Небо потемнішало. Дівчина більше не бачила берега, не була навіть певна, що пливе в потрібному напрямку. «Якщо хочете жити...»

Хіба ж не це було найгіршим? Вона хотіла. Вона хотіла жити, і так було завжди.

– Дідько! – крикнула вона. – Клятий дідько!

Небо над головою спалахнуло розгалуженою блискавкою. Можна трохи побогохулити, щоб освітити собі шлях. Якусь тривалу жахливу мить вона бачила лише чорну воду, а потім помітила східний берег.

Алекс попливла до нього, розсікаючи руками воду, аж поки ноги нарешті не торкнулися дна. Воно було там, ближче, ніж вона гадала. Дівчина поповзла мілководдям, чавлячи промоклим тілом квіти лотоса, і впала на пісок. Чула позаду себе крокодилів, низьке механічне гудіння їхніх роззявлених пащек. Чи не потягнуть вони її назад, в обійми води? Алекс посунула тіло ще на кілька метрів, але була занадто втомлена. Вона загрузла в піску, піщинки тягнули донизу, набивалися до рота, носа, потрапляли під повіки. Щось ударило Алекс по голові – раз, другий. Вона змусила себе розплющити очі. Виявилося, що лежить горілиць на підлозі храмового приміщення, задихаючись від багнюки, і дивиться в перелякане обличчя Доус під намальованим небом – благословенно нерухомим і безхмарним.

Тіло так несамовито тремтіло, що вона чула, як гупає по кам’яній підлозі її череп.

Доус схопила її, міцно обійняла, і м’язи Алекс поступово звільнилися від судом. Дихання повернулося до звичного темпу, проте в роті залишався смак намулу й гірких решток стручка ріжкового дерева.

– З тобою все гаразд, – заспокоювала Доус. – З тобою все гаразд.

І Алекс розреготалася, позаяк з нею ніколи нічого не бувало гаразд.

– Забираймося звідси, – спромоглася видушити вона.

Доус закинула її руки собі на плечі та з дивовижною силою підвела дівчину на ноги. Одяг Алекс був сухий, але ноги й руки були слабкими, наче вона спробувала проплисти півтора кілометри. Дівчина досі відчувала запах ріки, у горлі шкрябало, а в носі хлюпала вода, слизька, як риба.

– Де мені залишити ключ? – поцікавилася Доус.

– Біля дверей, – сказала Алекс. – Я напишу Саломеї повідомлення.

– Так ґречно!

– То забий. Давай розтрощимо вікно й надзюримо їм на більярдний стіл. – Доус на це ледь чутно захихотіла. – Усе гаразд, Доус. Я не померла. Головне. Дійшла до межі. Уклала угоду.

– Ох, Алекс. Що ти накоїла!

– Те, що збиралася. – Утім, дівчина сама не була певна, що відчуває із цього приводу. – Наречений знайде для нас Тару. Це найлегший спосіб дізнатися, хто її вбив.

– А чого хоче він?

– Хоче, щоб я повернула йому добре ім’я. – Вона повагалася. – Заявляє, наче Дарлінґтон розслідував справу з убивством і самогубством.

Брови Доус злетіли вгору.

– Це не схоже на правду. Дарлінґтон ненавидів такі гучні справи. Він вважав їх... мерзенними.

– Кричущими, – додала Алекс.

На губах Доус розквітла слабенька усмішка.

– Саме так. Зажди... то Наречений не вбивав свою дівчину?

– Каже, що не вбивав. А це не одне й те саме.

Можливо, він був невинний, можливо, хотів помиритися з Дейзі, а може, просто хотів знайти спосіб повернутися до дівчини, яку вбив. Це не мало значення. Алекс дотримає обіцянки. Якщо вже укладено угоду – з живими чи мертвими, – краще не облажатися.

Нам, можливо, захочеться чимшвидше закінчити всі справи з «Книгою та змією», і хто зможе нас звинуватити? У мистецтві некромантії є щось сумнівне, і спосіб, яким Буквоїди вирішили презентувати себе, лише посилює цю відразу. Зайшовши до їхнього велетенського мавзолею, навряд чи зможеш забути, що потрапив у домівку мерців. Утім, напевно, краще відкинути страх і забобони, натомість обміркувати красу їхнього девізу: «Усе тече, усе змінюється». Направду під цими показними шпилями рідко підіймаються мертві. Ні, на хліб з маслом Буквоїди заробляють розвідданими, зібраними за допомогою мережі загиблих шпигунів, які передають усілякі плітки й не мусять підслуховувати в замкові шпарини, адже можуть просто пройти крізь стіни.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

Сьогодні ввечері Боббі Вудворд лестощами випитав адресу закинутого бару, де потайки наливали спиртне, у когось, хто мав лише рештки хребта, поламану щелепу й неушкоджене волосся. Хай би скільки я випив бурбону, що залишився ще з ери джазу, забути це видовище мені не вдасться.

