– Дарлінґтоне, ти стверджуєш, що «Рукопис» дієвий тільки на п’яні очі?

– А ти швидко врубаєшся, Стерн. Щовихідних кожна вечірка стає серією схожих угод, але Гелловін поєднує їх усі. Заходячи в ці двері, сповнені очікувань люди укладають пакт. Навіть раніше, коли чіпляють крила й роги... – Деніел кинув погляд на дівчину. – І блискітки. Хіба ж не сказав хтось, що кохання – це омана для двох?

– Цинічно, Дарлінґтоне. Це тобі анітрохи не пасує.

– Якщо тобі так більше подобається, називай його магією. Двоє людей промовляють одне заклинання.

– Ну, мені подобається, – зізналася Алекс. – Схоже на вечірки з фільмів. Але тут повно Сірих.

Він знав про це, але однаково здивувався. Чомусь вважав, що з плином часу вже мав би відчувати їхню присутність. Дарлінґтон відступив на крок, щоб подивитися на приміщення під тим самим кутом, що й Алекс, проте вечірка мала звичний вигляд. Гелловін – ніч, коли оживають мерці, тому що живі люди стали ще живішими: щасливі діти до божевілля наїлися цукерок, злі підлітки ховають під толстовками крем для гоління і яйця для жбурляння, п’яні студенти коледжів у масках, з крилами й рогами дають собі змогу побути кимось іншим – янголом, демоном, чортом, добрим лікарем, поганою медсестричкою. Піт і збудження, засолодкі цунші з фруктів і горілки. Сірі не могли встояти.

– Хто тут є? – поцікавився він.

Темні брови Алекс злетіли вгору.

– Прагнеш подробиць?

– Я не прошу тебе наражатися на небезпеку, аби задовольнити мою цікавість. Просто... загальний огляд.

– Двоє біля скляних дверей, п’ять чи шість на подвір’ї, один біля входу, одразу за дівчиною, яка наносить штампи, ціла зграя товчеться біля пуншу. Не можу сказати, скільки всього.

Вона нічого не проґавила. Помічала всіх, тому що боялася їх.

– Усі нижні поверхи захищені. Сьогодні тобі не слід цим перейматися. – Хлопець повів Алекс до сходів, де на бильця спирався Дуґ Фар, пильнуючи, щоб ніхто не потрапив униз без запрошення. – Під час Гелловіну криваву магію суворо контролюють. Вона занадто приваблива для мерців. Але сьогодні «Рукопис» назбирає стільки жадання й святкової нестриманості, що матиме живлення для своїх обрядів протягом цілого року.

– Розваги на вечірці такі потужні?

– Андерсон Купер насправді заввишки сто шістдесят два сантиметри, важить під сто кіло і розмовляє з таким лонг-айлендським акцентом, що вуха в’януть. – Очі Алекс розширились. – Просто будь обережна.

– Дарлінґтоне! – вигукнув Дуґ. – Джентльмен з Лети!

– Ти тут на цілу ніч застряг?

– Ще годину, а потім збираюся накидатися до чортів.

– Мило, – озвався Дарлінґтон і глипнув на Алекс, яка закотила очі.

Окрім як тієї ночі, коли вони напилися після катастрофічного ритуалу в «Святому Аврелії», він не бачив, щоб вона випила хоча б ковток вина. Він розмірковував, чи гульбанила вона із сусідками, а чи вирішила не поганитися після того, що сталося з її друзями в Лос-Анджелесі.

– Це хто? – поцікавився Дуґ, і Деніел виявив, що те, як цей хлопець ліниво споглядає вбрання Алекс, його дратує. – Твоя дама чи твоя Данте?

– Алекс Стерн. Нова версія мене. Наглядатиме за вами, дурбеликами, коли я нарешті заберуся звідси.

Дарлінґтон сказав так, тому що цього від нього чекали, але він ніколи не покинув би міста. Він занадто запекло боровся, щоб залишитись тут, щоб триматися «Чорного В’яза». Просто вирушить на кілька місяців у подорож, відвідає печерну бібліотеку в Дунь-хуані, здійснить паломництво до монастиря на горі Сент-Оділь.

Він знав, що в Леті від нього чекають заявки на вступ до аспірантури, а може, на дослідницьку посаду в їхньому нью-йоркському філіалі. Але не цього йому насправді хотілося. Нью-Гейвену потрібна була нова мапа, мапа невидимого, а Дарлінґтон прагнув намалювати її власноруч, і, можливо, у лініях її вулиць, у тиші її садків, у глибокому затінку Іст-Рок вдасться знайти відповідь, чому Нью-Гейвену не вдалося стати Мангеттеном або Кембриджем, чому, попри всі можливості та сподівання на заможність, місто завжди зазнавало невдач. Невже це була просто примха шансу? Нещаслива доля? Чи це магія, що жила в місті, стримувала розвиток, навіть у його найкращі часи?

