Жодного вагання. Вона розмахнулася лівою рукою точнісінько, як це робила Геллі, граючи за «Мідвейських мустангів». Алекс була такою сильною, що аж стала незграбною. Спершу вона вдарила Лена – його череп лунко хруснув. Він ступив крок убік, і дівчина зашпорталася, вибита з рівноваги силою власного удару. Вдарила ще раз – і хлопцева голова з вологим хрускотом здалася, розчахнувшись, як піньята з пап’є-маше: скалки черепа й мізки розлетілися навсібіч, кров бризнула навкруги. Полюбе досі тримав щиколотки Геллі в руках, коли Алекс націлила битку на нього, – ось такою вона була стрімкою. Спершу вдарила його під коліна, хлопець зойкнув і впав, а вона взялася опускати битку, як кувалду, на його шию і плечі.

Аріель підвівся, і Алекс спершу подумала, що він потягнеться до зброї, але хлопець позадкував, витріщивши на неї перелякані очі; лише коли пройшла через розсувні скляні двері, Стерн зрозуміла його реакцію. Вона світилася. Дівчина накинулася на Аріеля біля дверей – ні, не накинулася. Вона налетіла на нього, адже її ноги майже не торкалися підлоги. Лють Геллі всередині її тіла здавалася наркотиком, кров від неї кипіла. Алекс збила Аріеля на підлогу та гамселила його знову й знову, аж поки не зламала об хребет битку. А тоді взяла дві її зазубрені половинки й пішла шукати решту вурдалаків – збіговисько хлопців, які, накидавшись й очманівши, спали в ліжках.

Коли справу було зроблено, коли більше нікого було вбивати, Алекс відчула, як її власна спустошеність випиває нескінченну енергію Геллі. Це Геллі керувала нею, змусила взути рожеві пластикові капці та пройти понад три кілометри до того місця, де Роско перетинала річка Лос-Анджелес. Дорогою дівчина нікого не зустріла; Геллі вела її порожньою вулицею, підказувала, куди повернути, коли вичекати, коли йти було безпечно, аж поки вони не дісталися мосту й не спустилися внизу сірому передсвітанковому світлі. У холодну брудну воду вони увійшли разом. Коли річка вкотре затопила місто, воно приборкало її: заточило в бетон, аби переконатися, що вона більше ніколи не завдасть шкоди. Алекс дозволила воді відмити себе – тріски поламаної битки пливли геть, наче зернини. Назад до «Ґраунд-Зіро» вона поверталася вздовж течії.

Вони з Геллі повернули тіло Геллі туди, де воно було, і разом лягли до ліжка в холодній кімнаті. Алекс більше не цікавило, що буде далі, – чи приїде поліція, чи замерзне вона до смерті на підлозі.

– Залишайся, – попросила вона Геллі, чуючи, як їхні серця гупають в унісон, відчуваючи вагу подруги, що скрутилася в її м’язах і кістках. – Залишайся зі мною.

Однак, коли вона прокинулася, парамедик світив їй в очі, а Геллі більше не було. 

Про що Алекс думала того вечора, коли Дарлінґтон зник? Що їй лише слід повернути його до Халупки. Вони поговорять. Вона пояснить йому... Що саме? Що вони заслужили на таке? Що вбивство Лена та інших подарувало не лише Геллі, але їй самій такий-сякий спокій? Що світ карає таких дівчат, як вони, як Тара, за всі хибні рішення, за всі помилки? Що їй сподобалося власноруч призначати покарання? Що сумління (а вона завжди вважала, що має його) того дня взяло вихідний? І вона точно ні про що не шкодувала.

Утім, могла сказати, що шкодує. Могла вдати, що не надто пам’ятає вагу битки в руці, що не скоїла б цього ще раз. Адже саме такого Дарлінґтон боявся – не того, що вона погана людина, а того, що вона небезпечна. Він боявся хаосу. Тож Алекс могла розповісти йому, що її тілом заволоділа Геллі. Вона перетворить це на загадку, яку вони зможуть розгадати разом. Йому це сподобається. Вона стане чимось, що він зможе виправити, якимось проектом, на кшталт цього понівеченого містечка чи його будинку-розвалюхи. Вона зможе залишитися на боці хороших людей.

Утім, Алекс не довелося промовити вголос цієї брехні. Та штука в підвалі попіклувалася про це. Дарлінґтон не був за кордоном. Він не був в Іспанії. І вона, щиро кажучи, не вірила, що він застряг у якомусь кишеньковому світі, де його можна знайти, немов школяра, який відбився від класу. Доус і декана Сендоу не було там тієї ночі. Вони не відчували остаточності тієї темряви.