Щоденник Батл ера Романо часів Лети (Коледж Сейбрук ’65)

Дарлінґтон прокинувся після вечірки в «Рукопису» з найгіршим у житті похміллям від сорому. Алекс показала йому копію звіту, який надіслала. Вона не надто вдавалася в деталі, і, попри те що хлопець хотів бути людиною, котра вимагає суворо дотримуватися правди, він не був точно певен, що зможе дивитися в очі деканові Сендоу, якщо випливуть усі подробиці його приниження.

Він прийняв душ, приготував Алекс сніданок, а потім викликав таксі до Халупки, де мав забрати свій «мерседес». Коли Деніел повернувся до «Чорного В’яза» на старій машині, у голові розпливався туман образів минулої ночі. Він зібрав гарбузи вздовж під’їзної доріжки й викинув їх на компостну купу, потім узявся грабати листя з газону за будинком. Працювати було приємно. Будинок раптом здався надто порожнім – він уже давно таким не бував.

До «Чорного В’яза» він мало кого приводив. Коли на першому курсі запросив Мішель Аламеддін, щоб показати їй, де живе, вона сказала: «З глузду з’їхати. Скільки ж це все коштує?» Він не знав, що відповісти.

«Чорний В’яз» був давньою мрією, його романтичні вежі звели за гроші, зароблені на виробництві підошов для чобіт з вулканізованої гуми. Спочатку Деніел Табор Арлінґтон, Дарлінґтонів прапрапрадід, найняв на свій нью-гейвенський завод тридцять тисяч людей. Він скуповував витвори мистецтва й сумнівний антикваріат, придбав на нью-гемпширському озері «хатинку» завбільшки понад п’ятсот квадратних метрів, роздавав на День подяки індичок. Скрутні часи розпочалися з кількох пожеж на фабриці й закінчилися винаходом процесу, який успішно робив шкіру водостійкою. Арлінґтонові гумові чоботи були міцні, їх легко було виготовляти в промислових масштабах, але вони були страшенно незручними. Коли Денні було десять, він знайшов на горищі «Чорного В’яза» цілу купу цих чобіт, скинутих у куток, наче вони погано поводилися. Хлопчик копирсався в них, аж поки не знайшов пару, і витер з неї пилюку футболкою. Минуло багато років і, вперше випивши еліксир Гайрама й побачивши першого Сірого, блідого й безбарвного, мовби досі вкритого Серпанком, Дарлінґтон пригадав ту пару запилюжених чобіт.

Він збирався носити чоботи цілий день, гупаючи підлогою «Чорного В’яза» й місячи болото навколо, але протримався лише годину, стягнув їх і знову закинув у куток на горищі. Малому стало чітко зрозуміло, чому люди відмовилися взувати їх, щойно дістали іншу можливість зберігати ноги сухими. Взуттєва фабрика зачинилася й роками стояла порожня, як і фабрики «Гладенькі корсети»[63], заводи Вінчестера та Ремінґтона, а до них «Брати Блейк»[64] і «Карети Рустера». Подорослішавши, Дарлінґтон дізнався, що в Нью-Гейвені все завжди було так. Місто віддало свою кров виробництву, але зашпорталось на півдорозі, змучене й анемічне, через корумпованих мерів і недоумкуватих містобудівників, через невдало впроваджені урядові проекти й короткочасні вливання капіталу, на які покладали стільки сподівань.

«Це містечко, Денні», – полюбляв казати його дід, і це стало звичним рефреном – іноді сповненим гіркоти, а подекуди прихильності. Це містечко.

«Чорний В’яз» будували в дусі англійського обійстя – одна з багатьох забаганок Деніела Табора Арлінґтона, коли він заробив свої статки. Проте по-справжньому переконливим будинок став лише під старість: повільному плину часу й плющу вдалося те, на що не спромоглися гроші.