Щойно двері зачинилися, вона звернулася до аспірантки:

– Доус, наскільки складно поговорити з мерцем?

– Анітрохи не складно, якщо ти член «Книги та змії».

– Вони останні в моєму переліку. Я намагаюся не звертатися по допомогу до людей, котрі, можливо, хочуть мене вбити.

– Це зменшує кількість варіантів, – пробурмотіла Доус, дивлячись на підлогу.

– Ой, Доус, мені подобається, коли ти таке стерво. – Памела знічено засовалась і посмикала темно-сірий світшот. Закрила ноутбук. – Дякую, що підтримала мене в розмові з деканом. І за те, що врятувала мені життя.

Доус кивнула кудись у бік килима.

– То які в мене ще варіанти, якщо мені потрібно поговорити з кимось із протилежного боку Серпанку?

– Єдине, що спадає мені на думку, – «Вовча голова».

– Перевертні?

– Не називай їх так. А надто, якщо чекаєш на послугу.

Алекс підійшла до вікна й розчахнула завісу.

– Він досі там? – поцікавилася позаду неї Доус.

– Він там.

– Алекс, що ти робиш? Якщо ти його впустиш... Ти знаєш розповіді про нього, про те, що він скоїв з тією дівчиною.

«Відчини двері, Алекс».

– Я знаю, що він урятував мені життя і що йому потрібна моя увага. Люди будували стосунки ще й на меншому.

Правила Дому Лети були непрозорі й заплутані. «Католицькі, – сказав якось Дарлінґтон. – Зрадницькі». Однак здебільшого їх було нескладно запам’ятати. Залиш мерців мерцям. Зосередься на живих. Проте Алекс потрібні були спільники, а Доус було недостатньо.

Вона постукала у вікно.

Наречений на вулиці внизу підвів погляд. Його темні очі зустрілися з її власними у світлі ліхтаря. Алекс не відвела погляду.

«Вовча голова» – четвертий Дім Серпанку, хоча «Берцеліус» посперечався б із цього приводу. Його члени практикують теріантропію[60] й уважають просте переверництво примітивною магією. Натомість вони зосереджуються на збереженні людських свідомості та особливостей під час перебування у тваринній подобі. Здебільшого цим користуються для розвідки, промислового шпіонажу та політичного саботажу. «Вовча голова» була основним місцем для пошуку співробітників ЦРУ в 1950–1960-х роках. Після ритуалу зміни подоби людині може знадобитися кілька днів, щоб позбутися тваринного вигляду. Це зводить до мінімуму дискусії про важливість або чутливу природу тварин.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Я стомився, але моє серце не припиняє несамовито гупати. Очі в мене рожеві, а не білі. Райдужки. Коли Роджер сказав, що ми трахатимемося, як кролики, я не думав, що йдеться про справжніх кроликів.

Щоденник Чарльза «Чейза» Мак-Магона часів Лети (Коледж Сейбрук ’88)

Алекс знала, що не може піти до «Вовчої голови» з порожніми руками. Якщо їй потрібна їхня допомога, варто було дорогою зазирнути до «Сувою та ключа», щоб узяти статуетку Ромула й Рема. «Вовча голова» канючила, щоб Лета організувала її повернення, відколи та зникла після минулорічної вечірки на День Валентина, яка традиційно відчиняла двері для членів інших товариств. Попри те що Алекс давно помітила статую в пластмасовій тіарі на полиці в гробниці Слюсарів, Дарлінґтон відмовлявся втручатись.

– Лету не займають дрібні сварки, – сказав він. – Такі витівки не варті нашої уваги.

Проте Алекс потрібно було потрапити до храмового приміщення в самому центрі гробниці «Вовчої голови», і вона точно знала, якої плати вимагатиме президентка їхньої делегації Саломея Нільс.

Вона випила один з Дарлінґтонових огидних протеїнових шейків, що стояли в холодильнику. Дівчина була голодна, що здалося Доус добрим знаком, але горло не приймало жодної твердої їжі. Їй не надто хотілося виходити з-під захисту, позаяк вона точно не знала, що сталося з ґлумою, але сидіти склавши руки Стерн теж не могла. До того ж той, хто нацькував на неї ґлуму, вважав, що вона лежить собі десь, і зсередини її жеруть трупні жуки. А свідків її привселюдного нападу посеред Ельм-стріт було не так аж багато, та й окрім Йонаса Ріда її навряд чи хтось упізнав. Якби й так, уже пролунав би дзвінок від стурбованого терапевта з центру здоров’я.

