– Точно не знаю. Але в нього є стаж... І в університеті заробляє чимало.

– Азартні ігри? – запропонував Тернер. – Наркотики? Борги?

Здавалося, наче хребет Доус напнувся ще більше, наче вона була антеною, що налаштовувалася на прийом інформації.

– Розлучення, – повільно й неохоче відповіла аспірантка. – Дружина покинула його два роки тому. Відтоді вони судяться. Однак...

– Це достоту нічого не означає, – озвалася Алекс, проте сама не була певна, чи говорить щиро. – Та нам не завадить перевірити, де він був тієї ночі.

Зуби Доус знову вп’ялися в губу.

– Декан Сендоу нізащо не зробив би нічого, що може зашкодити Леті.

Тернер підвівся й став складати теки.

– Він міг би за порядну ціну. Як гадаєте, чому я погодився стати Центуріоном?

– Це честь, – запротестувала Доус.

– Це робота на додачу до напруженої праці, яка в мене і так є. Але гроші означають, що я зможу заплатити за материну іпотеку. – Він склав теки у велику наплічну торбу. – Подивлюся, що вдасться дізнатися про Сендоу, не налякавши його.

– Я зроблю це, – тихо сказала Доус. – Я можу поговорити з його покоївкою. Якщо ви візьметеся розпитувати, Єлена одразу піде до Сендоу.

– Ти вважаєш, що впораєшся? – скептично запитав Тернер.

– Вона дасть собі раду, – захистила дівчину Алекс.

– Нам потрібно лише зазирнути в його розклад.

– Мені подобається думка, що мотивом стали гроші, – зізнався Тернер. – Зрозуміло й чітко. Ніякої тобі дурні з цими фокусами-покусами.

Чоловік утиснувся в пальто й рушив до затильних дверей. Алекс із Доус пішли за ним назирці.

Тернер відчинив двері й закляк. У дверний отвір Стерн побачила, як темнішає в сутінках небесна синява й запалюються вуличні ліхтарі.

– Моя мама не могла просто взяти чек, – сказав чоловік з кривенькою посмішкою на губах. – Вона знає, що копам не дають бонусів. Хотіла неодмінно довідатися, звідки в мене гроші.

– І ви розповіли їй? – поцікавилася Алекс.

– Про все це? Дідько, ні. Сказав, що зірвав куш у «Фоксвудсі». Та вона однаково знає, що я вплутався у щось, куди не слід було вплутуватися.

– Усі матері такі, – погодилася Доус.

Справді? Алекс подумала про фотку, яку мама надіслала їй минулого тижня. Хтось із друзів клацнув її вдома. Міра була вбрана в єльський світшот, а на полиці позаду неї купчилися кристали.

– Знаєте, що сказала мені мати? – запитав Тернер. – Вона сказала, що немає таких дверей, про які не знав би диявол. Він лише чекає, щоб устромити до них свою ногу. Я ніколи не вірив їй, до сьогодні.

Детектив підняв комірець і зник у холодному нічному повітрі. 

Алекс потупала нагору, щоб забрати з арсеналу черевики. Тигель зцілив рани, однак їй бракувало сну, і тіло добре це знало. Якби був вибір, подумала дівчина, вона радше обрала б ще одну бійку, навіть зі здорованем на кшталт Ленса, замість салону сьогодні ввечері та занять завтра, післязавтра... і післяпісля-завтра. Коли вона билася за власне життя, результат був завжди один: залік / незалік. Єдине, що слід було робити, – вижити, і вона могла вважати це перемогою. Навіть сидячи у вітальні з Доус і Тернером, Стерн відчувала, що не відстає від них, а не просто вдає це. Вона не хотіла знову почуватися шахрайкою.

«Але ти досі чимало вдаєш», – нагадала собі Алекс. Доус і Тернер не знали її по-справжньому. Вони б ніколи не здогадалися про те, що Дарлінґтон дізнався про її минуле. Та чи спрацює ритуал під молодиком? Якщо Дарлінґтон повернеться за два дні й розповість усім правду, чи розмовлятиме хтось із нею після цього?

Алекс знайшла на ліжку в кімнаті Данте стіс речей.

– Я принесла їх зі своєї квартири, – пояснила Доус, зависнувши на порозі й ховаючи долоні в рукавах. – Вони зовсім не стильні, та все ж таки кращі за спортивний костюм. Я знаю, тобі подобається чорний, тому...

– Вони ідеальні.

