– Оце так халепа! У мене було враження, що це зробили ви.

Губи Нареченого знову вигнулися. Він мав такий благородний, такий вразливий вигляд, що дівчина мало не розреготалася.

– Я в курсі.

– Убивство і самогубство? Застрелили її, а потім себе?

– Я цього не робив. Той, хто вбив її, відповідальний і за мою смерть. Я не знаю, хто це. Можливо, Тара Гатчино так само не знає, хто їй укоротив віку.

– Гаразд, – із сумнівом у голосі відповіла Алекс. – То чому не запитати у вашої нареченої, що саме вона бачила?

Його погляд ковзнув убік.

– Я не можу її знайти. Шукав по обидва боки Серпанку понад сто п’ятдесят років.

– Можливо, вона не хоче, щоб її знайшли.

Він заціпеніло кивнув.

– Якщо дух не хоче, щоб його знайшли, він має для хованок цілу вічність.

– Вона звинувачує вас, – збагнула Алекс, склавши докупи шматочки головоломки.

– Імовірно.

– І ви сподіваєтеся, що вона не звинувачуватиме вас, якщо ви дізнаєтеся, хто насправді це скоїв?

– Маю надію.

– Або ви просто можете дати їй спокій.

– Я відповідальний за смерть Дейзі, навіть якщо не стріляв у неї. Я не зміг захистити її. Вона заслуговує на відновлення справедливості.

– Справедливості? Не те щоб ви могли помститися. Той, хто вбив її, давно вже мертвий.

– Тоді я знайду його на цьому березі.

– І що тоді? Уб’єте його ще ліпше?

Тоді Наречений усміхнувся, кутики його рота витягнулися аж до вух, демонструючи рівні зуби хижака. Алекс відчула, як знову мороз пішов поза шкірою. Пригадала, який він мав вигляд, змагаючись із ґлумою. Наче хтось геть не схожий на людину. Наче щось, чого слід боятися навіть мертвим.

– Є гірші за смерть речі, міс Стерн.

Із західного берега знову долинуло бурмотіння, і цього разу Алекс упізнала щось схоже на французьку. Жан дю Монд? Це могло бути чоловіче ім’я або просто нісенітниця, якій мозок намагався додати сенсу.

– У вас була понад сотня років, щоб знайти цього таємничого вбивцю, – нагадала Алекс. – Чому вважаєте, що мені пощастить більше?

– Ваш партнер Деніел Арлінґтон цікавився цією справою.

– Я так не думаю.

Давнє вбивство, згадане в заголовках туристичних маршрутів Новою Англією в пошуках привидів, аж ніяк не було в Дарлінґтоновому стилі.

– Він відвідував... місце, де ми загинули. Мав із собою записник. Фотографував. Дуже сумніваюся, що він просто оглядав визначні місця. Я не можу подолати захист на Орандж-стріт. Але хочу дізнатися, чому він ходив туди і що знайшов.

– А Дарлінґтон не... він не там? Не з вами?

– Навіть мерці не знають, де опинився Деніел Арлінґтон.

Якщо Наречений не знайшов Дарлінґтона на протилежному боці, Сендоу мав рацію. Хлопець просто зник, а отже, його можна знайти. Алекс потрібно було вірити в це.

– Знайдіть Тару, – повторила вона, мріючи вийти з води й повернутися до світу живих. – Я подивлюся, що вдалося зробити Дарлінґтонові. Але мені потрібно дещо дізнатися. Скажіть, що це не ви наслали на мене те створіння, ґлуму.

– Чому б я...

– Щоб установити між нами зв’язок. Щоб зробити мене вашою боржницею й закласти підґрунтя для цієї співпраці.

– Я не насилав на вас те створіння й не знаю, хто це зробив. Як мені вас переконати?

Алекс точно не знала. Вона сподівалася, що зможе щось сказати, що зможе змусити привида заприсягтися, але припускала: незабаром і сама про все дізнається. А надто якщо виявить, що саме вдалося розкопати Дарлінґтонові, якщо йому це вдалося. Фабрика, де колись сталося вбивство, тепер була критим паркувальним майданчиком. Знаючи Дарлінґтона, можна було припустити, що він ходив туди, щоб занотувати щось про історію нью-гейвенського бетону.

– Просто знайдіть Тару, – попросила вона. – Дайте мені відповіді на мої запитання, а я відповім на ваші.

– Це не той пакт, якого б я бажав, і ви не той партнер, якого б я обрав, але ми обоє докладемо всіх зусиль.

– Ви такий чарівний! Дейзі подобалися такі розмови?

Очі Нареченого почорніли. Алекс довелося зібратися на силі, щоб не позадкувати.

– Запальний характер. Ви з тих типів, що вбивають панянок, які вже наїлися їхнього лайна. Чи не так?

