Більше не було чого сказати. Попри те що Лета була створена для контролю дій Єльських таємних товариств, її другою місією було розгадування таємниць того, що лежить за Серпанком. Роками вони документували історії людей, які справді могли бачити примар, деякі з історій були підтверджені, а деякі не надто відрізнялися від чуток. Тож, якщо правління знайшло дівчину, котра може бачити таке, і зуміє заручитися її вдячністю... Ну, то нічого не вдієш. Йому слід радіти знайомству з нею.

Деніелові захотілось напитися.

– Я через це почуваюся не щасливішим, ніж ти, – утішив його Сендоу.– Але ти знаєш, у якому ми становищі. Це важливий рік для Лети. Нам потрібно, щоб усі були щасливі.

Лета відповідала за спостереження за Домами Серпанку, але від них залежало її фінансування. Це був рік подовження угоди, а в товариствах так давно нічого не відбувалося, що точилися плітки, буцімто їм узагалі слід припинити поповнювати казну для підтримки Лети.

– Я надішлю тобі її справу. Вона не... Вона не той Данте, на якого ми могли сподіватися, але спробуй залишатися неупередженим.

– Звичайно, – пообіцяв Дарлінґтон, адже саме так мав відповісти джентльмен. – Звичайно, так і зроблю.

Він намагався говорити щиро. Навіть прочитавши особову справу, навіть подивившись запис її співбесіди із Сендоу в шпиталі у Ван-Найсі, штат Каліфорнія, і почувши її хрипкий голос, що скидався на звук зламаного духового інструмента, усе одно намагався. Її знайшли голою в коматозному стані на місці злочину, поряд із дівчиною, котрій не пощастило пережити дію фентанілу, якого вони вдвох наковталися. Деталі цієї справи були ще огидніші й сумніші, ніж він міг собі вигадати, і Деніел намагався їй поспівчувати. Його Данте, дівчина, котра дістала в дар ключі до таємного світу, була злочинниця, наркоманка, недоучка, і її нітрохи не займали речі, що цікавили його. Але він намагався.

Проте ніщо не змогло підготувати його до шоку від її вигляду в тій пошарпаній спільній кімнаті Вандербільту. Кімната була маленька, але з високою стелею, трьома великими вікнами, що виходили на підковоподібний внутрішній двір, і двома вузькими дверима до спалень. У кімнаті вихрився невеличкий хаос від переїзду новачків: коробки на підлозі, нормальних меблів ніде немає, тільки хитка лампа й потерте розкладне крісло, підсунуте до каміна, який не працював роками.

М’язиста білявка в шортах для бігу – він припустив, що це Лорін (імовірно, навчається на медичному, чудові оцінки на іспиті, капітанка команди з хокею на траві у філадельфійській приватній школі), – установлювала псевдовінтажний програвач на виступі підвіконня, де поряд уже примостилася пластикова скринька з платівками. Розкладне крісло, напевно, теж належало їй; воно приїхало до Нью-Гейвена у вантажівці з округу Бакс. Анна Брін (Гантсвілл, штат Техас; отримує стипендію СТЕМ[17]; солістка хору) сиділа на підлозі, намагаючись зібрати щось схоже на книжкову полицю. Це була дівчина, яка ніколи нікуди не впишеться. Кінець кінцем опиниться в якійсь музичній групі, а може, фанатично відвідуватиме церкву. Вона точно не влаштовуватиме вечірок із сусідками. Потім з однієї зі спалень протиснулося ще двоє дівчат, що вдвох незграбно несли побитий університетський стіл.

– Вам конче треба ставити його тут? – похмуро поцікавилась Анна.

– Нам потрібно більше місця, – пояснила дівчина у квітчастому сарафані; Дарлінґтон знав, що це Мерсі Чжао (піаніно; 800 балів з математики; 800 на усному іспиті; її есей про Рабле здобув нагороду, а химерне, але переконливе порівняння уривка з «Галасу і шаленства» й клаптика про грушу з «Кентерберійських оповідей» привернуло увагу і Єльської, і Принстонської кафедр англійської мови).

