Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Обгоріла на сонці шкіра заважає спати. Енді сказав, що ми без проблем вчасно встигнемо до Маямі на початок, що все вже записано в книжках і схвалено радою «Сувою та ключа» й випускниками. Хай яку вони там готували магію, вона швидко вичерпалася. Та принаймні я побачила Гаїті, чи не так?

Щоденник Наомі Фарвелл часів Лети (Коледж Тімоті Двайта ’89)

Aлекс провела решту недільного вечора в спільній кімнаті з сусідками, увімкнувши Римського-Корсакова на програвачі Лорін та поклавши на коліна примірник «Хорошого солдата»[70]. Галас у гуртожитку того вечора здавався особливо пронизливим, а у двері їхнього помешкання кілька разів стукали, проте дівчата всіх ігнорували. Кінець кінцем з’явилася Анна зі звично похмурим і заспаним виглядом. Вона кинула байдуже «привіт» і зникла у своїй спальні. За хвилину дівчата почули, як вона телефонує родичам у Техас, і змушені були затиснути роти (їхні плечі смикалися, а з очей періщили сльози), коли Анна сказала: «Я переконана, що вони відьми».

Якби ж вона тільки знала!

Алекс спала без сновидінь, але прокинулася вночі й виявила, що за вікном спальні ширяє Наречений, утримуваний захисними чарами. На його обличчі закляк вичікувальний вираз.

«Завтра», – пообіцяла Стерн. Після її подорожі в потойбіччя ще й доби не минуло. Вона б пішла до Тари, але Мерсі її допомога була потрібніше Вона більше завинила живим, аніж мертвим.

«Я даю собі раду, – подумала дівчина, проковтнувши ще дві пігулки аспірину й повернувшись у ліжко. – Можливо, не так добре, як із цим упорався б Дарлінґтон, але все під контролем».

У понеділок вранці Алекс передусім зазирнула до «Іль-Бастоне», де напакувала в кишені кладовищної грязюки й годину вишукувала всю можливу інформацію про ґлум. Якщо «Книга та змія» – чи хай там хто наслав на неї цю штуку – захоче спробувати ще раз, то саме тепер ідеальний час. На людях вона поводилася як божевільна; академзаборгованості були в неї як кістка в горлі. Якщо вона раптом кинеться в річку, з даху або під колеса, то згадають не про один дзвіночок, що став би мотивом до самогубства.

«Чи не було в неї депресії?» «Вона була відлюдькувата». «У неї було мало друзів». «Вона ледве поралася з навчанням». Усе це правда.

Та хіба ж це мало б значення, якби вона була кимось іншим? Якби Алекс була світською левицею, сказали б, що вона полюбляла топити свій біль у вині. Якби була круглою відмінницею, сказали б, що її заживо зжер власний перфекціонізм. Якщо гинуть дівчата, завжди знайдуть причину.

Утім Алекс дивним чином заспокоювало те, як пов’язані з нею події відрізнятимуться від тих, що могли статися рік тому. Тоді вона могла померти від гіпотермії, обдовбавшись і залізши до громадського басейну. Схопити передоз, куштуючи щось новеньке або зайшовши занадто далеко. Або просто зникнути. Втратити Ленів захист і зникнути десь на просторах долини Сан-Фернандо, розкресленої крихітними ділянками, на яких височіють невеличкі будиночки, схожі на потиньковані мавзолеї.

Утім просто зараз вона може уникнути смерті, і це було б чудово. Дарлінґтон сказав би, що це принципова справа. Кілька годин посперечавшись із бібліотекою, Стерн знайшла два абзаци про боротьбу з ґлумами: англійською і на івриті; для другого їй знадобився перекладацький камінь, і виявилося, що в тексті йдеться радше про големів, аніж про ґлум. Проте в обох джерелах згадано використання наручного або кишенькового годинника, тож порада здавалася слушною.

«Ретельно заведіть годинник. Його розмірене цокання збентежить будь-яку створену, а не народжену істоту. Вони почують серцебиття простого годинникового механізму й візьмуться шукати тіло, але не знайдуть».

Це не було справжнім захистом, але так досить просто відволікти потвору.

Дарлінґтон носив наручний годинник з перламутровим циферблатом на широкому чорному шкіряному ремінці. Стерн припускала, що це або родинна коштовність, або манірність. А може, йому теж була притаманна практичність.

Алекс увійшла до арсеналу, де зберігався тигель Гайрама; золота чаша здавалася мало не занехаяною – так довго нею не користувалися. Дівчина знайшла в шухляді кишеньковий годинник, сплутаний з клубком маятників, що їх використовували для гіпнозу; завела його й поклала в кишеню. Проте довелося висунути чимало шухлядок, перш ніж вона розшукала загорнену у вату пудреницю з люстерком. Записка в шухляді описувала походження дзеркала: скло було виготовлене в Китаї, а потім «Рукопис» оснастив ним пудреницю для досі засекреченої операції ЦРУ часів холодної війни. Як пудрениця з Ленґлі[71] дісталася маєтку Лети на Орандж-стріт, записка не повідомляла. Дзеркало було заляпане, тож Алекс почистила його, дихнувши й витерши рукавом світшота.

Попри всі події вихідних, вона впоралася із завданням з іспанської без звичного туману в голові чи паніки, провела дві години в Бібліотеці Стерлінга, дочитуючи книжку до лекції про Шекспіра, а потім з’їла звичний подвійний обід. Дівчина почувалася бадьорою і зосередженою, якою бувала під дією бас-беладони, от тільки серце не смикалося і не тремтіло. Подумати лишень, для цього знадобилися тільки замах на її життя й візит до прикордонної зони пекла. Якби ж вона знала про це раніше!

Того ранку Норт ширяв у внутрішньому дворі Вандербільту, і Алекс пробурмотіла, що звільниться аж по обіді. Можна було не сумніватися, що він чекав на неї під стінами їдальні, тож вони вдвох рушили вгору від Колледж-стріт до Проспект-стріт. Майже дійшли до Інґаллсової ковзанки, коли дівчина постерегла, що не бачила жодного Сірого, – хоча ні, це було не зовсім так. Вона бачила, як вони ховаються за колонами та щодуху мчать геть провулками. «Вони бояться Нареченого», – збагнула дівчина. Пригадала, як він, усміхаючись, стояв у річці. «Є гірші за смерть речі, міс Стерн».

Алекс «проконсультувалася» з телефоном, як зрізати шлях до Менсфілд-стріт. Їй досі не вдавалося втримати карту Нью-Гейвена в голові. Алекс вивчила головні артерії Єльського кампусу, маршрути, якими ходила щодня, але решта міста залишалася для неї туманною і безформною. Дівчина прямувала до району, куди якось їздила з Дарлінґтоном на його старому побитому «мерседесі». Він показував їй фабрику «Вінчестер репітінг армз», яку частково перетворили на модні лофти; уздовж будинку збігала лінія, де фарба поступалася місцем голій цеглі, – точнісінько тут у забудовника закінчилися гроші. Хлопець жестом показав на похмуру решітку Наукового парку – Єльського внеску в розвиток медичної технології в дев’яностих.

– Підозрюю, це не допомогло, – сказала Алекс, помічаючи забиті дошками вікна й порожній паркувальний майданчик.

– Послуговуючись словами мого діда, це містечко розвели від самісінького початку.

Дарлінґтон натиснув на газ, наче дівчина випадково стала свідком ганебної сімейної сварки за столом, накритим на День подяки. Вони проїхали повз рядок убогих будиночків та багатоповерхівок, де в часи заводу Вінчестера жили робітники, а потім видерлися вгору Пагорбом науки, де викрашалися домівки майстрів з фабрики – їхні будинки були зведені з цегли, а не з дерева, а газони були ширші й обрамлені живоплотом. Вони їхали пагорбом вище і вище – масивні будинки поступалися місцем вишуканим маєткам, і нарешті перед ними пролягли величні простори Ботанічного саду Марша, немов розвіялися якісь чари.

Але сьогодні Алекс не підійматиметься на вершечок пагорба. Вона триматиметься в низині, ближче до понівечених погодою й пошарпаних будинків, порослих чагарником дворів, наливайок, що притулилися на розі. Детектив Тернер сказав, що Тара жила на Вудленд-стріт, і навіть без постаті у формі, що чатувала біля дверей, Алекс безпомилково впізнала б помешкання мертвої дівчини. З протилежного боку вулиці жінка обіперлася на паркан сусіднього подвір’я, обхопивши руками ланки ланцюга, наче опускалася під воду в сповільненій зйомці, витріщаючись на потворну багатоповерхівку так, немов та могла заговорити з нею. Двійко типів у спортивних костюмах базікали собі на хіднику, повернувшись спинами до зарослого бур’янами газону Тариного подвір’я, але трималися на поважній відстані. Алекс не могла їх звинувачувати. У негараздах було щось принадне.