– Ні! Я б ніколи нічого такого не скоїв.

Алекс насправді цікавило, де ж, на його думку, пролягала межа. У правій скроні запульсував біль. Це мало означати, що Зоресила незабаром виснажиться. Їй хотілося лише вшитися звідти. Від цього будинку в неї свербіла шкіра, наче він усотав усе сумне й огидне, що відбувалося в його стінах.

Дівчина подивилася на телефон у руці, подумала про Блейкових дівчат, що вишикувалися рядочком в альбомах. Вона ще не закінчила.

– Ходімо, – сказала, глипаючи в коридор на відчинені двері ванної кімнати.

– Куди ми йдемо? – запитав Блейк. Його ледача усмішка розпливалася, наче жовток з розбитого яйця.

– Ми збираємося зняти коротенький фільм. 

Лорін дала Мерсі снодійне та вклала її в ліжко. Алекс залишилася з нею, куняючи в кімнаті за темними завісами, і прокинулася пізно ввечері, почувши, як Мерсі сопе від сліз.

– Відео зникло, – повідомила Алекс, потягнувшись, щоб стиснути долоню сусідки.

– Я тобі не вірю. Воно не могло просто зникнути.

– Чому бути, того не минути.

– Може, він хотів погрожувати мені ним, аби я повернулася і... робила всіляке.

– Воно зникло, – повторила Алекс.

Насправді вона аж ніяк не могла перевірити, чи спрацював Майків ритуал. Повна чаша мала на меті створювати імпульс, а не сповільнювати його, але вона мусила сподіватися.

– Чому він обрав мене? – знову і знову запитувала Мерсі, шукаючи логіки, якогось рівняння, що звело б усе це до чогось, що вона сказала або зробила. – Він може отримати будь-яку дівчину, яку захоче. Чому він зробив це зі мною?

«Тому що він не хоче дівчат, які хочуть його. Тому що він стомився від бажання, і йому до смаку припало ганьбити інших». Алекс не знала, що живе всередині хлопців на кшталт Блейка. Чарівних хлопців, які мали б бути щасливими і не хотіли нічого, крім нагоди знаходити щось, що можна відібрати.

Коли спустилася ніч, Стерн сповзла з ліжка й натягнула светр і джинси.

– Ходімо повечеряємо, – попросила подругу, протискаючись повз їхні ліжка, щоб увімкнути лампу.

Обличчя Мерсі набрякло від сліз. Волосся блищало на подушці чорними батогами. У неї було таке саме густе чорне волосся, яке ні за що не хотіло кучерявитись, як і в Алекс.

– Я не голодна.

– Мерсі, ти мусиш їсти.

Дівчина заховала обличчя в подушці.

– Я не можу.

– Мерсі. – Алекс посмикала її за плече. – Мерсі, ти не покинеш навчання через це.

– Я ніколи такого не казала.

– Ти не мусиш казати цього вголос. Я знаю, що ти про це думаєш.

– Ти не розумієш.

– Розумію, – заперечила Стерн. – Зі мною дещо схоже сталося в Каліфорнії. Коли я була молодшою.

– І все минулося?

– Ні, було гівняно. І я, типу, дозволила цьому зіпсувати собі життя.

– Не схоже, що в тебе щось негаразд.

– Але це правда. Проте я нормально почуваюся тут з тобою й Лорін і нікому не дозволю позбавити мене цього.

Мерсі витерла носа.

– Отже, річ у тобі?

Алекс усміхнулася.

– Авжеж.

– Якщо хтось щось скаже...

– Якщо хтось хоча б косо на тебе подивиться, я виколупаю йому око виделкою.

Мерсі вбрала джинси й гольф, щоб приховати засоси на шиї; цей одяг був такий стриманий, що вона мало не здавалася незнайомкою.

Дівчина побризкала на обличчя водою й нанесла під очі консилер. Вона досі була блідою і з заплаканими очима, але в неділю ввечері посеред нью-гейвенської зими ніхто не має розкішного вигляду.

Алекс і Лорін затисли подругу між собою, узявши її під руки, і так увійшли до обідньої зали. Там було, як завжди, галасливо, дзенькали тарілки, а балачки тепло гучнішали й знову стихали, і з їхньою появою не сталося жодної заминки чи паузи. Можливо, тільки можливо, Майкові й «Рукопису» все вдалося.

