– Розпишіться тут, – наказав чоловік, киваючи на дошку на стіні. – Мені потрібен документ з фотографією. Мобільні телефони, камери й усі записувальні прилади покладіть у кошик. Заберете, коли повертатиметесь.
– Звичайно, – погодилась дівчина. А тоді витягнула руку, зблиснувши в променях флуоресцентних ламп золотом. – Здається, у вас щось упало.
Приміщення було більше, ніж вона очікувала, і там панував крижаний холод. Також було несподівано шумно: з кранів крапала вода, морозильники гули, кондиціонери ганяли повітря; однак з другого боку панувала тиша. Це було останнє місце, куди могли прийти Сірі. До дідька ту Белбалм. Улітку їй слід улаштуватися на роботу в морг.
Столи й умивальники були металеві, над ними звивалися шланги, а шухляди – невисокі й прямокутні – висувалися з двох стін і скидалися на картотеку. Невже Геллі теж розрізали в такому місці? Тоді причина смерті не була таємницею. Алекс пошкодувала, що не взяла із собою пальто. Або парку Доус. Або чарку горілки.
Їй слід було працювати швидко. Примус дасть приблизно пів години, щоб встигнути впоратися із завданням і піти. На пошуки Тари не знадобилося багато часу, і шухляда, попри те що була важча, ніж дівчина очікувала, висувалася легко.
Дивитися на загиблу вдруге чомусь було важче, наче вони були знайомі. Розглядаючи Тару тепер, Алекс зрозуміла, що на думки про Геллі її наштовхнуло тільки біляве волосся. Геллі була міцна. Її тіло ще пам’ятало дні, коли вона грала в школі в американський футбол і софтбол, до того ж вона каталася на дошці для серфінгу та скейті, наче дівчина з журналу «Севентін». А Тара мала таке саме тіло, як в Алекс, – жилаве, але слабке.
Її коліна були якимись коричнювато-сірими. Біля зони бікіні виднілася щетина, червоні сліди від бритви скидалися на висипку. На стегні татуювання, зображення папуги, а нижче напис кучерявим шрифтом: «Кі-Вест»[52]. На правій руці – потворний реалістичний портрет дівчинки. Донька? Племінниця? Вона сама в дитинстві? Ще були піратський прапор і корабель на здиблених хвилях, Бетті Пейджу ролі зомбі на підборах і в чорній білизні. Камея на внутрішньому боці Тариної руки здавалася новішою, чорнило було свіже й темне, однак текст потертим готичним шрифтом майже неможливо було розібрати: «Краще помру, ніж сумніватимусь». Слова з якоїсь пісні, та Алекс не могла пригадати, з якої саме.
Вона замислилась, чи повернуться на шкіру її власні татухи, коли вона помре, а чи зображення вічно житимуть усередині поштових нічних метеликів.
Годі зволікати. Алекс дістала свої записи. Перша частина ритуалу була проста: пісня. Sanguis saltido, але не можна було просто промовляти слова, їх треба співати.
Спів у тій порожній лункій кімнаті здавався чимось цілком непристойним, але дівчина змусила себе протягти: Sanguis saltido! Salire! Saltare! Мелодія не зазначена, було лише написано allegro[53].
На другому колі Алекс помітила, що співає слова на мотив з реклами льодяників «Твіззлерс». «Така жувальна. Така фруктова. Така щаслива і ох яка соковита». Нехай, якщо це змусить кров танцювати... Вона зрозуміла, що спрацювало, коли Тарині губи порожевіли.
Тепер справи погіршаться. Кривава пісня мала на меті змусити Тарину кров циркулювати й розслабити заклякле тіло, аби Алекс могла розтулити їй рота. Вона взялася за Тарине підборіддя, намагаючись не зважати на те, що шкіра стала теплою і пружною на дотик, – і щелепа дівчини, здригнувшись, опустилася.
Стерн дістала з пластикового мішечка, що лежав у задній кишені джинсів, скарабея та обережно поклала його Тарі на язик. Потім витягнула з другої кишені бляшанку й заходилася вимальовувати бальзамом, що був усередині, воскові візерунки на Тариному тілі, старанно думаючи про все на світі, крім мертвої шкіри під пучками. Ступні, щиколотки, стегна, живіт, груди, ключиця, Тарині руки аж до зап’ясть і кінчиків середніх пальців.
