Вона наклацала в телефоні повідомлення Доус. «SOS. 911».

Напевно, існував певний код, яким вона мала скористатися в разі кровотечі з рота, але Доус доведеться зрозуміти й так. Якщо Доус зараз в «Іль-Бастоне», а не тут, у Халупці, Алекс помре на цих сходах. Вона чітко бачила аспірантку у вітальні маєтку на Орандж-стріт, її картки для запам’ятовування, якими вона користувалася, щоб упорядкувати розділи, розсипалися перед нею, мов карти таро, і всі віщували катастрофу, провал. Королева Безглуздості, дівчина з тесаком над головою. Боржник, хлопець, що розбився, кинувшись зі скелі. Студентка, Доус власною персоною у власноруч створеній клітці. А Стерн тим часом стікає кров’ю за кілометр звідти.

Алекс підтягнулася на наступну сходинку. Вона мусить потрапити за двері. Захищені будинки були матрьошками безпеки. Халупка. У таких місцях ховаються маленькі тваринки.

Дівчину накрило хвилею нудоти. Вона відригнула, випустивши з рота чорний згусток жовчі. Він потік сходами. Алекс бачила вологі блискучі спинки жуків. Скарабеї. Острівці райдужних панцирів блищали в грудочках крові, що сочилася з неї. Вона посунула повз виблювану гидоту й знову відригнула, гарячкувато розмірковуючи, що з нею сталося. Чого хотіло від неї те створіння? Невже його хтось наслав? Якщо дівчині судилося померти, дріб’язкове серце хотіло знати, кого слід переслідувати її примарі. Сходи стали мінитися. Вона не впорається. Алекс почула металеве клацання й за мить зрозуміла, що десь над нею розчахнулися двері. Спробувала покликати на допомогу, але з рота вихопилося лише тихеньке вологе скигління. Сходами загуркотіли сандалі Доус фірми «Тева» – пауза, потім кроки, що дедалі пришвидшувалися, навперемінно з вигуками: «Лайно, лайно, лайно, лайно, лайно, лайно».

Алекс відчула під собою міцну руку, яка смикнула її вгору.

– Господи. Господи. Що сталося?

– Допоможи мені, Пеммі.

Доус здригнулася. Чому Алекс назвала її так? Лише Дарлінґтон називав її Пеммі.

Коли Доус потягнула Алекс нагору сходами, ноги здавалися свинцевими. Шкіра свербіла, наче під нею щось повзало. Дівчина подумала про жуків, що висипали з її рота, і знову відригнула.

– Не виблюй на мене, – попередила Доус. – Якщо виблюєш, я теж блюватиму.

Алекс згадала Геллі, яка притримувала їй волосся. Вони напилися «Єґермайстра», а потім сиділи на підлозі ванної кімнати в «Ґраунд-Зіро», сміючись, блюючи й чистячи зуби та повторюючи все спочатку.

– Посунь ноги, Алекс, – сказала Геллі.

Вона відштовхнула коліна Алекс убік, гупнувшись у велике плетене крісло. Геллі пахла кокосом, її тіло було тепле, воно завжди було тепле, наче сонце любило її, наче воно хотіло якомога довше впиватися в її золотаву шкіру.

– Воруши своїми дурнуватими ногами, Алекс!

Не Геллі. Доус кричала їй у вухо.

– Я ворушу.

– Не ворушиш. Ну ж бо, заради мене, ще три сходинки.

Алекс хотіла попередити Доус, що те створіння наближається. На нього не діяли смертельні слова; мабуть, захист теж його не зупинить. Вона розтулила рота – і знову виблювала.

Доус у відповідь видала блювотний звук. А потім вони опинилися на сходовому майданчику й перевалилися через поріг. Алекс відчула, що падає. Вона лежала на підлозі Халупки, притиснувшись обличчям до потертого килимка.

– Що сталося? – перепитала Доус, але дівчина була занадто стомлена, щоб відповідати. Вона відчула, як перекотилася на спину, і дістала міцного ляпаса по щоці. – Скажи мені, що сталося, Алекс, інакше я не зможу допомогти.

Стерн змусила себе подивитися на аспірантку. Їй не хотілося, їй хотілося повернутися до плетеного стільця й сидіти там поряд зі схожою на скибочку сонця Геллі.

– Сірий, не знаю. Як скло. Я бачила крізь нього.

– Лайно, це ґлума.

