Щоденник Карл а Ремера часів Лети (Коледж Бренфорд ’54)

 Алекс прокинулася від дзенькоту розбитого скла. Вона не одразу згадала, де опинилася, побачивши схожу на соти мозаїку на підлозі ванної кімнати Халупки й несправний кран. Потім схопилася за край умивальника й підтягалася, спинившись на мить, щоб перечекати запаморочення, а тоді почалапала гардеробом до спальної кімнати. Дівчина довго дивилася на розбите вікно: одна вітражна шибка розлетілася на друзки, у кімнаті свистів холодний весняний вітер, а картату вовняну подушку на підвіконні поряд із забутим фалафелем і «Вимогами до кандидатів на вступ до Лети» вкривали друзки; брошура залишилася розгорнутою на сторінці, де Алекс покинула читати. Mors irrumat omnia.

Стерн обережно визирнула у вікно на провулок. Наречений був на місці, як і щодня протягом останніх двох тижнів. Чи трьох? Вона точно не знала. А ще там була Мерсі в піджаку зі столистими трояндами та паском, її чорне волосся було стягнуте у хвіст, а на обличчі закляк винуватий вираз.

Алекс подумала, що нічого не робитиме. Вона не знала, як Мерсі її знайшла, але не хотіла залишатися знайденою. Зрештою сусідка по кімнаті стомиться чекати, поки вона покажеться, і піде.

Мерсі помахала – і поряд з’явилася ще одна постать, убрана в пурпурове плетене пальто й блискучий шалик кольору шовковиці.

Алекс гупнулася головою об віконну раму. «Чорт».

Вона натягнула світшот Дому Лети, щоб прикрити брудну майку, і босоніж покульгала вниз сходами. Потім глибоко вдихнула й розчахнула двері.

– Мала! – зойкнула мама, кидаючись до неї.

Дівчина примружилася від весняного сонця та спробувала не відсахнутися по-справжньому.

– Привіт, ма. Не обіймай...

Запізно. Мама стиснула її, і Алекс засичала від болю.

– Що таке? – запитала Міра, відсторонюючись.

– Просто одужую, – пояснила Алекс.

Міра взяла доньчине обличчя в долоні, відкинувши назад волосся, і на очах у неї набрякли сльози.

– Ой, мала! Ой, моя маленька зірочка! Я боялася, що це може статися.

– Я не вживаю, ма. Присягаюся. Я просто дуже-дуже захворіла.

На Міриному обличчі закляк недовірливий вираз. А загалом вигляд вона мала добрий – кращий, ніж протягом тривалого часу. Біляве волосся блищало свіжістю; шкіра сяяла. Схоже, вона набрала кілька кілограмів. «Це через мене, – збагнула Алекс, відчувши докори сумління. – Усі ці роки мама мала стомлений і занадто старий, як на власний вік, вигляд, вона переймалася через мене». А потім її донька стала художницею та вступила до Єлю. Магія.

Алекс побачила, що Мерсі завмерла біля стіни провулку.

«Донощиця».

– Ну ж бо, – озвалася дівчина. – Заходьте.

Стерн порушувала правила Дому Лети, пускаючи до Халупки чужого, але, якщо Колін Хатрі міг показати Ленсові Ґрессанґу, як відкрити портал до Ісландії, їй можна запросити маму й сусідку на чай.

Алекс глипнула на Нареченого.

– Не ти.

Коли привид рушив до неї, вона хутко зачинила двері.

– Не хто? – перепитала мати.

– Ніхто. Нічого.

Піднявшись сходами, Алекс захекалася й відчула запаморочення, однак це не завадило їй знітитися, відчинивши двері й пустивши гостей до Халупки. Подумки вона була занадто далеко звідти, щоб збагнути, наскільки далеко зайшов гармидер. Покинуті ковдри скрутилися на дивані копицею, і по всіх усюдах були брудні тарілки й контейнери із зіпсованою їжею. Тепер, подихавши свіжим повітрям, вона відчула, що кімната смердить, наче перехрестя між болотом і лікарняною палатою.

– Вибачте, – перепросила Алекс. – Це були... Я не мала сили для прибирання.

Мерсі взялася відчиняти вікна, а Міра заходилася збирати сміття.

– Не роби цього, – попросила Стерн, палаючи від сорому.

– Я не знаю, що ще робити, – пояснила Міра. – Сядь і дозволь мені допомогти. У тебе такий вигляд, наче ти ось-ось упадеш. Де кухня?