Насамкінець, розпочавши з пупка, Алекс намалювала лінію, що поділила дівочий тулуб на дві половинки аж до шиї, угору підборіддям і до маківки. Вона збагнула, що забула принести запальничку. А їй потрібен вогонь. Біля дверей під брудною білою дошкою для записів стояв стіл. Великі шухляди були замкнені, але вузька горішня висунулася. Поряд з пачкою «мальборо» лежала рожева пластмасова запальничка.
Алекс узяла її й потримала вогник над місцями, які щойно намастила бальзамом, повторюючи рухи над Тариним тілом. Поки вона робила це, над шкірою з’явилася ледь помітна імла, мов над розпеченим асфальтом, і здавалося, наче повітря вигинається й мерехтить. У деяких місцях ефект був чіткіший, повітря так густо туманилося та тремтіло, немов у спицях розкрученого колеса.
Дівчина поклала запальничку на місце в шухляду. Потягнулася до імли над Тариним ліктем і торкнулася рукою мерехтіння. Тієї ж миті виявилося, що вона мчить вулицею на велосипеді. Перед нею розчахнулися дверцята машини, перегороджуючи дорогу. Дівчина натиснула на гальма, але зупинитися не вдалося, і вона під кутом наштовхнулася на дверцята, затиснувши собі руку. Тіло протнув біль. Алекс засичала й відсмикнула руку, колисаючи її, наче кістку зламали не Тарі, а їй.
Туман над мертвою дівчиною був мапою всіх ран, яких їй колись завдали: іскорки над татуюваннями й проколотими вухами, щільна грудка над зламаною рукою, крихітна розмита спіраль над віспиною, залишеною пневматичною кулею на щоці, похмура темрява розливалася над ранами у грудях.
У книжках Лети Алекс не знайшла жодного способу змусити Тару заговорити або дотягнутися до неї з іншого боку Серпанку; принаймні нічого такого, на що спромоглася б без допомоги товариств. Навіть якби вона із цим впоралась, багато знайдених ритуалів попереджало, що розмови зі щойно померлими можуть підняти їх, а це завжди була небезпечна перспектива. Нікого неможливо назавжди повернути назад з потойбіччя Серпанку, а затягування неохочої душі до тіла могло виявитися шалено непередбачуваним. «Книга та змія» спеціалізувалися на некромантії та розробили численні запобіжні засоби для своїх ритуалів, проте навіть вони час від часу втрачали контроль над Сірим, який знаходив спосіб потрапити до тіла. Наприкінці сімдесятих років члени товариства спробували викликати дух Дженні Крамер, легендарної Красуні з Нью-Гейвена, до тіла дівчинки-підлітка з Камдена, що замерзла на смерть, знепритомнівши після пиятики в машині під час хуртовини. Натомість повернулася власна душа камденської дівчини, що тремтіла від холоду й володіла несамовитою силою щойно померлої.
Вона продерлася через ворота «Книги та змії» й увійшла до піцерії «Йорксайд», де з’їла два пироги й лягла в духовку, намагаючись зігрітися. Представники Лети були поряд, тож їм удалося швидко ізолювати місце подій і за допомогою численних примусів переконати відвідувачів, що поява дівчини була частиною перформанса.
Власник піцерії був грек і не так легко піддавався впливу. Він давно носив амулет – ґурі, – що йому подарувала мати; до того ж це було синє «диявольське око», або маті, яке заганяло в глухий кут будь-які спроби переконати чоловіка. Готівка виявилася значно дієвішою. На прохання власника Лета втрутилась, доклавши всіх зусиль, аби «Йорксайд» зберіг своє право на оренду, коли більшості закладів довелося покинути головний торговельний район Єлю через зростання орендної платні, що мало на меті привабити продавців вищого класу. Тутешні заклади зникли з Ельм-стріт і Бродвея, звільнивши місце для престижних брендів і мережевих крамниць, але піцерія «Йорксайд» залишилась.
Отже, якщо Тара не могла говорити, це мало зробити її тіло. Алекс знайшла ритуал, який допомагав побачити травми, він був простіший, легший і використовуваний для діагностики, коли пацієнт або свідок не здатні говорити. Вигадав його Джироламо Фракасторо, щоб дізнатися, хто отруїв італійську графиню, після того як вона врізала дуба на власному весіллі, напустивши з рота піни.