«Це не портал, – сказав Деніел у підвалі Розенфельд-голлу, – це р...»

Щойно він був там, а наступної миті зник у чорноті.

Вона бачила жах у його погляді, благання. «Зроби щось. Допоможи мені».

Алекс хотіла допомогти. Принаймні вона думала, що хотіла допомогти. Вона тисячі разів прокручувала цю мить у пам’яті, розмірковуючи, чому заклякла: це був переляк, брак підготовки чи вона просто відволіклася? А може, це був свідомий вибір? Що, як та штука в кутку дала їй розв’язання проблеми, якою був Дарлінґтон?

«Це не та річ, яку я можу приховати від Сендоу». Дарлінґтонові слова, наче пальці, потягнулися до її рота, вириваючи їй язика, не даючи закричати.

Тієї ночі вона думала про досконале Дарлінґтонове обличчя, про вагу його тіла, що обіймало її на теплих від сну простирадлах вузького ліжка.

«Я дозволила тобі померти. Аби врятувати власну шкуру, я дозволила тобі померти».

У цьому-то й небезпека товаришувати з тими, хто бореться за виживання.

Механік нахилився впритул до неї, посміхаючись: «Тікати нікуди, сучко».

Його рука на шиї здавалася такою важкою, наче чоловікові великі пальці могли пробратися під шкіру та стиснути безпосередньо гортань.

Алекс не хотіла думати про ту ніч у «Ґраунд-Зіро». Алекс не хотіла озиратися. Вона взагалі ніколи не була певна, що саме там сталося і хто допустив це – Геллі чи вона сама.

«Впусти мене».

«Залишайся зі мною».

Можливо, вона боялася, що, тільки-но знову відчинить двері, всередину ввірветься щось жахливе. Але зараз їй було потрібне саме це. Щось жахливе.

Права рука Алекс стиснулася на покинутій ключці для гольфу – патері. Ліву руку дівчина простягнула до Норта, пригадуючи відчуття, коли її тіло розчахнулося, і змушуючи себе зробити це знову. «Відчини двері, Алекс». Вона встигла помітити здивування на обличчі привида, а тоді його темна холодна постать майнула до неї.

Геллі увійшла з власної волі, а Норт борюкався. Алекс відчувала його збентеження, його розпачливий жах і бажання залишитися вільним, а потім течія її прагнення проковтнула ті хвилювання.

Норт відчувався інакше, ніж Геллі. Подруга була могутнім вигином хвилі. А сила Нареченого була темною та гнучкою, пружною, як рапіра фехтувальника. Вона наповнила її тіло, і Алекс здалося, що венами потік розплавлений метал.

Вона покрутила патер у руці, оцінюючи його вагу. «Хто сказав, що я тікатиму?» Дівчина замахнулася.

Механіку вдалося підвести руку, прикриваючи голову, проте Алекс почула, як кістки зламалися з приємним хрускотом. Чоловік заверещав і потупцяв до канапи.

Алекс узялася за його коліно. З такими здорованями легше мати справу, коли вони лежать на землі. Механік лунко гупнувся.

– Ти хто? – наполегливо поцікавилась Алекс. – Хто тебе нацькував?

– Іди в дупу, – прохрипів чоловік.

Вона опустила ключку та влучила в тверді дошки підлоги. Механік зник, неначе просочився простісінько крізь дошки. Дівчина витріщалася на порожнє місце там, де він щойно лежав, а її руки вібрували через віддачу від удару.

Щось ударило її ззаду. Алекс упала долілиць, відчуваючи, як розривається від болю череп.

Вона гупнулася на підлогу й покотилася, поспіхом задкуючи. Механік наполовину стирчав зі стіни, його тіло розділяла камінна полиця.

Дівчина зіп’ялася на ноги, але наступної миті чоловік уже стояв поряд з нею. Його кулак полетів уперед, поціливши їй у щелепу. Лише Нортова сила допомогла встояти. Алекс замахнулася ключкою, та механік уже зник. Кулак влучив у неї з іншого боку. Цього разу дівчина впала.

Механік щосили копнув її в бік, влучивши важкими черевиками по зламаних ребрах. Стерн зойкнула. Він копнув її знову.

– Руки за голову!

Детектив Тернер. Він стояв у дверях зі зброєю напоготові.