– Ліворуч, – озвалася Алекс, відправляючи маму на тісну крихітну кухоньку, де панував такий самий безлад, як у кімнаті, якщо не гірший.

– Чиє це помешкання? – поцікавилася Міра, знімаючи пальто.

– Дарлінґтонове, – відповіла Алекс. Почасти це було правдою. Дівчина стишила голос: – Як ти дізналася, де я?

Мерсі схвильовано посовалася.

– Я, ну... кілька разів простежила за тобою.

– Що?

– Ти була дуже загадкова, розумієш? А я переймалася через тебе. Ти, між іншим, маєш жахливий вигляд.

– Ну, я й почувалася жахливо.

– Де ти була? Ми мало не до сказу через тебе тривожилися. Не знали, може, ти зникла безвісти чи щось таке.

– Тож ти зателефонувала моїй мамі?

Мерсі підвела руки.

– І не мрій, що я шкодуватиму. Сподіваюся, що ти, якщо я зникну, шукатимеш мене.

Алекс насупилася, але подруга лише тицьнула її пальцем у плече.

– Ти врятувала мене. Я врятувала тебе. Ось так це й працює.

– Тут є смітник? – гукнула з кухні Міра.

Алекс зітхнула:

– Під мийкою.

Можливо, добрі речі нічим не відрізняються від поганих. Іноді ти просто дозволяєш їм статися.

Мерсі з Мірою виявилися навдивовижу ефективною командою. Вони винесли сміття, відправили Алекс у душ і записали на прийом до університетського медпункту, щоб отримати курс антибіотиків, хай навіть вона так і не погодилася показати їм рану. Сказала, що підхопила якийсь грип чи вірус. Вони змусили її помитися та вдягнути чистий спортивний костюм, а потім Міра пішла до невеличкої крамнички з делікатесами, звідки повернулася із супом і «Ґейтрейд». Відтак вийшла знову, коли Алекс сказала, що мусить викинути черевики.

– Смола, – пояснила вона. – Вони зіпсовані.

«Смола чи бризки крові. Невелика різниця».

Міра повернулася за годину з парою черевиків, парою джинсів, двома єльськими футболками й набором шльопанців для душу, яких Алекс не потребувала та за які однаково подякувала.

– Я принесла тобі ще й сукеночку.

– Я не ношу сукні.

– А могла б.

Вони всілися перед каміном з горнятками чаю і розчинного какао. Алекс, на жаль, з’їла все куплене Доус маршмелоу для гурманів. На вулиці було недостатньо холодно, щоб розпалювати вогонь, але в променях надвечірнього світла кімната здавалася затишною і безпечною.

– На скільки ти приїхала? – поцікавилася Алекс. Слова пролунали дещо невдячно, хоча дівчина цього не хотіла.

– Полечу завтра вранці першим рейсом, – озвалася Міра.

– Не можеш залишитися на довше?

Алекс достеменно не знала, чи хоче цього. Та коли мама засяяла від щастя, почувши це запитання, дівчина зраділа, що вдалася до такого жесту.

– Я хотіла б. Але в понеділок на роботу.

Стерн здогадалася, що зараз, мабуть, вихідні. Зачаївшись у Халупці вона лише раз перевірила електронну пошту й не відповіла на жодне з повідомлень Сендоу. Вона розрядила телефон. Уперше замислилася, чи товариства й далі збираються, коли за ними не наглядає Лета. Можливо, після нападу в «Іль-Бастоне» їхню діяльність призупинили. Алекс цим не надто переймалася. А переймалася тим, чи може мама дозволити собі купити останньої хвилини квиток на рейс в інший бік країни. Пожалкувала, що не вимагала в Лети не лише підвищених оцінок, а й трохи грошей.

Мерсі принесла конспекти за минулі три тижні, які Стерн пропустила, і вже розпиналася про план інтенсиву перед іспитами. Алекс кивала, та хіба це мало якийсь сенс? Про все було домовлено. Сендоу пообіцяв, що сам простежить, щоб Алекс перевели далі, а навіть якщо він цього не зробить, вона знала, що не матиме снаги наздоганяти. Утім, можна прикинутися. Заради Мерсі й мами.

Вони з’їли пізню вечерю, а потім повільно прогулялись до Старого кампусу. Алекс показала мамі подвір’я Вандербільту та їхню спільну кімнату, свою мапу Каліфорнії та репродукцію Лейтонового «Полум’яного червня», побачивши яку, Дарлінґтон закотив очі. Вона дозволила Мірі поворкотіти над альбомом, за який іноді змушувала себе братися про людське око, але зізналася, що небагато малювала чи робила ескізів.