– Наступного разу запалю сигнальні вогні.

– Так буде найліпше.

Татуювання вкривали її руки від зап’ясть аж до плечей і повзли під ключиці. Вони скидалися на панцир.

Дарлінґтон підняв кришку.

Алекс налякано ковтнула повітря й відсмикнулась.

– Що сталося? – здивувався хлопець.

Стерн відійшла мало не на середину кімнати.

– Не люблю метеликів.

– Це нетлі.

Вони сиділи в скриньці рівненькими рядочками, тріпочучи м’якими білими крильцями.

– Байдуже.

– Мені треба, щоб ти постояла нерухомо, – повідомив Деніел. – Зможеш?

– Навіщо?

– Просто довірся мені. Це того вартуватиме. – Він трохи поміркував. – Якщо ні, я відвезу тебе й твоїх сусідок до «ІКЕА».

Алекс зіжмакала сорочку.

– А потім пригостиш піцою.

– Гаразд.

– А люба тітонька Ейлін купить мені якийсь новий одяг на осінь.

– Гаразд. А тепер ходи-но сюди, боягузко.

Вона бочком посунула до нього, відводячи погляд від вмісту скриньки.

Дарлінґтон по черзі діставав нетель та обережно садив їй на шкіру. Одну на праве зап’ястя, одну на праве передпліччя, на згин ліктя, на слабенький біцепс, на плече. Повторив ту саму процедуру з лівою рукою, а тоді посадив двох нічних метеликів на те місце на ключицях, де звивалися, мало не торкаючись язиками у западині під шиєю, голови двох чорних змій.

– Чабаш, – пробурмотів хлопець. Нетлі в унісон залопотіли крильцями. – Уверат. – Вони знову затріпотіли крильцями й посірішали. – Мемаш.

З кожним порухом крилець нічні метелики темнішали, а татуювання вицвітали.

Груди Алекс рвучко й різко смикались. Очі широко розплющились від жаху, але щойно нічні метелики потемнішали, а татуювання зблякли, вираз обличчя дівчини теж змінився став щирішим. Губи розтулилися.

«Вона бачила мертвих, – подумав Деніел. – Була свідком жахіть. Але ніколи не бачила магії».

Саме тому він це й зробив – не через провину чи гордість, а через те, що саме такої миті чекав: нагоди продемонструвати комусь диво, побачити, як інша людина збагне, що їй не брехали, що світ, обіцяний у дитинстві, не якесь вимушено покинуте місце; що в лісі, під сходами, між зірок справді щось чатує, що все навкруги сповнене таємниць.

Нічні метелики знову затріпотіли крильцями – знову, знову і знову, аж поки ті не стали чорними, відтак ще чорнішими. Комахи по черзі злітали зі шкіри й падали на підлогу невиразним візерунком. Руки Алекс лишилися чистими, без жодного сліду від татуювань, хіба там, де голка глибше встромлялася в шкіру, можна було роздивитися ледь помітні рубці. Алекс простягнула руки, дихала вона уривчасто.

Дарлінґтон зібрав тендітні тільця нічних метеликів і обережно поскладав їх до скриньки.

– Вони померли? – прошепотіла дівчина.

– Сп’яніли від чорнила.

Деніел зачинив кришку й повернув скриньку на місце до шафи. Цього разу клацання замка прозвучало смиренніше. На хлопця чекала непроста розмова з будинком.

– Поштових нічних метеликів вигадали для передавання секретних матеріалів. Коли вони вип’ють документ, їх можна надіслати куди завгодно в кишені пальта або скриньці з антикваріатом. Потім їх слід покласти на чистий аркуш паперу – і документ відновиться з дослівною точністю. Якщо отримувач знатиме потрібне заклинання.

– Отже, ми можемо перенести мої татуювання на тебе.

– Мабуть, вони не ляжуть як слід, але так, можемо. Тільки будь обережна... – Він змахнув рукою. – Якщо розпочнуться судоми. Людська слина анулює магію.

– Тільки людська?

– Так. Спокійно можеш дозволяти собакам лизати твої лікті.

Після цих слів дівчина знову подивилася на нього. У темній кімнаті її очі здавалися чорними, дикими.

– Є ще щось?

Він не мусив перепитувати, що саме вона має на увазі. Чи й далі світ розкриватиме свої таємниці? Чи й далі сипатиме секретами?

– Так. Значно більше.

Алекс завагалася.

– Покажеш мені?

– Якщо дозволиш.

