– Оце вже більше схоже на те, чого я чекала, – оцінила Алекс.

– На оргію в засипаному квітами соборі?

– Не перебільшуй.

– Оце і є суть усієї цієї ночі.

На наступному поверсі на вершечку гори стояла альтанка, що навіть не завдавала собі клопоту здаватися справжньою. Навколо пливли розпливчасті персикові хмаринки, з блідо-рожевих колон звисала щедрими гронами гліцинія, жінки в прозорих сукнях ледарювали на нагрітому сонцем камінні, неможливий тут вітерець грався їхнім волоссям – золота мить, що триватиме вічно. Вони опинилися на картині Максфілда Перріша.

Нарешті вони дісталися до тихої кімнати, де під стіною стояв довгий бенкетний стіл, освітлений світлячками. Розмовляли тут тихо й культурно. Північну стіну майже на два поверхи забирало велике кругле дзеркало. Його поверхня наче вихорилася. Дивитися на неї було все одно, що зазирати у величезний казанок, вариво в якому помішує невидима рука, однак мудрі люди здогадувалися, що дзеркало – це сховище, склад магії, яка живилася жагою та оманою. Цей поверх «Рукопису», п’ятий, позначав центр між горішніми кімнатами для видобутку енергії та ритуальними приміщеннями внизу. Він був значно більший за решту, пролягав під вулицею й сусідніми будинками. Дарлінґтон знав, що із системою вентиляції там усе гаразд, але хлопцеві все одно забивало дух від думки, що його розчавить.

Чимало гостей на цьому поверсі були в масках, імовірно, зірки та видатні випускники. Дехто вбрався в примхливі сукні, а інші були просто в джинсах і футболках.

– Бачиш у них багряні язики? – запитав Дарлінґтон, киваючи підборіддям на хлопця, що наливав вино, і дівчину з тацею, котячі вушка якої становили значну частину костюма. – Вони ковтнули Достойниці, наркотику прислужування. Служки приймають його, щоб позбутися власної волі.

– Навіщо комусь на таке приставати?

– Щоб служити мені, – озвався м’який голос.

Дарлінґтон уклонився постаті в сірувато-зеленій шовковій мантії та золотому головному уборі, який одночасно правив за півмаску.

– Як ми можемо звертатися до вас цієї ночі? – поцікавився хлопець.

Власник маски уособлював Лань Цайхе, одного з восьми безсмертних у китайській міфології, який за бажанням міг змінювати стать. На кожній зустрічі «Рукопису» обирали іншого Цайхе.

– Сьогодні я вона.

Її очі під маскою було геть білі. Цієї ночі вона бачитиме все й ніякі чари на неї не діятимуть.

– Дякуємо вам за запрошення, – сказав Дарлінґтон.

– Ми завжди раді вітати співробітників Лети, проте шкодуємо, що ви ніколи не користуєтесь нашою гостинністю. Хочете келих вина?

Вона підвела гладеньку руку з вигнутими, як кігті, але так само гладенькими й блискучими, як скло, нігтями, і один зі служок наблизився з карафкою.

Дарлінґтон застережливо похитав головою, дивлячись на Алекс.

– Дякуємо, – примирливо озвався він. Хлопець знав, що дехто з членів «Рукопису» вважає особистою образою те, що представники Лети ніколи не долучаються до товариських узливань. – Однак ми обмежені протоколом.

– Усі наші пропозиції щодо перехоплення новачків відхилили, – повідомила Лань Цайхе, прикипівши поглядом білих очей до Алекс. – Це дуже засмучує.

Дарлінґтон наїжачився. Але дівчина озвалася:

– Принаймні ви не чекатимете від мене забагато.

– Обережніше, – попередила Цайхе. – Мені подобається, коли мене роззброюють. Однак ви можете підвищити мої очікування. Хто чаклував з вашими руками?

– Дарлінґтон.

– Соромитесь татуювань?

– Часом.

Деніел здивовано глипнув на дівчину. Невже вона потрапила під дію переконання? Але, побачивши задоволену усмішку Лань Цайхе, він збагнув, що Алекс просто їй підіграє. Цайхе полюбляла несподіванки, а щирість була несподівана.

Жінка простягнула долоню й торкнулася нігтем гладенької шкіри оголеної дівочої руки.

– Ми можемо зовсім стерти їх, – запропонувала вона. – Назавжди.

– За невелику ціну? – поцікавилась Алекс.

– За чесну ціну.

– Міс, – застережливо втрутився Деніел.