Вони схилилися над тацями; Мерсі байдуже ганяла тарілкою смажену тріску, а Стерн з винуватим виразом обличчя кусала вже другий чизбургер, коли пролунав сміх. Це був особливий тип сміху, який Алекс умить упізнала: глузливий, занадто бадьорий, урваний рукою, що затулила рота в удаваному зніяковінні. Лорін миттю заклякла. Мерсі зіщулилася, втягнувши голову у светр, і затремтіла всім тілом. Алекс вичікувально напружилась.

– Забираймося звідси, – сказала Лорін.

Але на сидіння біля неї вже гупнувся Еван Вілі.

– О Господи, я помираю.

– Усе гаразд, – заспокоїла Мерсі Лорін, а тоді розлючено пробурмотіла: – Якісь проблеми?

– Я знав, що Блейк огидний, але не знав, що аж такий огидний.

Завібрував телефон у Лорін, потім в Алекс. Однак на Мерсі ніхто не дивився, люди просто лементували й видавали блювотні звуки за столами, прикипівши поглядами до екранів.

– Просто подивіться, – попросила Мерсі, впершись підборіддям у долоні. – І скажіть мені.

Лорін глибоко вихнула й узяла телефон. Насупилась.

– Гидота, – видихнула вона.

– Я знав, – повторив Еван.

На екрані над брудним туалетом згинався Блейк Кілі. Алекс відчула, як у неї всередині розгортається змія, зігріта й задоволена, наче знайшла досконалий розпечений сонцем камінь, де можна погріти животика.

– Ти серйозно? – запитав Блейк, хихотячи так само істерично й тоненько, як тоді, коли сказав: «Погляньте на ці кущі!» – Гаразд, гаразд, – погодився він на відео. – Ти просто божевільна!

Однак тієї, з ким він розмовляв, не було видно.

– Ні, – промовила Лорін.

– О Господи, – видихнула Мерсі.

– Я знав, – повторив Еван.

І простісінько в них перед очима Блейк Кілі опустив складену човником долоню до забитого унітазу, набрав повну жменю лайна й жадібно вкусив.

Блейк жував і ковтав, продовжуючи хихотіти, а потім із замурзаними в коричневе рівненькими білими зубами й засохлою шкіркою на губах подивився на ту, хто тримав камеру, і розквітнув славетною ледачою сраною усмішкою.

Телефон Алекс знову завібрував. Аволово.

«ЩО З ТОБОЮ, В БІСА, ТАКЕ?»

Алекс відповіла просто: «хохохо»[69].

«Ти не мала права. Я тобі довіряв».

«Ми всі помиляємося».

Майк не пожаліється Сендоу. Інакше йому доведеться пояснювати, що його делегація чомусь не втримала в таємниці Достойницю і що він дав Алекс порцію Зоресили. Алекс скористалася Блейковим телефоном, аби розіслати його списку контактів нове відео, а її імені в «Омезі» ніхто не знав.

– Алекс, – прошепотіла Лорін. – Що це таке?

Навколо них в обідній залі завирували гарячкуваті балачки, люди реготали та з огидою відсували тарілки з їжею, інші вимагали розповісти їм, що відбувається. Еван уже пересів за наступний столик. Проте Лорін і Мерсі мовчки витріщалися на Алекс, поклавши телефони на стіл екранами донизу.

– Як ти це зробила? – запитала Лорін.

– Зробила що?

– Ти казала, що все виправиш, – нагадала Мерсі. Вона поплескала по своєму телефону. – То?..

– То що? – перепитала Алекс.

Між ними надовго запала тиша.

Потім Мерсі провела пальцем по столу й сказала:

– Знаєш, люди кажуть, що злом зла не виправиш.

– Ага.

Мерсі підсунула до себе тарілку Алекс і відкусила велетенський шматок того, що залишилося від чизбургера.

– Так от – це цілковите лайно.

Насправді ніхто вже давно не сперечається, чи «Сувій та ключ» навчилися своєї магії, чи вкрали її в чарівників Середнього Сходу під час хрестових походів, – смаки змінюються, злодії стають керівниками; утім Слюсарі досі залюбки переконують, що майстерність у портальній магії вони вдосконалили цілком законним шляхом. Зовнішній вигляд гробниці «Сувою та ключа» віддає шану джерелу їхньої могутності, проте всередині будівля безглуздо присвячена легендам про короля Артура, включно з круглим столом у центрі. Одні присягаються, що камінь для нього привезли із самого Авалону, другі – що з Храму Соломона, а треті шепотілися, що його видобули неподалік, у Стоун-Крику. Хай яким було його походження, усі, від Діна Ачесона до Коула Портера та Джеймса Гембла Роджерса – архітектора, на якому лежить відповідальність за кожну цеглинку Єльського університету, – точно полірували стіл своїми ліктями.