Алекс згадала про сквот на Седрос.

– Змусь людей жити, як тварини, і вони діятимуть, як тварини.

Проте слово «тварина» було занадто ніжним для Блейка Кілі.

Дівчина дістала пластмасову ємність із кишені й проковтнула порошок, що містився всередині. Її мало не знудило, тож довелося затиснути носа й рота руками, щоб не виплюнути все назад. Солоний порошок страшенно смердів, Алекс неймовірно хотіла прополоскати рота, але змусила себе проковтнути.

Відчуття не змінилися. Господи, а що, як Майк морочить їй голову?

Алекс сплюнула в багнюку на подвір’ї, піднялася сходами та штовхнула парадні двері. Вони були незамкнені. У вітальні смерділо старим пивом. Ще одна поламана канапа та крісло фірми «Лей-Зі-Бой» стояли коло пощербленого кавового столика, заставленого пластянками, а над саморобним баром, перед яким примостилися два різних ослінчики, висів банер з літерами дому. Хлопчина без футболки, у бейсболці козирком назад і піжамних штанях збирав розкидані горнятка й запихав їх до великого чорного сміттєвого мішка.

– Я шукаю Блейка Кілі.

Хлопчина насупився.

– Гм... ти його подружка?

Алекс пошкодувала, що так поспішала в «Рукописі». Як ця Зоресила має працювати? Вона вдихнула й розпливлася в широкій усмішці.

– Я дуже ціную твою допомогу.

Хлопець позадкував на крок. Торкнувся рукою грудей, наче його вдарили прямісінько в серце.

– Звичайно, – сказав він щиро. – Звичайно. Усе до ваших послуг.

Він усміхнувся навзаєм, і Алекс стало трохи млосно. І трохи дивно.

– Блейку! – гукнув до сходів хлопчина, жестом запрошуючи її йти за собою.

Підіймаючись, він двічі озирався й увесь час шкірився.

Коли вони опинилися на другому поверсі, Алекс почула музику, громоподібне гупання комп’ютерної гри, увімкненої на повну гучність. Тут сморід пива трохи слабшав, і дівчина відчула віддалений запах дуже поганої трави, попкорну з мікрохвильовки й хлопця. Це місце страшенно скидалося на те, де вони жили з Леном у Ван-Найсі. Можливо, його вбогість була трохи інакшою, архітектура старшою, а воно саме тьмянішим без чистого золота південнокаліфорнійського сонця.

– Блейку! – знову крикнув голий до пояса хлопчина.

Тоді він обернувся й узяв Алекс за руку з безмежно щирою усмішкою.

Із дверей висунулася голова велетня.

– Джіо, ти поц, – сказав він.

Блейк теж був без футболки і в бейсболці козирком назад, наче це якась уніформа.

– Ти мав помити сральник.

Отже, Джіо був новачок у товаристві або ще якийсь лакей.

– Я прибирав унизу, – пояснив він. – Хочеш познайомитися з... Господи, я не можу пригадати, як тебе звуть.

Авжеж, бо вона йому цього не казала. Алекс лише підморгнула.

– Спершу помий грьобаний туалет, – застогнав велетень. – Ви, дрочери, не можете просто срати згори на гівно! І хто це, в біса...

– Привіт, – сказала Алекс і – раніше вона ніколи цього не робила – струсонула волоссям.

– Я. Агов. Привіт. Як справи? – Він підтягнув шорти вище, потім опустив нижче, зняв бейсболку, розчесав пальцями заплутане волосся та знову напнув бейсболку. – Привіт.

– Я шукаю Блейка.

– Для чого? – Голос у нього був сумний.

– Допоможеш мені знайти його?

– Однозначно. Блейку! – заревів велетень.

– Що? – захотів знати роздратований голос зі спальні, розташованої далі по коридору.

Алекс не знала, скільки в неї лишилося часу. Вона висмикнулася з руки Лакея Джіо й кинулася вперед, передбачливо не зазираючи дорогою до ванної кімнати.

Блейк Кілі розкинувся на матраці, сьорбаючи з великої пляшки «Ґейтрейд» і граючись у «Колл оф д’юті». Він принаймні був у футболці.

Алекс відчувала, що хлопці тупцяють у неї за спиною.

– Де твій телефон? – запитала вона.

– Ти хто, в біса, така? – поцікавився Блейк, відхиливши голову назад і кинувши на неї короткий нахабний погляд.

