І тоді він побачив себе. Він задер їй спідницю. Його руки сплелися на її білих стегнах. Побачив навкруж обличчя в масках, відчув їхню жагу, коли вони, зблискуючи очима нахилялися ближче. Алекс дивилася на нього згори вниз, трясла його за плечі й намагалася відштовхнути. Печера зникла. Вони були в бенкетній залі.

Деніел упав горілиць, відпустивши дівочу спідницю; у джинсах завзято пульсувала ерекція, його накрило хвилею сорому. Що, в біса, вони з ним зробили? І як?

– Туман, – сказав він, почуваючись останнім дурнем, у голові досі паморочилося, тіло гуло від того, що він вдихнув. Деніел пройшов простісінько крізь хмару з димової машини й навіть не подумав про це.

Лань Цайхе задоволено посміхнулась:

– Не можна звинувачувати бога у його експериментах.

Дарлінґтон обіперся на стіну, щоб звестися на ноги, уникаючи дивитися в дзеркало. Він досі відчував, яку ньому вібрує дзижчання. Був ладен розлютитися на всіх цих людей. Втручання у свідомість представників Лети було суворо заборонене, це порушувало всі приписи товариств, але водночас він прагнув забратися з «Рукопису», перш ніж зганьбиться. Хоч куди глянь – скрізь розмальовані чи приховані за масками обличчя.

– Ходімо, – сказала Алекс, беручи його за руку й ведучи вгору сходами, змушуючи йти перед нею.

Хлопець знав, що вони мусять залишитися. Пильнувати цю ніч допізна переконатися, що нічого не прослизне на заборонені поверхи та не втрутиться у видобуток. Але він не міг. Йому треба було забратися звідси. Негайно.

Сходи здавалися нескінченними, вони повертали й повертали, аж доки Дарлінґтон не втратив відлік часу. Йому хотілося озирнутися, щоб переконатися, що Алекс досі поряд, але хлопець прочитав достатньо історій, щоб знати: тікаючи з пекла не варто озиратися назад.

Горішній поверх «Рукопису» здавався несамовитим вибухом барв і світла. Дарлінґтон відчував запах фруктів, що забродили в пунші, дріжджову нотку поту. Повітря на дотик здавалося липким і гарячим. Алекс смикнула Деніела за руку й потягла кудись, схопивши за лікоть. Йому залишалося йти назирці, затинаючись. Вони вибігли в холодну ніч, наче прослизнули крізь мембрану. Дарлінґтон глибоко вдихнув, відчуваючи, як у голові трохи прояснилося. Почув голос і зрозумів, що Алекс говорить з Майком Аволово, президентом представників «Рукопису».

Поряд з ним стояла Кейт Мастерс. Вона була обвита уквітчаними лозами.

Які скоро її задушать... ні.

Заради Бога, вона просто була вдягнена в костюм Отруйного Плюща.

– Неприйнятно, – промовив Дарлінґтон. Губи, здавалося, втратили форму.

Алекс усе ще тримала долоню на його руці.

– Я дам цьому раду. Залишайся тут.

Вони дійшли вулицею до Халупки. Дарлінґтон поклав голову на «мерседес». Йому слід було звернути увагу на те, що Алекс казала Кейт і Майкові, але метал, до якого торкалося обличчя, здавався таким прохолодним і милосердним...

За кілька секунд вони вже сідали в його машину і він пробурмотів адресу «Чорного В’яза».

Майк із Кейт зазирнули в пасажирське віконце, коли вони від’їжджали.

– Вони бояться, що ти відзвітуєш про них, – повідомила Алекс.

– І вони достобіса вгадали, я так і зроблю. Вони неабияк наїдяться. Призупиню їхню діяльність.

– Я сказала їм, що сама розберуся зі звітом.

– Ти цього не зробиш.

– Ти не можеш об’єктивно про це розповісти.

Ні, він не міг. Подумки Деніел знову стояв на колінах, притискаючись обличчям до її стегон, розпачливо бажаючи притиснутися ще міцніше. Від цієї думки він знову вмить збудився та зрадів, що навколо темно.

– Що ти хочеш, щоб я написала у звіті? – запитала Алекс.

– Усе як було, – нещасно пробурмотів Дарлінґтон.

– Невелике діло, – заспокоїла вона.

Однак це було велике діло. Він відчув... «Бажання» було неправильним словом на позначення цього. Він досі відчував її шкіру під своїми долонями, тепло своїх губ на тонкій тканині її трусиків. Що з ним, у біса, не так?

