– Ми зв’яжемося з трастовими фондами всіх Домів Серпанку й проведемо зустріч на Мангеттені.

Зустріч. Зі схемою розсаджування гостей. Може, навіть подадуть пунш із м’ятою і льодом. Алекс відчула, як усередині здіймається хвиля шаленої люті.

– Скажіть, а яку ціну хтось заплатить за все, що вони накоїли?

– Подивимося, – відповів Сендоу.

– Подивимося?

Декан підвів голову. Погляд у нього був злий, охоплений тим самим вогнем, що й під час зустрічі з сатанинською потворою в ніч під молодиком.

– Гадаєш, я не знаю, що їм зійде з рук? Гадаєш, мене це не займає? Достойницю передавали одне одному, як цукерку. До портальної магії залучили сторонніх, і один з них скористався нею, щоб напасти на представника Лети. «Рукопис» і «Сувій та ключ» слід вигнати з їхніх гробниць.

– Проте Лета не втручатиметься? – перепитала Доус.

– Щоб знищити ще двох з Древньої Вісімки? – з гіркотою в голосі озвався декан. – Нас тримають на плаву їхні благочинні внески, і йдеться не про «Святого Ельма» чи «Святого Аврелія». Це два найсильніші Доми. Їхні випускники надзвичайно впливові, і вони вже лобіюють амністію.

– Не розумію, – зізналася Алекс.

Їй слід було просто дати цій справі спокій, отримати прохідний бал за іспити й радіти, що пощастило вижити. Але вона не могла.

– Ви мусили знати, що врешті-решт усе цим скінчиться. Тернер має рацію. Ви прокачали машину. Дали їм ключі. Навіщо передавати магію, усю цю силу купці дітлахів?

Сендоу посунувся у візку ще нижче. Вогонь усередині згас.

– Молодість – ненадійний ресурс, Алекс. Випускникам потрібні товариства; ціла мережа контактів і когорти тих, хто залежить від їхньої магії. Саме тому випускники повертаються сюди, саме тому трастові фонди зводять гробниці.

– Отже, ніхто не заплатить, – підсумувала Алекс.

Окрім Тари. Окрім Дарлінґтона. Окрім неї та Доус. Можливо, вони були лицарями – досить цінними фігурами, котрими, одначе, легко пожертвувати під час тривалої партії.

Доус кинула на декана крижаний погляд.

– Вам краще піти.

Сендоу, похнюпившись, виїхав на візку в коридор.

– Твоя правда, – сказала аспірантка, коли вони залишилися вдвох. – Їм усім це зійде з рук.

Раптом у двері рвучко постукали.

– Міс Доус, ваша сестра приїхала забрати вас, – повідомила Джин. А тоді тицьнула пальцем в Алекс: – А вам слід відпочивати у власному ліжку, панянко. Я повернуся з візком.

– Ти їдеш звідси?

Алекс не хотіла звинувачувати Доус. Та врятувала їй життя.

– Вона живе у Вестпорті. Мені просто треба... – Дівчина похитала головою. – Це мала бути дослідницька робота. Але все зайшло надто далеко.

– Так і є, – погодилася Алекс.

Якби квартира її мами була за кілька залізничних станцій, а не за кілька тисяч кілометрів від коледжу, вона б теж не заперечувала проти того, аби скрутитися в мами на канапі на тиждень або й цілий сезон.

Алекс вилізла з ліжка.

– Бережи себе, Доус. Дивися нікудишні передачі по телеку й просто побудь нормальною.

– Лишись тут, – запротестувала аспірантка. – Я хочу, щоб ти познайомилася з нею.

Алекс змусила себе всміхнутися.

– Зайдіть до мене, перш ніж поїдете. Мені потрібно ковтнути трохи того солоденького-солоденького парацетамолу, щоб триматися на ногах, адже я не хочу, щоб мила сестричка Джин везла мене на візку.

Вона якомога швидше потупцяла до дверей, перш ніж Доус не сказала ще чогось.

Алекс повернулася до палати, щоб забрати телефон і висмикнути крапельницю. Одягу й черевиків ніде не було видно, мабуть, їх забрали як речові докази. Напевно, вона більше ніколи їх не побачить.

Вона знала, що її план був безрозсудний, але не збиралася залишатися тут. Не хотілося вдавати, наче веде розважливі розмови про те, що не мало жодного сенсу.