На мить Алекс запанікувала. Невже Майків чарівний порошок так швидко втратив силу? А може, Блейк чомусь несприйнятливий до нього? Дівчина пригадала, як від порошку пекло в горлі. Вона висмикнула шнур з розетки, і гра змовкла.

– Що за...

– Мені та-а-а-а-к шкода, – сказала Алекс.

Блейк кліпнув, а тоді розплився в ледачій безтурботній усмішці.

«Від цієї усмішки дівчата вистрибують з трусів», – подумала Стерн і замислилась, чи не вибити йому зуби.

– Не переживай, – сказав хлопець. – Я Блейк.

– Я знаю.

Його вишкір розтягнувся до вух.

– А ми знайомі? Минулої ночі я був просто в гівно, але...

Алекс зачинила двері, і хлопцеві очі розширилися. Вигляд у нього був мало не схвильований, але страшенно задоволений. Як у дитини на Різдво. У багатенької дитини.

– Можна подивитися твій телефон?

Кілі підвівся й простягнув телефон, пропонуючи їй своє місце на матраці.

– Хочеш сісти?

– Ні, я хочу, щоб ти стояв там з мудацьким виглядом.

Він мав би відреагувати, але натомість закляк, слухняно всміхаючись.

– У тебе природний талант. – Дівчина помахала телефоном. – Розблокуй його.

Блейк послухався, і вона зайшла до галереї й натиснула на перше відео. З’явилося обличчя Мерсі зі хтивою усмішкою. Кілі торкнувся її щоки вологою голівкою, і дівчина засміялася. Він повернув камеру до себе і знову розплився в дурнуватій сраній усмішці, киваючи, наче передавав привіт глядачам.

Алекс підняла телефон угору.

– Кому ти надіслав це відео?

– Лише кільком браттям. Джейсону й Родріґезу.

– Тягни їх сюди й накажи принести свої телефони.

– Я тут! – крикнув велетень за дверима. Алекс розчахнула їх. – Я Джейсон!

Він аж руку підвів.

Поки Блейк рвонув на пошуки Родріґеза, а Велетень Джейсон терпеливо чекав, Алекс перевірила надіслані повідомлення, видалила їх, а потім про всяк випадок видалила всі повідомлення. Блейк люб’язно назвав один з фотоальбомів «Сховище кицьок». Там було повно відео з різними дівчатами. У декого з них світилися очі й були пурпурові язики, інші мали просто одурманений вигляд, п’яні дівчата зі скляними поглядами, голі до пояса або в задертому одязі. Одна дівчина була така непритомна, що виднілися лише білки її очей, які з’являлися та зникали, наче сріблясті півмісяці, коли Блейк дрючив її; в іншої у волоссі було блювотиння, і вона лежала обличчям у калюжі, поки Блейк брав її ззаду. Він завжди повертав камеру на себе, наче не міг стриматися й не продемонструвати свою зоряну усмішку.

Алекс видалила всі фото й відео, хоча не могла бути певна, що в нього немає десь бекапа. Наступним у черзі був телефон Джейсона. У цього або була дрібка совісті, або він занадто страждав від похмілля, щоб переслати відео ще комусь.

Алекс почула, як хтось у коридорі захекано дихає, і побачила Блейка: він тягнув брудним килимом Родріґеза.

– Що ти робиш?

– Ти сказала притягнути його, – нагадав Блейк.

– Просто дай мені його телефон.

Ще одна швидка перевірка. Родріґез надіслав відео двом друзям, і вона ніяк не могла дізнатися, кому його переслали вони. Хай йому чорт. Тепер Алекс могла лише сподіватися, що Майкові вдасться зібрати достатньо членів «Рукопису» і що зворотний обряд повної чаші допоможе.

– Вони знали? – запитала вона в Блейка. – Вони знали про Достойницю? Про те, що Мерсі підсипали її?

– Ні, – озвався той, досі всміхаючись. – Вони знають тільки, що в мене немає проблем з перепихонами.

– Де ти взяв Достойницю?

– Мені дав чувак зі Школи лісового господарства.

Школа лісового господарства? У ній були теплиці з регульованою температурою й контролем вологості, збудовані для відтворення довкілля із цілого світу – можливо, навіть гірського клімату Великого Хінгану. Що там казав Тріпп? «Ленс і Тара... продавали... найсоковитішу, найзеленішу травичку, яку тобі доводилося бачити...»

– А як щодо Ленса й Тари Гатчинс? – поцікавилася вона.

– Ага! Це вони. Ти знаєш Ленса?

– Це ти напав на Тару? Ти вбив Тару Гатчинс?

На Блейковому обличчі відбилося збентеження.