– Я кохав її. Кохав більше за життя.

– Це не відповідь.

Він глибоко вдихнув, опановуючи себе, і очі стали звичними. Привид простягнув дівчині руку.

– Назвіть своє справжнє ім’я, міс Стерн, і укладемо нашу угоду.

Імена мали власну силу. Саме тому з архівів Лети повикреслювали всі імена Сірих. Саме тому їй доводилося називати того, хто стояв навпроти, Нареченим. Небезпека крилася у зв’язку, у миті, коли поєднуєш своє життя з чиїмось.

Алекс торкнулася стручка ріжкового дерева в кишені. Краще приготуватися, якщо... що? Якщо він намагатиметься затягнути її під воду? Та навіщо йому це? Вона була потрібна йому, а він – їй. Саме так і розпочинається більшість катастроф.

Дівчина потисла його руку. Потиск у привида був міцний, долоня в її руці здалася вологою та крижаною. До чого вона доторкнулася? До тіла? До думки?

– Бертрам Бойс Норт, – сказав привид.

– Це жахливе ім’я.

– Це родинне ім’я, – обурено озвався він.

– Ґелексі Стерн, – відрекомендувалася дівчина й спробувала забрати руку, але привидові пальці стиснулися міцніше.

– Я довго чекав цієї миті.

Алекс закинула до рота стручок ріжкового дерева.

– Миті швидкоплинні, – сказала вона, стискаючи стручок зубами.

– «Ти думала, я сплю, але я чув, як ти казала, як ти казала, що дружина нечестива. – Алекс знову спробувала висмикнути руку. Та привидові пальці міцно тримали її. – Я не розпитуватиму, присягаюсь, бо слова ці такі: тобі я вірю всупереч тобі самій і краще помру, ніж сумніватимусь».

«Краще помру, ніж сумніватимусь». Тарине татуювання. Це не була цитата з пісні якогось метал-гурту.

– «Королівські ідилії», – промовила дівчина вголос.

– Тепер ви пригадали.

Готуючись до Дарлінґтонових завдань і перших відвідин «Сувою та ключа», вона вимушена була прочитати довжелезну поему Теннісона. Їхня гробниця вся була вкрита цитатами із цього твору – так вони віддавали належне Королю Артуру та його лицарям, а їхнє сховище повнилося скарбами, награбованими під час Хрестових походів. «Ми в змозі освітить цю темну землю, ми в змозі оживить цей мертвий світ». Вона пригадала, як ці слова відлунювали від кам’яного стола в гробниці Слюсарів.

Алекс висмикнула долоню з руки Нареченого. Отже, Тарина смерть потенційно була пов’язана з трьома товариствами. Із «Черепом і кістками» Тару пов’язував Тріпп Гельмут, з «Книгою та змією» – напад ґлуми, а із «Сувоєм та ключем», – якщо тільки дівчина не була таємною прихильницею вікторіанської поезії, – тату із цитатою з Теннісона.

Норт злегка вклонився.

– Якщо знайдете якусь річ, що належала Тарі, принесіть її до будь-якої водойми, і я прийду до вас. Тепер усі вони – наші точки перетину.

Алекс стиснула пальці, бажаючи позбутися відчуття, залишеного долонею Нареченого на її руці.

– Так і зроблю.

Вона відвернулася від привида, вкусила стручок ріжкового дерева, і рот наповнився гірким крейдяним смаком.

Дівчина спробувала проштовхнутися до східного берега, але річка хапала за коліна, і вона зашпорталась. Відчула, як її смикнуло назад, коли вона втратила рівновагу, шукаючи черевиками точку опори на дні ріки, і потягнуло до юрби темних постатей на західному березі. Силуети більше не здавалися людськими. Вони були занадто високі, занадто цибаті, руки були надзвичайно довгі й вигиналися під неправильними кутами, як у комах. Вона бачила обриси їхніх голів на тлі небес кольору індиго – носи задерлися, наче винюхували її, щелепи стискалися й розтискалися.

– Норте! – крикнула вона.

Але Норт не сповільнив кроків.

– Кінець кінцем течія заволодіє кожним з нас, – гукнув він, не обертаючись. – Якщо хочете жити, мусите боротися.

Алекс покинула спроби знайти дно. Вона повернула тіло на схід і попливла, щосили б’ючи ногами та змагаючись із течією зануреними у воду руками. Покрутила головою, щоб вдихнути; вага черевиків тягнула її до дна, плечі боліли. Щось важке й м’язисте наштовхнулося на неї, кидаючи назад; навколо ноги обвився чиїсь хвіст. Можливо, крокодили не можуть нашкодити їй, але вони можуть виконати роботу річки. М’язи заливав свинець утоми. Алекс відчула, як уповільнюється її темп.