вітальні на першому поверсі. Завдяки цьому уникнути її було нескладно. Алекс прослизнула коридором до кухні, де знайшла на полиці в холодильнику тарілку з учорашніми бутербродами, яку аспірантка накрила вологим рушником. Стерн позапихувала їх до рота, почуваючись злодюжкою, але це лише покращило смак м’якого білого хліба, огіркових кружалець і порізаного тоненькими скибочками та посиланого кропом лосося.

Лета придбала будинок на Орандж-стріт 1888-го, невдовзі після того, як Джон Андерсон покинув його, намагаючись, як припускали, втекти від привида сигарної дівчини, котру вбив його батько. Відтоді «Іль-Бастоне» видавали за приватний будинок, школу під керівництвом сестер святої Марії, адвокатську контору, а нині – приватний будинок з нескінченним ремонтом. Проте насправді там завжди була розташована Лета.

Книжкові полиці були на другому поверсі в коридорі, біля старовинного секретера й вази із засушеною гортензією. Це був вхід до бібліотеки. У стіну обіч була вбудована панель, що, як можна було припустити, контролювала звук, але працювала через раз, а часом музика в колонках лунала так тихенько й віддалено, що будинок від цього здавався ще порожнішим.

Алекс витягнула з третьої полиці Книгу Албемарля, що скидалася на звичайнісіньку товсту книжку в обкладинці з поплямованої тканини, та коли її розгортали, сторінки тихо потріскували, і дівчина могла присягнутися, що відчула, як її протнуло низьке гудіння струму. Книжка зберігала відлуння останніх запитів читачів, і Алекс, перегорнувши останню сторінку, побачила Дарлінґтонові карлючки: «план Розенфельд-голлу».

Дата: 10 грудня. Тієї ночі Деніела Арлінґтона востаннє бачили живим.

Алекс узяла із секретера ручку, записала дату і «Протоколи Дому Лети. Вбивство». Поставила книжку на місце між «Стовер у Єлі» та потертим примірником «Кухні Нової Англії. Том 2». Перший том вона ніде ніколи не бачила.

Будинок несхвально буркнув, і полиця легенько затремтіла. Алекс замислилась, чи достатньо Доус занурилась у роботу, щоб не помітити цього, а чи підвела погляд до стелі й вигадує, що собі замислила Данте.

Коли книжковий стелаж припинив калатати, Алекс узялася за нього з правого боку й потягнула. Він розчахнувся, наче двері, відкривши круглу дворівневу кімнату, завішану книжковими полицями. Попри те що година була пообідня, небо над скляним куполом сяяло яскравою синявою ранніх сутінок. Повітря здавалося запашним, і дівчина відчула в ньому аромат помаранчевого цвіту.