Алекс знала, що Наречений не може дочекатися, коли вони з Доус вийдуть у провулок. Незабаром мало зазоріти, і на вулицях було тихо. Її «захисник» ішов за ними назирці аж до «Сувою та ключа», де дівчина знайшла стомленого Слюсаря, який писав статтю, і переконала його пустити її в гробницю, щоб пошукати шарф, що його забув Дарлінґтон на останньому обряді, куди вони навідувалися.

Зазвичай представникам Лети дозволяли заходити до гробниць лише в ритуальні вечори та під час санкціонованих інспекцій. «В Андалузії холоднішає», – пояснила вона хлопцеві.

Слюсар завис біля одвірка, утупившись у телефон, а дівчина завзято вдала, наче шукає шарф. Коли біля вхідних дверей зайшовся дзвоник, вона вилаялась. «Дякую тобі, Доус». Алекс схопила статуетку й запхала її до наплічника. Глипнула на круглий кам’яний стіл, за яким представники товариства збиралися, щоб провести обряди чи принаймні спробувати це зробити. На краю стола була вирізьблена цитата, яка їй завжди подобалась: «Ми в змозі освітити цю темну землю, ми в змозі оживити цей мертвий світ»[61].

Від цих слів у голові майнув якийсь сигнал, але дівчина не могла розворушити спогади. Вона почула, як розчахнулися вхідні двері, й поспішила забратися з приміщення, на ходу подякувавши Слюсареві, який бурмотів щось про п’яних гульвіс, котрі не можуть знайти власний гуртожиток.

Шанси на те, що «Сувій та ключ» тицьнуть у неї пальцем, щойно помітять, як статуетка зникла, були високі, але про це вона подбає пізніше. Доус чекала за рогом біля готичної альтанки, яка слугувала входом до Бібліотеки імені Бассів. Дарлінґтон розповідав Алекс, що кам’яні мечі, вирізьблені в її оздобленні, були захисним знаком.

– Це погана ідея, – зауважила Доус, загортаючись у парку й аж випромінюючи несхвалення.

– Я принаймні послідовна.

Голова Доус закрутилася на шиї, мов прожектор.

– Він тут?

Алекс знала, що вона має на увазі Нареченого, і, хай ніколи не визнала б цього, нервувалася через те, що привернути його увагу було так просто. Дівчина сумнівалася, що позбутися її буде так само легко. Вона озирнулася через плече, де за ними на так званій шанобливій відстані трюхикав привид.

– За пів кварталу від нас.

– Він убивця, – прошепотіла Доус.

«Ну, тоді у нас є дещо спільне», – подумала Алекс. Але вголос сказала лише:

– Жебракам не доводиться вибирати.

Їй не подобалася ідея підпускати Сірого так близько до себе, але вона зробила вибір і не збиралася передумувати. Якщо хтось із членів товариств відповідальний за те, що в неї на спині з’явилася мішень, вона збиралася дізнатися, хто саме це був, а потім хотіла переконатися, що йому не вдасться нашкодити їй знову. Однак...

– Доус, – пробурмотіла Стерн, – коли повернемося, пошукаємо способів порвати зв’язки між людьми й Сірими. Я не хочу провести решту життя з Морріссі за плечем.

– Найлегший спосіб, з якого слід почати, – не встановлювати цих зв’язків.

– Серйозно? – перепитала Алекс. – Почекай, я запишу.

Гробниця «Вовчої голови» розташовувалася за кілька кварталів від Халупки, це був величний сірий особняк у порослому бур’янами садку, оточений високою кам’яною стіною. Одне з наймагічніших місць у кампусі. Провулок, що огинав його підковою, був оточений колишніми гуртожитками, міцними цегляними спорудами, які давно передали університетові; у каменях над їхніми дверима, поряд з нічим не примітними розсипами грецьких літер виднілися давні символи медіумів. Цей провулок був таким собі ровом, у якому енергія збиралася густою наелектризованою імлою. Проходячи ним, більшість людей здригалася, списуючи це на зміну погоди або кепський настрій, але потім викидала дрижаки з голови, щойно опинялася в «Єльському Кабаре» або в Центрі афроамериканської культури. Члени «Вовчої голови» неабияк пишалися тим, що переховували протестувальників під час процесів проти партії Чорних пантер, проте вони водночас були останнім товариством з Древньої Вісімки, куди почали допускати жінок, тож Алекс не вважала це перемогою. Під час ритуальних вечорів вона регулярно бачила Сірих, що стояли у внутрішньому дворі або тупцяли під дверима офісів «Єльських щоденних новин» по сусідству.