І тоді Ґелексі Стерн (без диплома про закінчення середньої школи, без атестата, без досягнень, якими можна було похвалитися, окрім того, що пережила власні напасті) з’явилася з темного закутка спальні, убрана в сорочку з довгим рукавом і чорні джинси, які аж ніяк не пасували до спеки; худі руки тягнули стіл за один з країв. Відео Сендоу було поганенької якості, воно зафіксувало гладеньку копицю прямого чорного волосся – але не сувору сконцентрованість обличчя, її порожні очі – але не глибоку чорнильну пляму їх кольору. Вона мала виснажений вигляд, ключиці під тканиною сорочки були гострі, мов знаки оклику. Вона була якась занадто прилизана, майже вогка – схожа не так на ундіну, що вийшла з води, як на русалку із зубами-кинджалами.

А може, їй просто треба було перекусити й досхочу виспатись.

«Гаразд, Стерн. Розпочнімо».

Дарлінґтон постукав у двері, зайшов до кімнати й широко, яскраво, гостинно всміхався, поки дівчата ставили стіл у куток спільної кімнати.

– Алекс! Твоя мама попросила зазирнути й перевірити, як ти тут. Це я, Дарлінґтон.

На мить вона здалася остаточно розгубленою, мало не запанікувала, а тоді відповіла йому такою самою усмішкою.

– Гей! Я тебе не впізнала.

Добре. Вона вміє пристосовуватись.

– Відрекомендуйтеся, будь ласка, – сказала Лорін; погляд у неї був зацікавлений і оцінювальний.

Вона дістала зі скриньки «День на перегонах» гурту «Квін».

Хлопець простягнув руку.

– Я Дарлінґтон, кузен Алекс.

– Ти теж із ДжЕ?[18] – поцікавилася Лорін.

Дарлінґтон пам’ятав те незаслужене відчуття прихильності. На початку року всіх новачків-першокурсників розподіляли до коледжів-інтернатів, де вони здебільшого їли, а згодом, перейшовши на другий курс і покинувши Старий кампус, також спали. Вони купували шарфи зі смугами кольорів своїх коледжів-інтернатів, учили кричалки й девізи.

Алекс належала до Лети так само, як Дарлінґтон, але її приписали до коледжу Джонатана Едвардса, названого на честь пастора вогню і сірки.

– Я з Давенпорту, – відповів Дарлінґтон, – але не живу в кампусі.

Йому подобалося жити в Давенпорті: обідня зала, просторий, порослий травою внутрішній двір. Але не подобалося залишати «Чорний В’яз» порожнім, а грошей, які він заощаджував, не платячи за кімнату й стіл, вистачило, щоб відремонтувати ушкодження від води в бальній залі, які він помітив минулої весни. До того ж Космо полюбляв компанію.

– Маєш машину? – не вгавала Лорін.

Мерсі засміялася.

– О Господи, ти просто смішна.

Лорін здвигнула плечима.

– А як нам ще потрапити в «ІКЕА»? Нам потрібен диван.

Вона стане лідеркою цієї банди, вирішуватиме, на які вечірки йти і хто запросить їх до своєї кімнати пограти в «Чарки або смерть» на Гелловін.

– Вибач, – перепросив Деніел з усмішкою. – Я не зможу вас відвезти. Принаймні сьогодні. – Чи взагалі. – Я мушу вкрасти Алекс.

Дівчина витерла долоні об джинси.

– Ми намагаємось облаштуватися, – сказала вона нерішуче і якось навіть із надією.

Він бачив, як у неї під пахвами розквітли плями від поту.

– Ти пообіцяла, – нагадав Деніел, підморгуючи. – І ти знаєш, як мама переймається цими родинними штуками.

Він побачив у її маслянисто-лискучих очах натяк на непокору, але дівчина промовила лише:

– Гаразд.

– Можеш дати нам грошей на диван? – звернулася до неї Лорін, грубо запихаючи назад платівку «Квін». Деніел сподівався, що це не оригінальний вініл.

– Авжеж, – відповіла Алекс. Потім обернулася до Дарлінґтона: – Тітка Ейлін казала, що розщедриться на новий диван, чи не так?

Дарлінґтонову матір звали Гарпер, і він сумнівався, що вона взагалі знає таке слово – «ІКЕА».

– Серйозно?

Алекс схрестила руки.

– Ага.

Дарлінґтон витягнув із задньої кишені гаманець і відрахував готівки на три сотні доларів. Він простягнув їх Алекс, а дівчина віддала Лорін.

– Не забудь написати їй листівку з подякою, – сказав Деніел.

– Ой, обов’язково, – запевнила Алекс. – Я знаю, що вона справжня прихильниця таких штук.

Коли вони розмашистим кроком перетинали газони Старого кампусу, залишивши позаду вежі з червоної цегли й кренеляжі Вандербільту, Арлінгтон сказав: