Це була правда. Можливо, Колін, геній хімії, не хотів, щоб його бачили з дівчиною з містечка. А ще Алекс сумнівалася, що комусь із «Сувою та ключа» подобався шантаж через розголошення їхніх обрядів. Також хтось міг розкусити Тарин рецепт і вирішити, що вона їм більше не потрібна під ногами.

– У Коліна Хатрі є алібі на ту ніч, – нагадала Алекс. – Він був у салоні Белбалм.

– Хочеш сказати, що він не міг відкрити маленький зручненький портальчик, пролізти крізь нього, убити Тару й повернутися, поки ніхто не помітив його відсутності?

Алекс мало не дала собі ляпаса.

– Кмітлива думка, Тернере.

– Ти майже сказала, що я чудово пораюся зі своєю роботою.

Дівчина знала, що мала б сама про це подумати. Можливо, вона й дійшла б цієї думки самотужки, якби занадто не переймалася сподіваннями, що Колін не вплутаний до найгіршого, що її досконале й перспективне літо з Белбалм буде незаплямоване огидним убивством Тари.

Тернер спрямував машину до Чепел-стріт і під’їхав до воріт Вандербільту. Дівчина побачила, що на ґанку тупцяє Норт. Як довго він на неї чекає? Чи знайшов він Тару з протилежного боку Серпанку? Здригнувшись, вона пригадала, що його вбили – а може, він сам убив гарненьку Дейзі й себе – за кілька кварталів від місця, де вона зараз сиділа.

– Що скажете, якщо я розповім, що під моїм гуртожитком стоїть привид? – запитала дівчина. – Простісінько на ґанку?

– Серйозно? – перепитав Тернер. – Після всього, що я побачив упродовж кількох останніх днів?

– Ага.

– Я б однаково подумав, що ти дуриш мене.

– А що, як я скажу вам, що він працює над нашою справою?

Тернерів щирий сміх анітрохи не був схожий на його силуване хихотіння – це був низький регіт від душі.

– Мені траплялися ще дивакуватіші інформатори.

Алекс засунула ноги в затісні черевики й розчахнула дверцята автівки. Нічне повітря було таким холодним, що аж різало легені, а небо над головою було чорним. Сходив місяць-молодик. За кілька годин їй слід бути в «Чорному В’язі». Коли декан Сендоу вперше завів мову про ритуал, Алекс припустила, що вони встановлюватимуть контакт із Дарлінґтоном з «Іль-Бастоне», а може, навіть скористаються тигелем. Проте Сендоу насправді заповзявся повернути хлопця додому.

– Завтра прозондую Кейт Мастерс, – пообіцяв Тернер. – І Коліна Хатрі теж. Подивимося, що із цього вийде.

– Дякую, що підкинули.

Алекс зачинила дверцята й подивилася, як Тернерові фари посунули геть по Чепел-стріт. Вона замислилася, чи їй ще колись доведеться поговорити з детективом?

Сьогодні вночі все може змінитися. Їй дуже кортіло, щоб Дарлінґтон повернувся, але водночас вона боялася цього й не могла відокремити ці почуття. Вона знала: тільки-но хлопець розповість деканові Сендоу, що вона накоїла, хто вона така насправді, це стане кінцем її і Лети. Вона це знала. А ще Алекс знала, що Дарлінґтон – найпевніший Тарин шанс на справедливість. Він розмовляв мовою цього світу, розумів його протоколи. Він помітив би всі зв’язки, які для них залишалися невидимими.

Дівчина ладна була визнати, що сумувала за його пихатою зазнайкуватою дупою. Але було й дещо більше. Він міг би захистити її.

Ця думка бентежила. Уціліла Алекс, Алекс – гримуча змія, мала б бути витривалішою. Але вона стомилася боротися. Дарлінґтон не пережив би нічого з того, через що довелося пройти їм з Доус. Можливо, він не вірив, що її місце в Леті, однак вона знала: хлопець вважає, що вона гідна захисту Лети. Він пообіцяв захистити її – захистити їх усіх – від жахливої темряви. А це дещо значило.

Норт тримався віддалік, зависнувши в золотавому світлі ліхтаря, – убивця чи жертва, але, хай там як, її партнер. Поки що.

Дівчина кивнула йому, та й по всьому. Сьогодні вона мусила розквитатися з іншими боргами. 

– Як усе минуло? – запитала Мерсі, щойно Алекс увійшла до спільної кімнати.

