Це могло стосуватися сотні різних речей. «Не знаю, чи слушна ця думка. Не знаю, чи можна тобі довіряти. Не знаю, як закінчити дисертацію. Не знаю, чи не ти вкрала в мене нашого золотого, приреченого на славу, досконалого хлопчика».

– Як ми збираємося потрапити всередину? – поцікавилася Доус.

– Я про це попіклуюся.

– А потім що?

Алекс простягнула їй папірець із виписками з бібліотеки.

– Усе це в нас є, чи не так?

Доус пробіглася очима по сторінці. Не приховуючи подиву, вона сказала:

– Непогано.

«Не дякуй. Просто працюй».

Доус покусала нижню губу. Її вуста були такими самими блідими, як і решта обличчя. Можливо, дисертація висмоктала з неї всі соки.

– Ми не можемо натомість викликати машину?

– Можливо, нам доведеться поспіхом звідти забиратися.

Памела зітхнула й потягнулася за паркою.

– Я поведу. 

Доус припаркувала Дарлінґтонову машину за кілька метрів у тому самому кварталі. Це був старий «мерседес» винного кольору, можливо, ще з вісімдесятих – Алекс ніколи не запитувала. Сидіння були затягнуті шкірою карамельного кольору, трохи потертою і з дещо поношеними швами. Дарлінґтон завжди стежив за чистотою автівки, а нині вона була просто в бездоганному стані. Можна не сумніватися, Доус доклала руку.

Наче запитуючи дозволу, Памела трохи вичекала, перш ніж повернути ключ у запалюванні. Машина з гуркотом ожила, і вони рушили з кампусу до шосе. Їхали мовчки. Кабінет головного судмедексперта – КГС – насправді був розташований у Фармінґтоні, майже за шістдесят п’ять кілометрів від Нью-Гейвена. «Морг, – думала Алекс, – я їду до моргу. Мерседесом». Вона подумала, чи не ввімкнути радіо – старий приймач із червоною рисочкою, що ковзала між станціями, наче палець у пошуках потрібного місця на сторінці. Потім уявила Дарлінґтонів голос у колонках: «Забирайся з моєї машини, Стерн», – і вирішила, що тиша її влаштовує.

Щоб знайти дорогу до КГС, їм знадобилася майже година. Алекс достеменно не знала, що саме сподівалася побачити, але, опинившись на місці, зраділа яскравому освітленню, великому паркувальному майданчику й відчуттю, що тут розташований офісний центр.

– Що тепер? – поцікавилася Доус.

Алекс дістала з наплічника заздалегідь приготовані поліетиленовий мішечок і пласку бляшанку й запхала їх до кишень джинсів.

Вона відчинила двері, зняла пальто й шарф та кинула їх на пасажирське сидіння.

– Що ти робиш? – здивувалася Доус.

– Не хочу скидатися на студентку. Дай мені світшот.

Пальто Алекс було з тонкої вовни з поліестровою підкладкою, але аж кричало: «Коледж». Саме тому вона його купила.

Доус, схоже, хотіла заперечити, але розстібнула парку, стягнула світшот і кинула його Алекс, тремтячи у футболці.

– Не впевнена, що це хороша ідея.

– Звичайно, ні. Ходімо.

Крізь скляні двері Алекс бачила, що в приймальні чекає кілька людей, що намагаються залагодити справи до закриття. У глибині кімнати за стійкою сиділа жінка. У неї було пишне русяве волосся, що під світлом ламп вилискувало червоним.

Алекс швиденько наклацала повідомлення Тернерові: «Треба поговорити». Потім сказала Доус:

– Зачекай п’ять хвилин, тоді зайдеш, сядеш і вдаватимеш, наче на когось чекаєш. Якщо та жінка вийде з-за столу, мерщій напиши мені, гаразд?

– Що ти збираєшся робити?

– Поговорю з нею.

Алекс шкодувала, що змарнувала на коронера монетку примусу. Тепер залишилася тільки одна, і вона не могла дозволити собі скористатися нею, щоб проминути реєстраторку, а надто якщо її план спрацює так, як вона сподівалася. Дівчина заклала волосся за вуха й увірвалася до приймальні, потираючи руки. Над стійкою висів плакат із закликом до СПІВЧУТТЯ ТА ПОВАГИ. На маленькій табличці було написано: «Мене звуть Мойра Адамс, і я залюбки вам допоможу». Залюбки, а не радо. У будинку, де напхом напхано небіжчиків, нікому не слід було радіти.