Цайхе здвигнула плечима.

– Це ніч видобутку, коли всі поверхи заставлені вщерть, а бочки налиті аж по вінця. Ми не укладатимемо жодної угоди. Спускайся, хлопче, якщо хочеш знати, що далі. Спускайся і, якщо наважишся, подивись, що на тебе чекає.

– Мене цікавить одне: чи є тут Джоді Фостер, – пробурмотіла Алекс, коли Цайхе повернулася до банкетного стола. Актриса була однією з найвідоміших випускниць «Рукопису».

– Щоб ти знала, це і була Джоді Фостер, – сказав Дарлінґтон, але голова раптом здалася йому якоюсь важкою. Язик не поміщався в роті. Усе навколо немовби мерехтіло.

Лань Цайхе повернулася до нього зі свого місця в голові бенкетного стола.

– Спускайся.

Дарлінґтон не мав би почути цього слова з такої відстані, але воно, схоже, відлунювало в його голові. Деніел відчув, що підлога зникла і він падає. Він опинився в просторій печері, вирізьбленій у землі; каміння було слизьке від вологи, а повітря густе від запаху розкопаної землі. Його вуха наповнило якесь дзижчання, і Дарлінґтон збагнув, що воно лунає з дзеркала, зі сховища, яке чомусь далі висіло на стіні печери. Він був у тій самій кімнаті – і водночас не в ній. Подивився в завихрену поверхню дзеркала й імла у ньому розійшлася, дзижчання погучнішало, вібруючи в хлопцевих кістках.

Йому не слід було туди дивитися. Він знав це. Ніколи не слід дивитися в обличчя неприродному, та хіба ж він колись був здатен відвернутися? Ні, він домагався його, молився про нього. Він мусив знати. Хотів дізнатися все. Побачив у дзеркалі бенкетний стіл, їжа на ньому вже гнила, а люди й далі напихали роти зіпсованими фруктами та м’ясом разом із вихором мух. Усі були старі, декому бракувало сили навіть піднести до потрісканих губ келих вина чи засохлий персик. Усі, крім Лань Цайхе, яка стояла освітлена полум’ям: золотий головний убір обернувся вогнем, сукня палала жаринками, риси обличчя змінювалися з кожним подихом – видатна жриця, самітниця, ієрофант[57]. На мить Дарлінґтонові здалося, що він помітив там обличчя свого діда. Хлопець відчув, як тіло тремтить, а на губах з’явилася волога; він торкнувся рукою обличчя й зрозумів, що носом пішла кров.

– Дарлінґтоне? – пролунав голос Алекс, і він побачив її в дзеркалі.

Але дівчина мала звичний вигляд. Досі була Королевою Меб. Ні... Цього разу вона була справжньою Королевою Меб. Ніч відступала й насувала на неї накидкою з мерехтливих зірок; над чорною як смола копицею волосся сяяло сузір’я – колесо, корона. Очі в дівчини були чорні, а вуста темно-червоні, як перестиглі вишні. Хлопець відчував, як навколо неї завихрюється енергія й тече крізь неї.

– Що ти таке? – прошепотів він.

Але його це не займало. Хлопець упав на коліна. Саме цього він хотів.

– Ах, – озвалася Лань Цайхе, наближаючись. – Служка за покликом душі.

Деніел побачив у дзеркалі себе самого – лицаря зі схиленою головою, що пропонує свою службу, з мечем у руці, з мечем у спині. Болю він не відчував, лише серце стискалося. «Обери мене». Щоками текли сльози, хай навіть він їх соромився. А вона була ніким – просто дівчина, котрій поталанило, котра нічого не зробила, щоб заслужити на таке. Вона була його королевою.

– Дарлінґтоне, – гукнула вона.

Але це ім’я більше не було його справжнім іменем, так само як і вона не була Алекс.

Якби ж вона тільки обрала його. Якби ж вона дозволила йому...

Вона торкнулася пальцями його обличчя, підняла підборіддя. Її вуста притулилися до його вуст. Він цього не розумів. Але хотів, щоб вона зробила це знову. Крізь нього текли зірки, холодною й розбурханою хвилею ночі. Він бачив усе. Бачив, як сплелися їхні тіла. Вона була водночас над ним і під ним, її тіло розкрилося для нього білою квіткою лотоса. Вона вкусила його вухо – і то сильно.

Дарлінґтон зойкнув і відсахнувся, оговтуючись.

– Дарлінґтоне, – гиркнула вона. – Витри шмарклі та зберися.