– Перепрошую, – сказав хлопець. – Це неможливо пробачити.

– Ти очманів і поводився як дурень на вечірці. Розслабся.

– Якщо ти більше не хочеш працювати зі мною...

– Стули пельку, Дарлінґтоне, – урвала його Алекс. – Я не візьмуся за цю роботу без тебе.

Вона відвезла його назад до «Чорного В’яза» й поклала в ліжко. У будинку панував крижаний холод, і Деніел звернув увагу, що він цокотить зубами. Алекс лягла поряд з ним, ретельно запхавши між ними покривало, і в хлопця заскімлило серце від бажання близькості з кимось.

– Майк сказав, що наркотик вийде з крові десь за дванадцять годин.

Дарлінґтон лежав на своєму вузькому ліжку, подумки пишучи й переписуючи розгнівані електронні листи випускникам «Рукопису» й Раді Лети, утрачав думку, приголомшений виглядом Алекс у світлі зірок і фантазією про те, як зісковзує з плечей її чорна сукня, а потім повертався до своєї тиради й вимог відреагувати. Слова плутались, чіплялися за спиці колеса, за вістря корони.

Проте одна думка поверталася знову й знову, поки він борсався й крутився, засинав і виринав зі сну, і вже ранкове світло повільно сочилося крізь віконце високої вежі: Алекс Стерн була не тою, ким здавалася. 

Алекс різко прокинулась. Ось вона спала, аж раптом отямилась і з жахом замолотила по руках, які досі відчувала на шиї.

Горло було подертим і червоним. Вона лежала на канапі спільної кімнати в Халупці. Опустилася ніч, і в канделябрах пригасли вогні, кидаючи жовті півмісяці на рами з картинами, що зображували горбкуваті луки, поцятковані овечками й вівчарями з дудочками.

– Ось, – сказала Доус, улаштувавшись на подушках і підносячи до губ Алекс повну склянку чогось схожого на ґоґоль-моґоль, з дрібними зеленими присипками для випічки.

Від пійла ширився запах пліснявки. Дівчина відсахнулася й розтулила була рота, щоб запитати, що це таке, але видушила із себе лише слабенький хрип, від якого здалося, наче хтось тицьнув їй у горло запаленим сірником.

– Скажу після того, як вип’єш, – пообіцяла Доус. – Довірся мені.

Алекс похитала головою. Останній напій, який їй дала аспірантка, розпалив у нутрощах вогонь.

– Ти досі жива, чи не так? – поцікавилася Доус.

Так, але просто зараз Стерн жалкувала, що не померла.

Вона затиснула носа, узяла склянку й перекинула її вміст одним ковтком. Смак був затхлий і порохнявистий, рідина така густа, що мало не задушила дівчину, сповзаючи горлом, але щойно вона потекла, вогонь згас і залишився тільки ледь відчутний біль.

Алекс повернула склянку й витерла рукою рота, злегка здригаючись від посмаку.

– Козяче молоко й гірчичні зерна, згущені павучими яйцями.

Алекс притиснула долоню до рота, намагаючись утримати нудоту.

– Довіритись тобі?

У горлі шкрябало, та вона принаймні могла розмовляти, і лютий вогонь усередині, схоже, трохи вгамувався.

– Мені довелося скористатися сіркою, щоб випалити жуків усередині тебе. Я могла б сказати, що ліки були гірші за недуг, але, зважаючи на те, що ці потвори жерли тебе зсередини, гадаю, це було б неправдою. У давні часи ними користувалися для очистки трупів, для спустошення тіл, щоб їх можна було наповнити ароматними травами.

Знову поповзли сироти, й Алекс довелося стиснути кулаки, аби не розчухати шкіру.

– Що зі мною зробили? Чи будуть погані наслідки?

Доус потерла великим пальцем склянку.

– Чесно кажучи, я не знаю.

Алекс відштовхнулася від подушок, які аспірантка поклала дівчині під потилицю. «їй подобається піклуватися про людей», – збагнула вона. Невже саме тому вони з Доус ніколи не ладнали? Тому що Алекс відкидала її материнське ставлення до себе?

– Звідки ти знала, що робити?

Доус насупилась.

– Знання – це моя робота.

І вона чудово поралася зі своєю роботою. Ось так просто. Здавалася достатньо спокійною, та якби стиснула склянку хоч трохи сильніше, скло тріснуло б у її руках. Її пальці були вкриті райдужними плямами, у яких Алекс упізнала бліді сліди хайлайтера.