Та перш ніж він відповів, крізь двері салунного типу пропливла професорка Белбалм.

– Звичайно, був, – озвалася вона. – Цей чоловік полюбляє пити мій бурбон.

Вона закинула до рота малесеньку суницю й витерла пальці рушником.

– Він торочив якусь дурню про Камю. Однак, говорячи про Камю, неможливо не городити дурні. Сама не знаю, чому чекала від нього чогось більшого, адже в нього в рамці біля стола висить одна з цитат Румі. Мені аж боляче від цього. Любий Коліне, переконайся, що в нас під рукою вдосталь білого й червоного.

Жінка простягнула порожню пляшку, і Колінове обличчя сполотніло.

– Усе гаразд, любий. Прихопи пляшечку й приєднуйся до нас. Алекс та інші попіклуються тут про все, чи не так? Ти приніс щось почитати?

– Я... так.

Колін вилетів з кухні, наче на його щиколотках щойно виросли крильця.

– Меренги, – віддала наказ Ізабель.

– Меренги, – повторила Алекс, підходячи до міксера й простягаючи миску дівчині.

Вона сфотографувала кухню для мами й надіслала їй повідомлення: «Працюю». Хотіла, щоб Міра вважала, що так і є. Що вона щаслива. Нормальна. У безпеці. Така, якою Алекс ніколи не була. Вона також написала Мерсі й Лорін. «У салоні Белбалм. Схрестіть пальці, щоб залишилося щось смачненьке».

– Повірити не можу, що Колін збирається сьогодні читати, – пожалілася Ізабель, викладаючи меренги на деко. – Я тут на семестр довше за нього й чудово склала іспит після її семінару «Жінки та індустріалізм».

– Наступного разу, – пробурмотіла Алекс, мастячи розтопленим маслом яблучні пироги. – Минулого тижня тут теж було так людно?

– Так, і Колін буркотів цілий вечір. Ми прибирали тут до другої години.

Отже Колінове алібі було надійним. Алекс відчула, як її накрило хвилею полегшення. Їй подобався Колін, подобалася ображена Ізабель, подобалася ця кухня, цей будинок, цей затишний простір. Подобався цей шматочок світу, який не мав нічого спільного з магією чи вбивствами. Вона не хотіла бачити, як його зруйнує якась груба сила. Утім, це не означало, що вона може викреслити зі свого списку «Сувій та ключ». Навіть якщо Колін не вбивав Тару, він її знав. І хтось навчив Ленса портальної магії.

– А Сендоу теж стирчав тут весь вечір минулого тижня?

– На жаль, – відповіла Ізабель. – Він завжди забагато п’є. Схоже, у нього зараз триває жахливий розлучний процес. Професорка Белбалм зачинила його в кабінеті й накрила ковдрою. Він надзюрив навколо унітаза у вбиральні, а Колінові довелося прибирати. – Дівчина здригнулася. – Якщо добряче подумати, Колін заслужив на читання. На тебе стільки чекає попереду, Алекс!

Ізабель не мала причин брехати, тож збитий приціл декана Сендоу щойно забезпечив йому алібі. Доус зрадіє. Алекс припускала, що вона й сама рада. Одна справа бути вбивцею, і геть інша – працювати на вбивцю.

Ніч на кухні була довгою, та Алекс не могла відмовитися від неї. Здавалося, наче вона працює задля якоїсь мети.

Близько першої години вони закінчили подавати їжу, прибрали на кухні, поскладали пляшки до смітників, отримали повітряні поцілунки від Белбалм і випливли в ніч, тримаючи в руках тарілки із залишками їжі. Після химерних і жорстоких останніх днів цей здавався подарунком. Залишився приємний посмак того, яким може бути життя, як мало більшість людей у Єлі цікавиться товариствами, як мало роботи, що вимагає від тебе лише часу й дрібки уваги, у будинку, наповненому невинними людьми, для котрих найбільший кайф – власна претензійність.

Алекс побачила перед собою Сіру на роликах, котра їхала між ліхтарів, наближаючись до дівчини. Її череп і торс виглядали так, наче їх потрощило, а колесо машини якогось легковажного водія залишило глибоку ямку.

– Pasa punto, pasa mundo, – прошепотіла Алекс майже приязно й побачила, як дівчинка зникла. Мить спливає, світ минає. Ось так просто.

Наступного ранку Алекс не мала занять. Вона встала рано, щоб поснідати й спробувати почитати щось, перш ніж вирушити до Марша, але, доїдаючи гірку яєць із гострим соусом, побачила Нареченого. Коли вона взялася за морозиво з гарячою помадкою, на його обличчі виник недовірливий вираз, але морозиво тут подавали в усіх їдальнях, до кожної страви, і нехтувати такою нагодою було негоже.

