Минув рік, потім другий. Денні прилаштувався. Але не знав, скільки часу ще протримається. Не знав, що буде далі. Не знав навіть, чи може дозволити собі подати заяву на вступ до коледжу зі своїми друзями. Він міг би вичекати рік. Міг би знайти роботу, почекати на гроші з трастового фонду. А потім? Він не знав. Не знав і був наляканий, позаяк у сімнадцять уже стомився. Деніел ніколи не думав, що життя довге, але тепер воно здавалося неймовірно довжелезним.

Пізніше, згадуючи про те, що сталося, Денні точно не пам’ятав, що планував того вечора на початку липня. Він тижнями ходив до Байнеке й Пібоді, вивчаючи еліксири. Витратив довгі ночі на пошук інгредієнтів і замовляв те, що не міг зібрати або вкрасти. А тоді взявся за приготування. Тридцять шість годин поспіль він працював на кухні, дрімаючи, якщо випадала хвилинка, і заводячи будильник, який мав розбудити його перед наступним кроком у рецепті. Побачивши кінець кінцем густий як смола сироп на денці зіпсованої каструлі Бернадетт від фірми «Льо Крезет», він завагався. Знав, що його спроби небезпечні. Однак більше не мав, у що вірити. Залишилася лише магія. Він був хлопчиком, який вирушав назустріч пригодам, а не хлопчиком, який ковтав отруту.

Наступного ранку водій ЮПС[67] знайшов його на сходах – з очей і рота Деніела юшила кров. Хлопцеві вдалося виповзти з кухонних дверей, перш ніж він знепритомнів.

Денні отямився на лікарняному ліжку. Поряд з ним сидів чоловік у твідовому піджаку та смугастому шарфі.

– Мене звуть Елліот Сендоу, – відрекомендувався він. – Маю для тебе пропозицію.

Магія мало не вбила Деніела, але зрештою врятувала його.

Точнісінько, як у казках. 

Алекс умостилася на підвіконні Халупки, і Доус принесла їй горнятко гарячого шоколаду. Згори вона прикрасила його маршмелоу для гурманів – тим, що скидається на грубі брили, витесані в якомусь кар’єрі.

– Ти побувала в підземному світі, – пояснила вона. – І заслужила на смачненьке.

– Не в самому підземному світі.

– Тоді віддай маршмелоу.

Дівчина сказала це сором’язливо, наче боялася пожартувати, тож Алекс міцніше схопила горнятко, демонструючи, що підіграє їй. Така Доус їй подобалася, і вона подумала, що, напевно, теж подобається Доус.

– На що це було схоже?

Алекс окинула поглядом дахи в променях полуденного сонця.

Звідси вона бачила сірі шпилі «Вовчої голови» й частину порослого плющем задвірка, де, сп’яніло притулившись до стіни, стояв смітник. Усе здавалося таким буденним...

Вона відклала сендвіч з яйцем і беконом. Зазвичай Стерн могла проковтнути щонайменше два таких, але досі відчувала, як тягне донизу вода, і це псувало апетит. Невже вона справді перетнула межу? Скільки із цього всього було ілюзією, а що було правдою? Вона описала те, що могла, передавши вимоги Нареченого. Коли дівчина змовкла, Доус зауважила:

– Ти не можеш просто піти до помешкання Тари Гатчинс.

Алекс знову взялася за сендвіч.

– Я щойно розповіла тобі про спілкування з мерцем у річці, повній золотооких крокодилів, і це все, що ти можеш сказати?

Утім, схоже, Доус уже наїлася пригод.

– Якщо декан Сендоу дізнається про те, що ти втнула із Саломеєю, аби зайти всередину...

– Саломея може поскиглити перед своїми друзями, але вона ніколи не здійме справжньої бучі. Вона пустила нас у храм, украла статуетку із «Сувою та ключа»; усе це занадто брудні справи.

– А якщо здійме?

– Я все заперечуватиму.

– І ти хочеш, щоб я теж усе заперечувала?

– Я хочу, щоб ти пам’ятала про важливе.

– І ти збираєшся погрожувати мені? – спитала Доус, не відводячи погляду від какао й безупинно розміщуючи його ложкою.

– Ні, Доус. А ти боїшся, що я це зроблю?

Ложка зупинилася, Доус підвела погляд. Її очі мали колір гарячої темної кави, а сонце, заплутавшись у розхристаному вузлі, зробило її руде волосся ще яскравішим.

– Не думаю, – озвалася дівчина, наче сама здивувалася цьому факту. – Твоя реакція була... надмірною. Але Саломея сама напросилася. – Оце так нещадна критика від Доус. – Та однаково, якщо декан дізнається, що ти уклала угоду із Сірим...

