У флуоресцентному світлі ванної кімнати дівчина торкнулася країв укусу на боці й занурила пальці в рану, стискаючи плоть коло швів, аж поки біль не огорнув її, наче мантія, і не настала така бажана втрата свідомості.

Це було навесні. Але негаразди почалися темної зимової ночі, коли померла Тара Гатчинс, і Алекс досі вважає, що могла б уникнути цього всього.

«Череп і кістки» – найстаріше таємне товариство, перший з восьми Домів Серпанку, заснований 1832 року. Кістяники можуть похизуватися більшою кількістю президентів, видавців, промислових магнатів і членів кабінетів міністрів, ніж будь-яке інше товариство (список випускників можна знайти в Додатку «Доми Серпанку»), і «похизуватися» – достоту дуже влучне слово.

Кістяники усвідомлюють свою могутність й очікують шанобливого ставлення від представників Лети. Було б добре їм завжди пам’ятати власний девіз: «Багаті і бідні – для смерті всі рівні».

Поводься з гідністю та дипломатичністю, які забезпечують служба і співпраця з Летою, але завжди пам’ятай, що наш обов’язок – не підтримувати марнославство Єльської еліти, а залишатися на посту між живими і мертвими.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Кістяники вважають себе титанами серед недоумків, і це ж таки бісить. Та хто я такий, щоб вишукувати недоліки, коли напої міцні, а дівчата чарівні?

Щоденник Джорджа Петі часів Лети (Коледж Сейбрук ’56)

Алекс поспіхом перетнула широку, неначе чужорідну Байнеке-плазу, протупотівши черевиками по пласких квадратних прямокутниках чистого бетону. Здавалося, наче велетенський куб з колекцією рідкісних книжок закляк у повітрі, здійнятий понад нижнім поверхом. Упродовж дня його стіни зсередини сяяли бурштином, блискучий золотистий вулик радше походив на храм, аніж на бібліотеку. Уночі він просто скидався на гробницю. Ця частина кампусу не надто пасувала до решти будівель Єльського університету: ні сірого каміння, ні готичних арок, ні маленьких бунтівних будинків-примар із червоної цегли, які, за словами Дарлінґтона, насправді не були збудовані в колоніальному стилі, а просто мали походити на нього. Він пояснював причини такої забудови Байнеке, що саме вона мала віддзеркалювати й утілювати в цьому закапелку серед кампусних будівель, однак дівчині це місце однаково здавалося чимось із науково-фантастичних фільмів сімдесятих років, а тутешні студенти наче мали б носити комбінезони або закороткі туніки, пити щось із назвою «Екстракт», а їжу ковтати у вигляді пігулок. Навіть велика металева скульптура, створена, як Алекс було відомо, Александром Колдером, була подібна до негатива велетенської лавової лампи.

«Це Колдер», – пробурмотіла вона собі під ніс. Саме так люди тут говорили про мистецтво. Нічого нікому не належало. Ця скульптура була Колдером. Картина – Ротко. Будинок – Нойтра.

А вона сама запізнювалась. Вечір розпочався з добрих намірів: дівчина вирішила попрацювати над есеєм для курсу про сучасний британський роман, після чого ще залишалася ціла купа часу, щоб узятися до віщувань. Натомість Алекс заснула в одному з читальних залів Бібліотеки Стерлінга, стискаючи в руці примірник «Ностромо» й закинувши ноги на батарею. О пів на одинадцяту вона, здригнувшись, прокинулась; щокою стікала слина. Наляканий вигук «От лайно!» розітнув бібліотечну тишу, наче постріл, Алекс закуталась аж по обличчя шарфом, закинула на плече торбу й вибігла.

Тепер вона проминула обідню залу й пройшла ротондою, з глибоко вкарбованими в мармур іменами загиблих на війні й кам’яними постатями, що ніколи не спали, – Миром, Відданістю, Пам’яттю і нарешті Хоробрістю. Хоробрість, до речі уособлював чоловік з шоломом і щитом, але майже без одягу, тож Алекс завжди асоціювала його радше зі стриптизером, ніж із плакальником. Дівчина спустилася сходами й перетнула перехрестя вулиць Колледж і Ґроув.