Після сніданку Алекс прошмигнула до вбиральні, що була поряд з обідньою залою ДжЕ, й наповнила водою умивальник. Їй не надто кортіло розмовляти з привидом; не хотілося обговорювати те, що вона побачила в його спогадах. Одначе вона прагнула знати, чи пощастило йому з пошуками Тари.

За мить у воді віддзеркалилося Нортове обличчя.

– Ну? – поцікавилася Алекс.

– Поки що я її не знайшов.

Дівчина торкнулася води пальцями й дивилася, як розпливається обличчя.

– Схоже, ви аж ніяк не професіонал.

Коли вода заспокоїлося, вираз на Нортовому обличчі був похмурий.

– А ти що дізналася?

– Ви мали рацію. Дарлінґтон цікавився вашою справою. Але в його столі в «Іль-Бастоне» не було жодної записки. Завтра ввечері я можу пошукати їх у «Чорному В’язі».

Коли зійде місяць-молодик. А може, о цій порі Дарлінґтон уже зможе відповісти на запитання Нареченого особисто.

– І?..

– Що і?..

– Що ви побачили в моїй голові, міс Стерн? Вигнавши мене, ви здавалися стурбованою.

Алекс поміркувала, що саме вона ладна йому розповісти.

– Що ви пам’ятаєте про мить своєї смерті, Норте?

Його обличчя немов заклякло, і дівчина збагнула, що промовила привидове ім’я вголос. «Хай йому грець».

– То ти це бачила? – ледь чутно озвався він. – Мою смерть?

– Просто відповідайте.

– Нічого, – зізнався Наречений. – Щойно я стояв у своєму новому кабінеті, розмовляючи з Дейзі, аж раптом... я припинив існувати. Світ смертних було втрачено.

– Ви опинилися на протилежному боці. – Алекс чудово уявляла, яка від цього каша в голові. – Ви намагалися колись знайти за Серпанком Ґледіс О’Донаг’ю?

– Кого?

– Покоївку Дейзі.

Норт насупився.

– Поліція допитувала її. Вона знайшла наші... тіла, але навіть не була присутня й не бачила злочину.

– А вона була просто покоївка? – перепитала Алекс.

Такі чуваки ніколи не помічають прислуги. Але Норт мав рацію. Алекс помітила, як Ґледіс самотньо насолоджувалася весняною погодою. Якщо вона бачила чи чула щось дивне на місці подій, то мала всі причини розповісти про це поліції. До того ж дівчина підозрювала, що там не було кого бачити – лише магічний, невидимий та оскаженілий дух чоловіка, з котрим грубо повелися Кістяники і котрий якимось чином знайшов шлях усередину Норта.

– Я повідомлю, що виявлю в «Чорному В’язі». Припиніть тинятися за мною та вирушайте на полювання за Тарою.

– Що ви побачили в моїй голові, міс Стерн?

– Перепрошую! Ви перериваєтесь!

Алекс витягнула з умивальника пробку.

Вона вийшла зі спальні й написала Тернеру повідомлення, що вирушає до Теплиць Марша. Дорогою потелефонувала до шпиталю й запитала про самопочуття Майкла Реєса. Їй слід було раніше поцікавитися станом жертви останнього віщування «Черепа і кісток», але вона весь час відволікалася на не такі вже й дрібниці. Знадобилося трохи часу, щоб до телефона покликали потрібну людину, але зрештою прийшла Джин Ґатдула й повідомила, що Реєс очікувано одужує й протягом наступних двох днів повернеться додому. Алекс знала, що «домом» був Дім Колумба – віддалений від кампусу притулок. Вона сподівалася, що «Кістки» принаймні підкинули йому грошенят за клопоти.

Ботанічний сад Марша лежав на вершечку Пагорба науки; там була стара садиба із чимось схожим на дзвіницю, а колишні землі маєтку збігали аж до помешкання Тари й Ленса. Справжньої охорони там не було, тож Алекс легко потрапила всередину, змішавшись із купкою студентів, що заходили в ботанічний сад. Чотири великі лісничі теплиці стояли неподалік від затильного входу в оточенні менших скляних споруд. Алекс переймалася, що не зможе визначити, де саме Тара влаштувала небезпечний садок, однак, обійшовши маєток, відчула запах неприродного, що губився в смороді перегною та зораної землі. Попри те що невеличка теплиця мала цілком непримітний вигляд, дівчина підозрювала, що в ній збереглися залишки чарів – невеличкої люб’язності від Кейт Мастерс і «Рукопису». А як ще Тара могла ростити урожай, не викликаючи підозр?