Тоді Стерн усміхнулася – не велике діло, просто майнула дівчинка, що жила в ній: щаслива й менш переслідувана привидами. Ось що робила магія: виявляла серце того, ким ти був, перед тим як життя позбавляло тебе віри в можливе. Вона повертала світ, за яким так тужать усі діти. Саме це зробила для нього Лета. Можливо, для Алекс їй теж удасться це зробити.

За кілька місяців він пригадає вагу нічних метеликів у своїй долоні. Подумає про ту мить і те, яким дурнем був, гадаючи, наче вже трохи знає цю дівчину. 

Коли Алекс нарешті дісталася Старого кампусу, небо вже посірішало. Вона забігла до Халупки, щоб прийняти душ із вербеновим милом під кадильницею, підвішеною до стелі й наповненою ялівцем і пало-санто – єдиним, що могло протистояти смороду Серпанку.

Дівчина дуже мало часу проводила в місцинах Лети на самоті. Завжди була з Дарлінгтоном, тож досі сподівалася побачити його, зіщуленого на підвіконні з книжкою, почути його буркотіння про те, що вона використає всю гарячу воду. Він радив залишити тут і в «Іль-Бастоне» змінний одяг, проте в Алекс було так мало вбрання, що вона не могла дозволити собі призапасити додаткову пару джинсів і кілька ліфчиків деінде за межами потворного шкільного комода. Тож, вийшовши з ванни до вузької роздягальні, мусила задовольнитися спортивним костюмом Дому Лети: ліворуч на грудях і праворуч на стегні вишитий безглуздий для всіх, окрім членів товариства, символ Лети – гончак за духами. А от куртка від «Барбур», смугастий шарф Давенпортського коледжу, чисті джинси, охайно складені й випрасувані, належали Дарлінґтону, як і бездоганно припасовані до ноги «інженери» й пара топсайдерів від «Сперрі», що чекали, поки в них прослизне Деніел. Алекс ніколи не бачила його в топсайдерах, але, напевно, треба мати пару таких черевиків, якщо тобі пощастило належати до золотої молоді.

Попри те що Доус це не сподобалося б, Алекс залишила в Халупці ввімкнену зелену настільну лампу, бо не могла змиритися з тим, що доведеться виходити з помешкання в темряві.

Дівчина саме відчиняла вхідні двері до Вандербільту, коли надійшло повідомлення від декана Сендоу: «Побазікав із Центуріоном. Спи спокійно».

Алекс закортіло пожбурити телефон в інший бік внутрішнього дворика. Спи спокійно?

Якщо Сендоу мав намір безпосередньо взятися за цю справу, навіщо вона марнувала час – і монетку примусу, – відвідуючи місце злочину? Вона знала, що декан не довіряє їй. Та й чому мав би? Коли надійшла звістка про смерть Тари, він, мабуть, ще не лягав і сидів з горнятком ромашкового чаю, чекаючи на телефонний дзвінок, аби переконатися, що на віщуваннях не сталося нічого жахливого й Алекс не принизила себе або Лету, а великий собака спав біля його ніг. Звичайно, йому не треба було, щоб Алекс крутилася десь неподалік від місця вбивства.

«Спи спокійно». Решта слів залишились несказаними: «Я не сподіваюся, що ти даси цьому раду. Ніхто не сподівається, що ти даси цьому раду. Єдине, чого від тебе очікують, – не привертай до себе непотрібної уваги, поки ми не повернемо Дарлінґтона».

Якщо вони зможуть знайти його. Якщо зможуть якимось чином повернути його додому з того темного місця, куди він потрапив. Трохи менше ніж за тиждень вони спробують новий обряд на молодий місяць. Алекс не зрозуміла деталей, знала лише: декан вірить, що це спрацює, а її завдання тимчасом – пересвідчитись, що люди не ставитимуть забагато запитань про зникнення золотого хлопчика Лети. Принаймні тепер їй не доведеться перейматися вбивством чи мати справи з похмурим детективом.

Коли Алекс увійшла до спальні, Мерсі вже встала, і дівчина зраділа, що дорогою зупинилася прийняти душ і перевдягнутися. Вона гадала, що гуртожитки коледжу будуть схожі на готелі: довгі коридори, поцятковані спальнями, – але Вандербільт більше скидався на старомодний прибутковий будинок, наповнений ледь чутною музикою, гудінням людських голосів, сміхом і гупанням дверей – коли хтось заходив чи виходив зі спільної ванної кімнати, гупання луною розліталося вздовж центральних сходів. Сквот, у якому вона жила з Леном, Геллі, Полюбе та іншими, теж був галасливий, але його зітхання та стогони відрізнялися, були якісь приглушені, наче їх видавало тіло на порозі смерті.