– А ти хто? – звернувся Дуґ до Алекс. – Вампірка? Збираєшся посмоктати моєї крові?

– Якщо тобі пощастить, – відповіла Алекс і зникла внизу.

– Бережи себе сьогодні, Дуґу, – сказав Дарлінґтон, рушаючи вслід за нею.

Дівчина вже зникла з поля зору, спускаючись спіральними сходами, а сьогодні їй не слід було залишатися самій.

Дуґ засміявся.

– Це твоя робота.

Хмара з димової машини вдарила йому просто в обличчя, і Деніел мало не затнувся. Він роздратовано розігнав рукою туман. Чому люди не можуть обмежитися випиванням чогось якісного і спілкуванням? Навіщо весь цей відчайдушний обман? Невже якась частина його просто заздрила Дуґові, заздрила всім, кому на одну ніч удалося стати безрозсудними? Може, і так. Повернувшись до «Чорного В’яза», він почувався відокремленим від усього світу. Студенти першого й другого курсів мусили обов’язково жити в гуртожитках. А Деніелові, попри те що він навідувався до «Чорного В’яза» з майже релігійною завзятістю, подобалося відчувати, як його тягне на інші орбіти, потужно висмикує з власної мушлі за допомогою приязних сусідів, затягує до світу, що не мав нічого спільного з Летою та надприродним.

Джордан та Ей-Джей подобалися йому достатньо, щоб прожити з ними два роки, і він був вдячний, що вони відчували те саме. Дарлінґтон далі плекав наміри потелефонувати їм, запросити кудись піти. Але минав черговий день, і він виявляв, що знову загубився у своїх книжках, у «Чорному В’язі», у Леті, а тепер ще й в Алекс Стерн.

– Тобі слід триматися коло мене, – попередив він, наздогнавши дівчину, і пошкодував про невдоволені нотки у своєму голосі.

Вона вже спустилася на наступний поверх і жадібно роздивлялася все. Приміщення походило на ВІП-сектор нічного клубу, світло було тьмяніше, баси лунали тихіше, але в усьому цьому було щось романтичне, наче кожну людину й кожен предмет у кімнаті вимальовували золоті промені світла.

– Це схоже на якийсь кліп, – зауважила Алекс.

– З нескінченним бюджетом. Це чари.

– Чому він назвав тебе джентльменом з Лети?

– Тому що люди, які не переймаються манерами, вдають, наче в захваті від них. Уперед, Стерн.

Вони спустилися наступним маршем.

– Ми підемо аж у самісінький низ?

– Ні. На найнижчих поверхах відбуваються й підтримуються обряди. Щомиті тут працює від п’яти до десяти чарів з усього світу. Заклинання харизми та гламуру постійно треба підтримувати. Утім, сьогодні вони не влаштовуватимуть жодного ритуалу, просто ловитимуть енергію вечірки й міста і зберігатимуть її у сховищі.

– Відчуваєш запах? – запитала Алекс. – Пахне...

Лісом. Наступний сходовий майданчик привів їх до зеленого лісу. А минулого року тут була пустельна столова гора. Сонячне проміння лилося крізь листя молодих дерев, і небокрай здавався віддаленим на кілька кілометрів.

Гості вечірки, убрані в біле, байдикували на ковдрах для пікніка, розкиданих соковитою травою, а в теплому повітрі танцювали й зависали колібрі. Починаючи із цього поверху, пускали тільки випускників і чинних членів товариства, які їм прислуговували.

– Це справжній кінь? – прошепотіла Алекс.

– Такий справжній, яким би мав бути. – Це магія, марнотратна магія веселощів, і Дарлінґтон не міг заперечувати, що якась його частина хотіла потусуватися тут. Але саме тому їм слід було рухатися далі. – Наступний поверх.

Сходи знову зазміїлися, але цього разу здалося, наче стіни вигнулися разом з ними. Будівля якимось чином прибрала іншої форми, стеля стала високою, наче в соборі, пофарбованою блакиттю та золотом, як небо в Джотто; підлога була вкрита маками. Це був храм – і разом з тим не храм. Усередині лунала неземна музика – це могли бути дзвони та барабани або стукіт серця велетенської істоти, що заколисував кожним своїм низьким ударом. На лавицях і в проходах лежали переплетені тіла, засипані опалими червоними пелюстками.