Мойра підвела на неї погляд і всміхнулася. Навколо очей у неї було кілька зморщок, які свідчили про непросте життя, а на шиї – хрестик.

– Привіт, – звернулася до жінки Алекс. Театрально глибоко вдихнула та здригнулася. – Ем, детектив сказав, я можу прийти сюди, щоб побачити свою кузину.

– Гаразд, люба. Звісно. Як звуть твою кузину?

– Тара Енн Гатчинс.

Друге ім’я досить легко вдалося дізнатися в інтернеті.

На жінчиному обличчі з’явився занепокоєний вираз. Тару Гатчинс показували в новинах. Вона була жертва вбивства, а такі речі приваблюють божевільних.

– Мене сюди відправив детектив Тернер.

Мойрине обличчя залишалося настороженим. Він був головний детективу цій справі, і його ім’я, ймовірно, згадували ЗМІ.

– Можеш посидіти, поки я з ним зв’яжуся, – запропонувала жінка. Алекс витягнула телефон.

– У мене є його номер.

Вона швиденько надіслала наступне повідомлення: «НЕГАЙНО відповідай, Тернере». Потім відкрила вкладку з дзвінками й увімкнула гучний зв’язок.

– Ось, – сказала, простягаючи телефон.

Мойра пробурмотіла:

– Я не можу...

Але слабкий звук телефонного дзвінка й очікувальний вираз обличчя Алекс дали результат. Жінка стиснула губи та взяла в дівчини мобільник.

У відповідь увімкнулася голосова пошта, як Алекс і сподівалася. Детектив Авель Тернер відповість, коли, в біса, вважатиме за потрібне, а не коли якась студентка-пісюха скаже йому це зробити, і точно не тоді, коли вона цього вимагатиме.

Дівчина сподівалася, що Мойра покладе слухавку, але жінка натомість відкашлялася та сказала:

– Детективе Тернер, це Мойра Адамс, відділ зв’язків із громадськістю КГС. Якщо можете, зателефонуйте нам...

Вона назвала номер. Алекс залишалося сподіватися, що Тернер у найближчому майбутньому не перевірятиме голосові повідомлення з її номера. А може, він виявиться таким дріб’язковим, що взагалі їх видалить.

– Знаєте, Тара була хороша дівчина, – сказала Алекс, коли Мойра повернула телефон. – Вона не заслуговувала на таке.

Мойра співчутливо зітхнула.

– Мені дуже прикро, що ви її втратили.

Наче сценарій читала.

– Знаєте, мені просто потрібно помолитися біля неї та попрощатися.

Пальці Мойри торкнулися хрестика.

– Звичайно.

– У неї було чимало проблем, та в кого їх нема? Ми щотижня водили її до церкви. Можна закластися, що тому її хлопцеві це не подобалося. – Почувши це, Мойра згідно пхикнула. – Як думаєте, детектив Тернер скоро зателефонує?

– Щойно матиме змогу. Мабуть, він зайнятий.

– Але ви за годину зачиняєтесь, правильно?

– Для відвідувачів – так. Але ти можеш повернутися в поне...

– Але я не можу. – Алекс ковзнула поглядом по світлинах, приклеєних під краєм стійки, і помітила жінку в костюмі Вінні-Пуха. – Я навчаюся в медучилищі.

– Альберта Великого?

– Ага!

– Моя племінниця теж там навчається. Елісон Адамс?

– Така гарненька руденька дівчина?

– Це вона, – всміхнулася Мойра.

– Я не можу пропускати заняття. Вони такі складні. Здається, я ніколи раніше так не стомлювалася.

– Я знаю, – співчутливо озвалася Мойра. – Вони так виснажують Еллі.

– Мені просто... мені просто потрібно буде сказати мамі, що я попрощалася з нею. Тарині батьки були... Вони не були близькі. – Алекс старанно вигадувала, але підозрювала, що Мойра Адамс має власну думку про дівчат на кшталт Тари Гатчинс. – Якби я тільки могла побачити її обличчя й попрощатися.

Мойра повагалася, потім подалася вперед і стиснула дівочу руку.

– Можливо, я знайду когось, хто відведе тебе вниз подивитися на неї. Тільки приготуй документ і... тобі може бути важко, але молитва допомагає.

– Завжди допомагає, – палко запевнила Алекс.

Мойра натиснула кнопку, і за кілька хвилин з’явився виснажений коронер у синій формі й помахав дівчині від дверей. За подвійними дверима було холодно, підлога була викладена хвилястим сірим кахлем, а стіни пофарбовані в колір топленого молока.