Кампусу якимось чином удавалося змінювати маски о різній порі та від кварталу до кварталу, тож Алекс завжди здавалося, ніби вона бачить його вперше. Сьогодні він був сновидою, що дихає спокійно та глибоко. Люди, яких вона оминала дорогою до Зали ШСС, тобто Шеффілда – Стерлінга – Страпсона, здавалися зануреними в сон, лагідноокими, обличчя поверталися одне до одного, пара клубочилася над горнятками з кавою в їхніх обіп’ятих рукавичками руках. В Алекс виникло моторошне відчуття, що цим людям вона сниться – дівчина в темному пальті, яка зникне, щойно вони прокинуться.

ШСС теж дрімала, кабінети щільно зачинені, у коридорах енергоощадне напівсвітло.

Алекс піднялася сходами на другий поверх і почула галас, що луною ширився з однієї з лекційних аудиторій. Єльський суспільний клуб щочетверга влаштовував кіносеанси. Мерсі причепила розклад до дверей їхньої кімнати, проте Алекс не завдавала собі клопоту його вивчити. У четвер вона не мала часу.

Тріпп Гельмут підпирав стіну біля дверей лекційної аудиторії. Дівчину він привітав кивком, майже не розліпляючи повік. Навіть у тьмяному світлі вона бачила, які в нього налиті кров’ю очі. Можна не сумніватися: сьогодні він покурив, перш ніж прийти сюди. Можливо, саме тому старші Кістяники поставили його на варту. А може, він сам попросився.

– Ти спізнилася, – повідомив хлопець. – Вони вже почали.

Алекс його проігнорувала, озирнувшись через плече, щоб переконатися, що в коридорі нікого немає. Вона не мусила виправдовуватися перед Тріппом Гельмутом, до того ж це було б схоже на слабкість. Притиснула палець до майже непомітної зазублинки в панелі. Стіна мала б плавно розступитися, але застрягла. Дівчина щосили гупнулася в неї плечем і заточилася, коли та розчахнулася.

– Полегше, вбивце, – озвався Тріпп.

Алекс затраснула за собою двері й посунула вузьким темним проходом.

На жаль, Тріпп мав рацію. Віщування вже розпочалися. Алекс якомога тихіше увійшла до старого операційного театру.

Це було приміщення без вікон, затиснуте між лекційною аудиторією й кабінетом, який аспіранти використовували для обговорень, – рудимент старої медичної школи, що проводила уроки тут, у ШСС, перш ніж переїхати до власної будівлі. Керівники фонду, який заснував «Череп і кістки», запечатали вхід до кімнати й замаскували його новими панелями десь близько 1932-го. Усі ці факти Алекс визбирала з книжки «Лета: Спадщина», коли їй, напевно, слід було читати «Ностромо».

Ніхто на неї навіть не глипнув. Усі очі були прикуті до Гаруспекса, чиє довгасте обличчя ховалося за хірургічною маскою, а блакитна форма була забризкана кров’ю. Його руки в латексних рукавичках методично перебирали нутрощі... пацієнта? суб’єкта? жертви? Алекс не знала, котрим із цих термінів називати чоловіка на столі. Не «жертва». «Йому судилося жити». Гарантування було частиною її роботи. Вона бачила, як він без проблем переживає це важке випробування й повертається до лікарняної палати, звідки його забрали. «А як щодо наступного року? – замислилася дівчина. – І що буде за п’ять років від сьогодні?»

Алекс глипнула на чоловіка на столі: Майкл Реєс. Вона прочитала його медичну карту два тижні тому, коли цього чолов’ягу обрали для ритуалу.

Шкіра на його животі була прищеплена сталевими затискачами, і нутрощі скидалися на розквітлий цвіт – пишна рожева орхідея, оксамитово червона у серединці. «І не кажіть мені, що це не залишить сліду». Утім, їй варто попіклуватися про власне майбутнє. Реєс упорається.

Алекс відвела погляд, намагаючись дихати носом, коли шлунок скрутило й рот наповнився слиною з мідянистим присмаком. Вона бачила багато страшних ран, але завжди на мертвих. Значно важче було дивитися на живу плоть, коли людське тіло прив’язувало до життя лише розмірене металеве попискування монітора. У кишені лежав зацукрований імбир для боротьби з нудотою – Дарлінґтонова підказка, – але вона не могла змусити себе дістати й розгорнути його.