Це було не так. Джинси були занадто довгі, а футболку прали стільки разів, що вона стала радше сірою, ніж чорною, але Доус не мусила ділитися вмістом своєї шафи. Алекс хотіла всотати всю доброту, поки була така нагода.

Вирушивши до будинку Белбалм, дівчина почувалася знервованою. Вона ретельно завела годинник про той випадок, якщо на неї полюватиме ґлума, запхала в наплічник бляшанку з кладовищною грязюкою, поклала в кишені два магніти й вивчила всі захисні знаки, що могли знадобитися для тимчасового закриття порталу. Усе це здавалося ненадійним захистом. Список підозрюваних у вбивстві Тари перетворився на перелік імовірних загроз, і всі вони володіли надмірною магічною вибуховою силою.

Белбалм жила на Сент-Ронан, за двадцять хвилин пішки від «Іль-Бастоне», неподалік від теологічної школи. Її будинок був одним з найменших на вулиці, двоповерховий, збудований із червоної цегли, укритої сірими лозами, схожими на пасма волосся літньої жінки. Через ворота під білою ажурною аркою Алекс увійшла до садка, і вмить її охопило те саме відчуття спокою, що й у кабінеті професорки. Садок пахнув м’ятою та майораном.

Дівчина зупинилася на доріжці. Та була посипана дрібного галькою антрацитового кольору. Крізь високі вікна Алекс бачила людей, що сиділи колом у різноманітних кріслах, кілька гостей скупчилося на ослінчику біля піаніно, дехто влаштувався на підлозі. Дівчина мигцем помітила келихи з червоним вином і поставлені на коліна тарілки. Хлопець із бородою й густою копицею кучерів читав щось уголос. Алекс здалося, наче вона дивиться на інший Єль, Єль без Лети й товариств, Єль, який міг відкритися їй і залишатися відкритим, якщо вона вивчить його ритуали й коди. У Дарлінґтоновому будинку дівчина почувалася злодюжкою. А сюди її запросили. Можливо, вона не пасувала до цієї компанії, але тут на неї чекали.

Алекс тихенько постукала у двері й, не дочекавшись відповіді, штовхнула їх. Будинок був незачинений, наче у світі не існувало небажаних гостей. На рядку гачків купами й оберемками висіли пальта. Підлоги не видно було під черевиками.

Белбалм побачила, що дівчина завмерла біля дверей, і жестом запросила її до кухні.

І тоді Алекс збагнула. Вона була своєю.

Звичайно, вона була своєю.

Слава Богу, вона була своєю і не мусила вдавати із себе когось іншого.

За плечем Белбалм дівчина помітила декана Сендоу, який розмовляв з двома студентами на канапі. Вона прослизнула на кухню, сподіваючись, що він її не помітив, а потім замислилася, чому взагалі переймається цим. Невже вона справді гадала, що це він нашкодив Тарі? Що був здатен на такий моторошний учинок? У вітальні «Іль-Бастоне» це здавалося можливим, але тут, у цьому теплому місці, де лилися безжурні розмови, Алекс такий варіант у голову не вкладався.

Кухня була простора, з білими шафками, чорною поверхнею і чистою підлогою, викладеною кахлем у шаховому порядку.

– Алекс! – гукнув Колін, коли вона з’явилася. Куди не плюнь, підозрювані в убивстві. – Я не знав, що ти прийдеш! Нам потрібні зайві руки. У що ти вбрана? Чорний колір – це нормально, але наступного разу вдягни білу сорочку.

Алекс не мала білої сорочки.

– Гаразд, – погодилася вона.

– Ну ж бо, заходь і поклади це на деко.

Алекс піддалася ритму подальших наказів. Ізабель Ендрюс, друга помічниця Белбалм, теж була тут, викладаючи на різні тарілки фрукти, випічку та загадкові купки м’яса. Їжа, яку тут готували, здавалася дівчині абсолютно чужою. Тільки-но Колін попросив передати йому сир, дівчина не відразу збагнула, що він лежить перед нею: не пластинки чи кубики чедеру, а велетенські брили, що скидалися на кварц та кордієрит, – а ще крихітний горщик меду, розсип мигдалю. Чисте мистецтво.

– Після читань і розмов вони перейдуть до десерту, – пояснив Колін. – Вона завжди готує меренги й маленькі tartes aux pommes[75].

– Декан Сендоу був тут і минулого тижня? – поцікавилась Алекс. Якщо був, вона зможе викреслити його зі списку, а якщо Колін не знає, то сам, мабуть, насправді не був у салоні тієї ночі.