Алекс зайшла за одну з колон, яка підтримувала куб Байнеке, щоб захиститися від вітру, і набрала номер.

Доус відповіла після першого ж дзвінка.

– Окулус слухає.

– Данте відповідає, – озвалася Алекс, почуваючись придуркувато. Вона була Данте. Дарлінґтон був Вергілієм. Саме так Лета мала працювати, аж поки Алекс не доживе до випускного курсу й не успадкує звання Вергілія, щоб опікуватися наступним першокурсником. Коли Дарлінґтон повідомив їхні кодові імена, які він називав «таємні сигнали», вона кивнула й відповіла йому слабенькою усмішкою, вдаючи, наче зрозуміла жарт. Згодом вона пошукала інформацію про них і виявила, що Вергілій був провідником Данте, коли той спустився до пекла. Лета дарма витратила на неї дещицю гумору.

– Біля Пейн-Вітні тіло, – повідомила Доус. – Центуріон уже на місці.

– Тіло, – повторила Алекс, розмірковуючи, чи втома не позбавила її здатності розуміти просту людську мову.

– Так.

– Типу мертве тіло?

– Та-ак.

Доус вочевидь намагалася звучати спокійно, але її дихання збивалося, перетворюючи деякі склади на музичну гикавку.

Алекс притиснулася спиною до колони, помічаючи, як холод від каменю просочується крізь пальто, і відчула, що її протнув укол розлюченого адреналіну.

«Ти що, знущаєшся з мене?» Ось що їй хотілося запитати. Так здавалося. Наче її намагаються використати. Наче вона дивакувата дитина, яка розмовляє сама із собою і так розпачливо мріє мати друзів, що погодилася, коли Сара Мак-Кінні благала: «Ти можеш зустрітися зі мною в „Трес мучачос“[14] після школи? Подивимося, чи зможеш ти поговорити з моєю бабцею. Ми частенько туди навідувалися, і я дуже за нею сумую». Вона почувалася дитиною, яка самотньо стояла під найгівнянішим мексиканським рестораном у Веллі, аж доки не довелося потелефонувати мамі, щоб та забрала її, адже ніхто не прийшов. Звичайно, ніхто не прийшов.

«Це по-справжньому», – нагадала вона собі. І Памела Доус була якою завгодно, але точно не стервом у дусі Сари Мак-Кінні.

А це означало, що хтось помер.

І що їй із цим робити?

– Е-е-е, нещасний випадок?

– Імовірно, убивство. – Голос Доус прозвучав так, наче тільки цього запитання вона й чекала.

– Гаразд, – озвалася Алекс, і гадки не маючи, що ще можна сказати.

– Гаразд, – незграбно повторила Доус. Вона озвучила свою надважливу репліку й готова була зійти зі сцени.

Алекс поклала слухавку й постояла в холодній вітряній тиші майданчика. Вона вже забула принаймні половину з того, чого Дарлінґтон намагався її навчити, перш ніж зник, але про вбивство він точно нічого не казав.

Вона не знала, чому він цього не зробив. Якщо збираєтеся вдвох навідатися до пекла, убивство – дуже вдала відправна точка. 

Деніел Арлінґтон пишався собою через те, що був готовий абсолютно до всього, але, якби йому довелося описати Алекс Стерн, він назвав би її «небажаним сюрпризом». Він міг вигадати ще чимало різних термінів на її адресу, але всі вони були неввічливі, а Дарлінґтон завжди докладав усіх зусиль, аби бути ґречним. Якби його виховували батьки – батько-дилетант і балакуча, але геніальна мати, – він, можливо, мав би інші пріоритети, проте його виховав дідусь, Деніел Табор Арлінґтон III, який вважав, що більшість проблем можна вирішити за допомогою скотчу бочкової міцності[15], купи льоду й бездоганних манер.

Його дідусь ніколи не зустрічався з Ґелексі Стерн.

Дарлінґтон зайшов до гуртожиткової кімнати Алекс на першому поверсі в будівлі Вандербільту кепського спекотного дня в перший тиждень вересня. Він міг би зачекати, поки її представлять у будинку на Орандж-стріт, але, коли він сам був першокурсником, його власна наставниця, неповторна Мішель Аламеддін, яка виконувала роль його Вергілія, запросила хлопця до Єлю та загадок Дому Лети, завітавши до гуртожитку новачків у Старому кампусі. Дарлінґтон був налаштований робити все правильно, хай навіть у ситуації Стерн усе від самого початку було не так.