– Він не дізнається.

– А якщо дізнається...

– Ти боїшся, що він викличе тебе, бо ти допомагала мені. Не турбуйся. Я не доноситиму. Але тебе бачила Саломея. Можливо, тобі теж доведеться заткнути їй рота.

Доус вибалушила очі, але швидко збагнула, що Алекс жартує.

– Ох. Гаразд. Я просто... Мені справді потрібна ця робота.

– Я це зрозуміла, – запевнила Стерн. Можливо, вона розуміла краще за всіх, кому доводилося бувати під цим дахом. – Але мені потрібна річ, яка належала Тарі. Я збираюся завітати до її помешкання.

– Ти хоча б знаєш, де вона жила?

– Ні, – визнала Алекс.

– Якщо детектив Тернер довідається...

– Про що може довідатися детектив Тернер? Що я пройшла пів дороги до підземного царства, щоб побазікати з привидом? Переконана, це не вважатимуть за підкуп свідка.

– Але зайти до Тариного помешкання, понишпорити в її речах – це злам з проникненням. Це втручання в активне розслідування поліції. Тебе можуть заарештувати.

– Тільки якщо впіймають.

Доус рішуче похитала головою.

– Ти переступаєш межу. І я не можу піти за тобою, якщо ти збираєшся поставити під удар і нас самих, і Лету. Детектив Тернер не хоче, щоб ти втручалася в справу, і зробить усе можливе, аби захистити її.

– Влучне зауваження, – озвалася Алекс, поміркувавши.

То, може, замість того щоб ходити навколо Тернера околяса, їй слід просто переступити через нього.

Хотілося заховатися в Халупці, і хай би Доус готувала їй какао.

Стерн була не проти дрібки материнської турботи. Але мусила повертатися до Старого кампусу, щоб міцніше вхопитися за звичний світ, поки те, що справді мало значення, не вислизнуло з рук.

Вона попрощалася з Доус перед драмтеатром, не забувши спершу запитати про почуте – принаймні їй так здалося – на кордоні світів ім’я.

– Жан дю Монд? Чи, може, Джонатан Десмонд?

– Нічого не клацає, – зізналася аспірантка. – Але я трохи пошукаю й подивлюся, що скаже бібліотека, коли повернуся до «Іль-Бастоне».

Алекс трохи повагалася, а тоді сказала:

– Будь обережною, Доус. Пильнуй.

Дівчина кліпнула й перепитала:

– Чому? Я ж ніхто.

– Ти представниця Лети й ти жива. А це вже щось.

Доус знову кліпнула, наче механічна лялька, що чекає, поки її заведуть, поки клацне потрібне коліщатко, щоб вона змогла рухатися далі. А потім її погляд прояснився, а брови зійшлися на переніссі.

– Ти його бачила? – різко запитала вона, втупившись поглядом у черевики. – З того боку.

Алекс похитала головою.

– Норт присягається, що його там немає.

– Це мав би бути гарний знак, – озвалася Доус. – У середу ми повернемо його. Повернемо його додому. Дарлінґтон знатиме, як усьому цьому дати ради.

«Можливо». Однак, Алекс не готова була ризикувати життям в очікуванні.

– Тобі багато відомо про вбивства Нареченого? – поцікавилася вона.

Навіть дізнавшись Нортове ім’я, вона не збиралася брати собі за звичку користуватися ним. Це лише посилить їхній зв’язок.

Доус здвигнула плечима.

– Про все це розповідають під час екскурсій, присвячених привидам Нової Англії, зокрема Дженні Крамер і тому будинку в Саутінгтоні.

– Де це відбулося?

– Точно не знаю. Я не люблю читати про такі речі.

– Ти обрала собі неправильну професію, Доус. – Дівчина схилила голову. – Чи це вона обрала тебе?

Алекс пригадала, що Дарлінґтон розповів, як у сімнадцять отямився в шпиталі з крапельницею в руці та візитівкою декана Сендоу в долоні. Це поєднувало їх, хоча ніхто б не подумав, наче в них є щось спільне.

– Вони зв’язалися зі мною через тему моєї дисертації. Я чудово підходжу для дослідницької роботи. Це була нудна праця, доки... – Дівчина змовкла на півслові. Її плечі смикнулися, наче в маріонетки, яку хтось схопив за ниточки. Доки не з’явився Дарлінґтон. Доус витерла очі руками в мітенках. – Я дам тобі знати, якщо про щось дізнаюся.