Алекс мусила залишатися чесною із собою. Після нападу ґлуми в неї всередині щось звільнилося – справжня Алекс, скручена, мов змія, у фальшивій шкірі того, ким вона прикидалася. Саме та дівчина стиснула щелепи на горлі Саломеї, цькувала Тріппа, маніпулювала Тернером. Але їй не слід було втрачати пильність. «Важливо, щоб вони вважали тебе стійкою, надійною...» Вона не хотіла більше давати деканові підстав розлучити її з Летою й позбавити єдиного сподівання залишитися в Єлі.

Підіймаючись сходами до Вандербільту, Алекс відчула, як її накрила хвиля полегшення. Їй хотілося опинитися під захистом, побачити Лорін і Мерсі та побазікати про роботу й хлопців. Хотілося поспати на своєму власному вузькому ліжку. Проте, увійшовши до помешкання, вона передусім почула плач. Лорін з Мерсі сиділи на канапі. Лорін обіймала подружку й погладжувала її по спині, а та схлипувала.

– Що сталося? – запитала Алекс.

Мерсі не підвела погляду, а обличчя Лорін прибрало суворого вигляду.

– Де ти була? – кинула вона.

– Потрібно було з дечим допомогти Дарлінґтоновій мамі.

Лорін закотила очі. Схоже, відмовки через термінові родинні справи більше не працювали.

Алекс сіла за потертий кавовий столик, її коліна торкнулися колін Мерсі. Сусідка затулила обличчя руками.

– Розкажіть, що відбувається.

– Можна їй показати? – запитала Лорін.

Мерсі знову схлипнула.

– Чому б і ні.

Лорін протягнула телефон Мерсі. Алекс розблокувала екран і побачила повідомлення від когось на ім’я Блейк.

– Блейк Кілі?

Гравець у лакрос, якщо вона не помилялася. Була якась історія про те, що він у старшій школі бив ногами по голові когось із команди суперників під час гри. Суперник у цей час лежав на землі. Усі коледжі відмовили йому в стипендії – усі, окрім Єлю. Їхня команда з лакросу була чемпіоном Ліги плюща чотири роки поспіль, а Блейк кінець кінцем став працювати моделлю на показах «Аберкромбі і Фінч». У кожній вітрині на Бродвеї висіли постери з його обличчям: велетенські чорно-білі світлини з оголеним до поясу хлопцем, який виходить з гірського озера, чи несе засніженим лісом різдвяну ялинку, чи пригортає до себе цуценя бульдога біля великого багаття.

«Минулої ночі ти була гарячою штучкою. Усі браття так вважають. Приходь до нас і сьогодні». До повідомлення додано відео.

Алекс не хотіла натискати на кнопку програвання, але таки натиснула. Телефон гримнув хрипким сміхом і гупанням басів. Блейк сказав: «Гей-й-й-й-гей, яка у нас тут гарненька дівчинка, сьогодні в меню щось екзотичне, еге ж?»

Він повернув камеру на Мерсі, яка сміялася. Вона сиділа на колінах в іншого хлопця, її оксамитова спідничка високо задерлася на стегнах; у руці дівчина тримала пластянку. От лайно. «Відрив „Омеги“». Алекс обіцяла Мерсі піти з нею, але геть забула.

– Забери його до іншої кімнати, – наказала Лорін, коли Мерсі ще дужче зайшлася плачем.

Алекс поспіхом кинулася до спальні й зачинила двері. Мерсі не застелила ліжка. Це навіть більше за схлипування було ознакою того, що дівчина страждає.

На відео спідничку Мерсі задерли аж до талії, а трусики стягнули.

– Ісусе, погляньте на ці кущі! – захихотів Блейк тоненько й легковажно, на очах у нього від сміху набрякли сльози. – Це так традиційно. У тебе все гаразд, люба?

Мерсі кивнула.

– Ти не перебрала? Твереза й згодна, як-то кажуть?

– Не сумнівайся.

Очі Мерсі були яскраві, живі, насторожені, не скляні й не з опущеними повіками. Вона не здавалася п’яною або під кайфом.

– На коліна, люба. Час для китайських смаколиків.

Мерсі уклякла, її темні очі були широко розплющені й вологі. Вона розтулила рота. Язик був укритий багряними плямами від пуншу. Алекс зупинила відео. Ні, не від пуншу. Вона знала цей колір. Такий самий вигляд мали тієї ночі служники в «Рукописі». Це була Достойниця, наркотик прислужування, який приймали служки, щоб позбутися власної волі.