Сусідка сиділа на канапі, підібгавши ноги та обклавшись книжками. Стерн не відразу зрозуміла, що питання стосується співбесіди, на якій вона нібито мала бути.

– Точно не знаю, – відповіла Алекс, прямуючи до спальні, щоб перевдягнутися. – Може, непогано. Цікаво було. Ці штани затісні.

– То в тебе дупа завелика.

– Моя дупа – саме те, що треба, – відгукнулася Алекс.

Вона вдягнула чорні джинси, одну з небагатьох нормальних футболок з довгим рукавом і чорний светр. Поміркувала, чи не вигадати відмовку про навчальну групу, а тоді вирішила розчесати волосся й нафарбуватися темно-сливовою помадою.

– Ти куди? – поцікавилася Мерсі, побачивши, який вигляд має подруга.

– Іду де з ким на каву.

– Заждіть, – утрутилася Лорін, висовуючи голову з дверей своєї спальні. – Невже Алекс Стерн іде на побачення?

– Спершу Алекс Стерн ходила на співбесіду, – повідомила Мерсі, – а тепер іде на побачення.

– Ти хто взагалі така, Алекс Стерн?

«Хай мені грець, якщо я сама знаю».

– Якщо у вас більше немає запитань, то зізнайтеся, хто вкрав мої сережки-кільця?

– З якого він коледжу? – не вгавала Лорін.

– Він з містечка.

– Ох, – озвалася дівчина. Вона поклала підроблені срібні сережки Стерн на долоню. – Алекс закохалася в робітника. Така помада – це занадто.

– А мені подобається, – урвала її Мерсі. – здається, наче вона збирається з’їсти його серце.

Алекс запхала кільця у вуха, а тоді приклала до губ серветку, щоб зняти надлишок помади.

– Саме те.

– Лютневий клуб майже добіг кінця, – повідомила Мерсі. Щовечора в лютому якась група організаторів улаштовувала вечірку – протест проти глибокого зимового мороку. – Нам не слід проґавити останню вечірку в п’ятницю.

– Не слід? – перепитала Алекс, замислившись, чи Мерсі справді до цього готова.

– Ага, – підтвердила дівчина. – Я не наполягаю залишатися допізна чи щось таке, але... мені хочеться піти. Можливо, я позичу в тебе помаду.

Алекс вишкірилася й узяла телефон, щоб викликати таксі.

– Тоді ми точно підемо.

«Якщо завтра я ще лишатимуся студенткою Єлю».

– Не чекай на мене, ма.

– Шльондро, ти гарнюня, – озвалася Лорін.

– Будь обережна, – попросила Мерсі.

– Порадь бути обережним йому, – кинула на прощання Алекс і зачинила за собою двері.

Водій висадив її біля кам’яних колон «Чорного В’яза», і дівчина пройшлася пішки довгою під’їзною доріжкою. Гараж був відчинений, і вона побачила запаркований всередині Дарлінґтонів «мерседес» винного кольору.

Перший і другий поверхи будинку були освітлені, і крізь вікно Алекс побачила Доус – вона помішувала щось на плиті. Щойно увійшовши, Алекс упізнала лимонний запах. Авголемоно. Дарлінґтонова улюблена страва.

– Ти рано, – кинула Доус через плече. – Маєш гарний вигляд.

– Дякую, – озвалася Алекс, несподівано знітившись.

Невже сережки й помада були її версією лимонного супу?

Дівчина зняла пальто й повісила на гачок біля дверей. Вона не була певна, чого очікувати від цієї ночі, але хотіла скористатися нагодою обшукати Дарлінґтонів кабінет і спальню, перш ніж приїде решта запрошених. Зраділа, що Доус усюди ввімкнула світло. Коли Алекс була тут минулого разу, її приголомшила самотність цього місця.

Спершу вона перевірила кабінет – приміщення з дерев’яними панелями й полицями, які щільно заставлені книжками, поряд із затишною сонячною терасою, де вона писала деканові Сендоу звіт про Тарину смерть. На столі був ідеальний лад, але шухлядки вщерть були напхані документами, що стосувалися «Чорного В’яза». У горішній Алекс знайшла старомодний щоденник і пожмакану пачку «Честерфілда». Вона не могла уявити, що Дарлінґтон затягається дешевими цигарками.

Пошуки в його чернечій келії на третьому поверсі виявилися так само безплідними. Космо пішов за нею й осудливо дивився, як вона висуває шухляди та нишпорить книжковими стосами.

– Так, я порушую його приватність, Космо, – погодилася Алекс, – проте мета в мене добра.