Сендоу може перепрошувати скільки йому заманеться. Алекс не почувалася безпечно. І доводилося замислитись, чи почуватиметься вона ще колись безпечно. «Ми вівчарі». Та хто захистить їх від вовків? Блейк Кілі помер і зник, його гарненький череп розтрощили на шматочки. А що станеться з Кейт Мастерс і «Рукописом», які випустили на волю Достойницю, щоб заощадити кілька доларів? А як щодо Коліна – палкого геніального Коліна з порослим щетиною обличчям – і решти членів «Сувою та ключа», котрі продавали свої таємниці злочинцям і, ймовірно, нацькували на Дарлінґтона потвору? А як щодо ґлуми? Голем в окулярах мало не вбив її, але це нікого не цікавило. На Доус напали. Декан Сендоу мало не стік кров’ю на килимку в коридорі. Невже вони не мали жодної цінності?

Ніхто ні з чим не розбиратиметься. Нічого не зміниться. Забагато впливових людей потребували магії, що жила в Нью-Гейвені й що за нею доглядали Доми Серпанку. Тепер розслідування вели Сендоу й безлика група заможних випускників, котрі вирішать, стратити чи помилувати, керуючись власними інтересами.

Алекс схопила зі спинки стільця лікарський лабораторний халат і попрямувала до ліфтів просто в лікарняних шкарпетках. Вона думала, що хтось може її зупинити, але пройти повз сестринський пост удалося без пригод. Боліло так сильно, що хотілося скластися навпіл і вхопитися за стіну, але дівчина не могла ризикувати, привертаючи до себе увагу.

Двері ліфта відчинилися, випускаючи жінку з каштановим волоссям у вершковому светрі й обтислих джинсах. Вона була схожа на Доус, але Доус, яку причепурили й відполірували до яскравого блиску. Алекс пропустила її та увійшла в ліфт. Щойно двері зачинилися, вона навалилася на стінку, намагаючись віддихатися. Справжнього плану в неї не було. Вона просто не могла залишатися тут. Не могла вести світські бесіди із сестрою Доус. Не могла вдавати, наче те, що сталося, було чесним, чи правильним, чи нормальним.

Алекс почовгала на холодну вулицю, прокульгала пів кварталу від шпиталю й замовила телефоном таксі. Година була пізня, на вулицях не було нікого... крім Нареченого. Норт зависнув у світлі лікарняних вогнів. Рушивши дівчині назустріч, він здавався занепокоєним, проте Алекс не могла перейматися цим. Він не знайшов Тари. Він грьобаним пальцем не поворухнув, аби їй допомогти.

«Усе скінчено, – подумала Алекс. – Навіть якщо тобі цього не хочеться, друже».

– «Невиплаканий, нешанований, забутий», – гаркнула вона.

Норт зіщулився та зник з ображеним виразом обличчя.

– Як сьогодні ваші справи? – поцікавився водій, коли дівчина прослизнула на заднє сидіння.

«Напівмертва й розчарована. А у вас?» Алекс хотіла заховатися за захисними чарами, проте не могла змиритися з думкою про те, що доведеться повертатися в «Іль-Бастоне».

– Можете відвезти мене на ріг вулиць Йорк та Ельм? – запитала вона. – Там є провулок. Я покажу.

На темних вулицях було тихо, місто стало безликим.

«Досить з мене», – подумала Алекс, витягнувши своє тіло з машини й підіймаючись сходами до Халупки, де пахло гвоздикою й затишком.

Доус може втекти до Вестпорта. Сендоу може повернутися додому, до покоївки й сцикливого лабрадора. Тернер... ну, вона не знала, до кого додому повертається Тернер. До матері. Чи до дівчини. До роботи. Алекс збиралася робити те, що зробила б будь-яка поранена тварина. Заховається там, де чудовиська не зможуть дотягнутися до неї.

Заляже на дно.

Хтось може вагатись і брать хибний слід. Розплата яка, крім пихи?

Для нас заспівала остання труба, і вершник руша в останній похід.

Нам відповіли без усяких вагань, і поспіху теж не було.

Смерть чекає, розправивши чорні крила, а ми стоїмо – гопліти, гусари, драгуни.

Кабот Коллінз. Представникам Лети (Коледж Джонатана Едвардса ’55)

Власне, Кебсі не надто вправний, принаймні якщо йдеться про літературу. Здається, він проґавив останні сорок років поезії й хоче писати, як Лонгфелло. Нешляхетно було нарікати, що він утратив хист і так далі, але я не впевнений, що спокутував цей гріх, застрягнувши на дві години в «Іль-Бастоне», слухаючи, як він читає свій останній шедевр, і дивлячись, як бідолашний Лон Річардсон мусить перегортати йому сторінки.