Двері відчинилися, і в спальню прослизнула Лорін.

– Вона не дозволяє відвезти її до медцентру.

– Вони ґвалтівники. Нам слід піти до копів.

Може, вони принаймні для цього згодяться.

– Ти бачила відео. Вона сказала, що майже не пила.

– Їй підсипали наркотик.

– Я теж так подумала, але вона поводиться інакше. Вона має інакший вигляд. Ти подивилася?

– Частково. Наскільки все було погано?

– Погано.

– Скільки хлопців?

– Лише двоє. Вона думає, що він збирається розіслати це решті, якщо досі цього не зробив. Чому тебе не було поряд?

«Я забула». Алекс не хотіла цього казати. Так, це тому, що вбили дівчину, а на неї саму скоїли напад, тож зрештою вона навіть не згадала про Мерсі, а та була варта кращого ставлення. Вона заслуговувала піти на вечірку, пофліртувати і, можливо, зустріти гарненького хлопця, з яким могла б поцілуватись і сходити кудись. Саме тому Алекс погодилася піти з нею на «Відрив „Омеги“». Вона була боржницею Мерсі, яка приязно до неї ставилась і допомагала з письмовими роботами, ніколи не жаліла її, а лише підштовхувала докладати більше зусиль. Але після нападу ґлуми вона цілковито забула про вечірку. Її охопили страх, і розпач, і бажання дізнатися, чому на неї полюють.

– З ким вона пішла? – поцікавилася Стерн.

– Із Шарлоттою і тією тусівкою згори. – Голос Лорін перетворився на розлючене бурчання. – Вони просто кинули її там.

Якщо Мерсі була під дією Достойниці, то, мабуть, сказала, що з нею все гаразд, що дівчата можуть іти, а вони не знали її досить добре, щоб сперечатися. Та якби там була Алекс, вона побачила б її багряний язик. Вона могла б усе зупинити.

Стерн знову вдягнула пальто. Зробила скріншот відео, на якому Мерсі, роззявивши рота, висолопила багряний язик, і надіслала його собі на телефон.

– Ти куди зібралася? – розлючено просичала Лорін. – Невже Дарлінґтоновій мамі знадобилося ще трохи допомоги?

– Іду виправити це.

– Вона не хоче, щоб ми говорили з поліцією.

– Мені не потрібна поліція. Де живе Блейк?

– У будинку «Омеги».

Це на Лінвуд, у мерзенній вервечці гуртожитків, які вигулькнули багато років тому, коли університет вижбурнув з кампусу всі братства.

– Алекс... – промовила Лорін.

– Просто спробуй заспокоїти її та не залишай саму.

Стерн розмашистим кроком вийшла з Вандербільту й перетнула Старий кампус. Їй кортіло рушити простісінько до Блейка, але в цьому не було нічого доброго. Краєм ока помітила купку Сірих. Orare las di Korach[68], – кинула вона. Бабусині прокльони легко лягали на язик. «Щоб їх живцем проковтнуло». Уся її злість мусила знайти вихід у словах. Сірі, мов пташки, кинулися навтьоки.

А як щодо ґлуми? Якби та саме вийшла десь тут на полювання, чи вона втекла б? Алекс радо побачила б Нареченого, але після зустрічі на межі він їй більше не траплявся на очі.

Алекс знала, що їй не слід дратувати детектива Тернера. Можливо, він захотів би допомогти, якби вона його не образила. Утім, може бути, що він однаково допоможе. Якась частина її вірила, що він справді один з хороших хлопців. Проте не хотіла покладатися на Тернера, або закон, або когось із адміністрації. Адже відео нікуди не подінеться, а Блейк Кілі був заможний, привабливий та обожнюваний. А тим часом існує велика різниця між доброчесністю і реальністю. 

Алекс не була в «Рукописі» після останньої гелловінської вечірки. Тієї ночі вона залишилась із Дарлінґтоном у «Чорному В’язі», намагаючись не замерзнути в його вузькому ліжку. Прокинулася, коли кімнатою поповзли перші промінці світанку, а поряд із нею, скрутившись калачиком, спав Деніел. Він знову збудився – у її округлі сідниці тицявся горбочок. Однією долонею хлопець накрив їй груди, і його великий палець, торкаючись соска, рухався туди-сюди з ледачою ритмічністю котячого хвоста. Алекс відчула, як шаріється всім тілом.

– Дарлінґтоне, – різко кинула вона.