Він не обирав Ґелексі Стерн своїм Данте. Щиро кажучи, вона самим фактом свого існування позбавила його того, на що хлопець чекав усі три роки перебування в Леті: миті, коли він подарує комусь новому роботу, яку любить, коли розчахне нутрощі звичного світу перед якоюсь гідною душею, котра навряд чи щось підозрюватиме. Лише кілька місяців тому він вивантажив кілька коробок із заявками новачків і поскладав їх стосами у великій залі «Чорного В’яза»; у нього аж у голові паморочилося від захвату, і він рішуче налаштувався прочитати чи принаймні прогортати всі понад вісімсот особових справ, перш ніж надати свої рекомендації випускникам Дому Лети. Він буде чесний, неупереджений та розсудливий і кінець кінцем обере двадцятьох кандидатів на роль Данте. Потім Лета дослідить їхню підготовку, перевірить на ризики для здоров’я, ознаки психічних хвороб і фінансової вразливості та ухвалить остаточне рішення.

Дарлінґтон розробив план, скільки заяв йому слід переглядати щодня, аби ранки залишалися вільними для праці в маєтку, а пообідні години – для роботи в Музеї Пібоді.

Того липневого дня він випереджав розклад – дістався до заяви номер 324: Макензі Гоффер, 800 – усний іспит, 720 – математика, у випускному класі вивчала дев’ять поглиблених курсів; веде блог про гобелен із Байо англійською і французькою. Кандидатка здавалася перспективною, поки він не прочитав її есей про себе, у якому дівчина порівнювала себе з Емілі Дікінсон. Дарлінґтон щойно кинув теку новенької на стіс із написом: «Ні», як йому потелефонував декан Сендоу, щоб повідомити: їхні пошуки завершено. Вони знайшли кандидата. Випускники проголосували одностайно.

Дарлінґтон хотів заперечити. Дідько, він хотів розтрощити щось. Натомість вирівняв стіс тек перед собою й запитав:

– І хто це? У мене тут є всі справи.

– Її справи в тебе немає. Вона ніколи не подавала заявки. Вона навіть середньої школи не закінчила. – Перш ніж Дарлінґтонові вдалося висловити обурення, Сендоу додав: – Деніеле, вона бачить Сірих.

Дарлінґтон завмер, його долоня досі лежала на справі Макензі Гоффер (вона двічі влітку допомагала «Природному середовищу для людини»[16]). Річ була не лише в тім, що прозвучало його ім’я, яким Сендоу користувався рідко. «Вона бачить Сірих». Єдиний спосіб, за допомогою якого живі могли бачити мертвих, – проковтнути Орозцеріо – надзвичайно складний еліксир, для його створення потрібні досконалі навички та увага до деталей. У сімнадцять років він спробував приготувати його власноруч, коли ще навіть не чув про Лету, просто припускав можливість існування чогось більшого, ніж те, у що його змушували вірити. Спроби закінчилися у відділенні невідкладної допомоги, і ще два дні в нього з вух і очей текла кров.

– Їй вдалося зварити еліксир? – запитав він водночас схвильовано і – Деніел у цьому зізнавався – трохи заздрісно.

Після цього запала така довга тиша, що Дарлінґтон устиг вимкнути світло на дідусевому столі й вийти на затильний ґанок «Чорного В’яза». Звідси він бачив пологі схили будинків, що тягнулися вздовж Еджвуду до кампусу, а вдалині – протоку Лонг-Айленд. Уся земля аж до Централ-авеню колись належала «Чорному В’язу», але її розпродали по шматочку й клаптику, коли статки Арлінґтона пішли на спад. Будинок, трояндовий садок і зруйнований лабіринт у підліску – ось і все, що залишилось; а ще залишився він, щоб доглядати, піклуватися й пестощами повертати це все до життя. Спускалися сутінки, тривалий повільній літній присмерк, аж густий від комарів і миготіння світляків. Хлопець бачив запитальний знак білого хвоста Космо, поки кіт скрадався у високій траві, переслідуючи якесь дрібне створіння.

– Жодного еліксиру, – озвався Сендоу. – Просто бачить їх.

– А, – відгукнувся Дарлінґтон, спостерігаючи, як дрізд сторожко влаштувався на розбитому підніжжі колишнього фонтана-обеліска.