Алекс потрібні були її картки для запам’ятовування. Слово було знайоме, однак загубилося десь у пам’яті. Ґлума – це оболонка, дух, потривожений невдовзі по смерті, здатний тинятися світом і переходити межу, він міг перетинати Серпанок. Вони були посланцями. Для «Книги та змії».

– Там був червоний дим. Я вдихнула його.

Вона знову видала блювотний звук.

– Трупні жуки. Вони жертимуть тебе зсередини.

Звичайно. Звичайно, жертимуть. Адже магія ніколи не була доброю чи люб’язною.

Алекс почула якусь метушню, а потім до її губ притиснулося горнятко.

– Пий, – наказала Доус. – Болітиме пекельно й горло вкриється пухирями, але це я можу зцілити.

Дівчина задерла Алекс підборіддя, змушуючи її розтулити рота.

У горлі зайнявся вогонь. Алекс бачила перед собою охоплені синім вогнем прерії. Біль протинав її, і вона схопила Доус за руку.

– Господи, Алекс, чого ти шкіришся?

Ґлума. Оболонка. Хтось на неї щось наслав, і причина могла бути лише одна: Алекс щось рознюхала. Вони знали, що дівчина ходила дивитися на Тарине тіло. Але хто? «Книга та змія»? «Череп і кістки»? Хай би хто це був, він не мав причин вважати, що після візиту до моргу Алекс зупиниться. Вони не знали, який вибір вона зробила, не знали, що вже написала звіт. Алекс мала рацію. З Тариною смертю щось було не так, був якийсь зв’язок з товариствами, з Домами Серпанку. Але шкірилася вона не тому.

– Вони спробували вбити мене, Геллі, – прохрипіла вона, падаючи в темряву. – А це означає, що я спробую вбити їх.

«Рукопис» – молодий вискочка серед Домів Серпанку, утім це товариство, вочевидь, найкраще пристосувалося до сучасності. Легко перерахувати вихованих ним лауреатів «Оскара» й медійних персон, однак серед його випускників є також радники президентів, завідувач Метрополітен-музею і, напевно, найпромовистіший приклад – дехто зі світил нейро-науки. Говорячи про «Рукопис», ми маємо на увазі дзеркальну магію, ілюзії, видатні чари, яким під силу створювати зірок, але слід пам’ятати, що всі їхні досягнення базуються на маніпуляціях з нашим власним сприйняттям.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Не ходіть на вечірки «Рукопису». Просто не ходіть.

Щоденник Деніела Арл інґтона часів Лети (Давенпортський коледж)

У ніч, коли «Рукопис» улаштовував вечірку, Дарлінґтон провів надвечірні години, засвітивши вікна «Чорного В’яза», прикрасивши під’їзну доріжку ліхтарями з гарбуза та роздаючи жменями цукерки. Він обожнював цю частину Гелловіна, його ритуал, потік щасливих незнайомців, що прибували до нього з простягнутими руками. «Чорний В’яз» здебільшого скидався на темний острів, якому незбагненним чином удавалося уникати згадок на картах. Але не гелловінської ночі.

Будинок стояв на пологому пагорбі неподалік від земель, що колись належали Дональдові Гранту Мітчеллу, і в його бібліотеці були численні примірники Мітчеллових книжок: «Фантазії холостяка», «Вимріяне життя» та єдиний твір, вартий, на думку Деніелового діда, того, щоб його прочитали, – «Моя еджвудська ферма».

Коли Дарлінґтон був хлопчиком, його приваблював таємничий звук Мітчеллового псевдоніма, Ік Диво, тож він жахливо засмутився, виявивши, що в авторових книжках немає нічого ні магічного, ні дивовижного.

Утім, так він ставився геть до всього. Магії мало б бути більше. Не тих зіжмакано-загримованих виступів клоунів та банальних ілюзіоністів. Не карткових фокусів. Магію, яку йому обіцяли, можна було знайти в глибині шафи, під мостами, у задзеркаллі. Вона була небезпечна, спокуслива й не мала на меті нікого розважити. Можливо, якби він виріс у звичайному будинку з якісною ізоляцією та охайно покошеним подвір’ям, а не під пощербленими вежами «Чорного В’яза» з його острівцями моху, несподіваними, моторошними вістрями наперстянки, його туманом, що сочився та скрадався між деревами в осінніх сутінках, – можливо, тоді б у малого було більше шансів. Можливо, якби він народився десь у Фініксі, а не в клятому Нью-Гейвені.