– Тут був хтось до нас, – сказав Деніел, адже простіше було говорити про роботу, що чекала на них, аніж про те, що вона була вбивцею.

Леонарда Бейкона побили так, що його неможливо було впізнати. Органи Мітчелла Беттса були потовчені в пюре і вже близькі до того, щоб перетворитися на рідину. У двох чоловіків, що в затильних кімнатах, були дірки в грудях, це свідчило про те, що хтось простромив їхні серця. Битка перетворилася на такі малесенькі шматочки, що на них неможливо було знайти відбитки пальців. Та Алекс була чистісінька. Жодної краплі крові на ній. Криміналісти навіть стоки перевірили.

Дарлінґтон показав на чорну брилу в кутку.

– Хтось відчинив портал.

– Гаразд, – озвалася дівчина. Сторожко, непевно. Дружба й легкість у спілкуванні, що народилися за останні кілька місяців, зникли, наче мінлива погода.

– Я встановлю охоронні чари, – пояснив Дарлінґтон. – Потім повернемося до «Іль-Бастоне» й поговоримо про це.

Він замислився, чи були його слова щирими. А може, насправді він мав на увазі: «Подивимося, скільки я ще зможу дізнатися, перш ніж здам тебе і ти замовкнеш». Сьогодні ввечері вона ще сподіватиметься на згоду: мінятиме інформацію на його мовчання. Вона була його Данте. Це мало багато важити. Вона вбивця. І брехунка.

– Це не та річ, яку я можу приховати від Сендоу.

– Гаразд, – знову повторила Алекс.

Дарлінґтон витягнув з кишені два магніти й намалював над порталом чіткий охоронний знак. Такі переходи були безперечно магією «Сувою та ключа», але Слюсарі химерно ризикували, відчиняючи кудись портал зі своєї гробниці. Байдуже, він однаково скористається їхньою власною магією, щоб зачинити його.

– Алсамт, – почав хлопець. – Мухал...

Щось висмоктало дихання з його рота, перш ніж йому вдалося промовити заклинання.

Щось заволоділо ним, і Дарлінґтон збагнув, що припустився жахливої помилки. Це не був портал. Це було щось геть інше.

Тієї останньої миті хлопець пригадав, як мало речей прив’язують його до цього світу. Що може втримати його тут? Хто знає його так добре, щоб не випустити зі своєї влади його серце? Лише книжки, музика, мистецтво та історія, мовчазне каміння «Чорного В’яза» і вулиці цього містечка. Цього містечка. Ніщо із цього не згадуватиме про нього.

Він спробував сказати щось. Застерегти? Востаннє насолодитися своїм усезнайством? «Тут лежить хлопець, у якого були відповіді на всі запитання». От тільки він не матиме могили.

Деніел дивився на старе молоде обличчя Алекс, у темні криниці її очей, на вуста, що залишилися розтуленими, але не поворухнулися, щоб сказати щось. Вона не ступила жодного кроку вперед. Не промовила жодного захисного слова.

Він покинув цей світ так, як завжди й підозрював: самотній і в темряві. 

Алекс не могла відстежити, коли саме тієї ночі почалися проблеми в «Ґраунд-Зіро». Доводилося повертатися занадто далеко назад. Лен намагався просунутися й умовити Ітана дати йому ще один вантаж. Травичка оплачувала рахунки, але дітлахи з приватних шкіл «Бакл» та «Оквуд» хотіли адеролу, екстазі, оксі чи кетаміну, а Ітан не довіряв Ленові нічого більшого за пакетики шмалі, хай скільки той його облизував.

Лен полюбляв пащекувати про Ітана, називати його єврейським поцом, а Стерн зіщулювалася, пригадуючи, як її бабця запалювала молитовні свічки на шабат. Однак в Ітана Шефіра було все, чого хотів Лен: гроші, машини та, вочевидь, нескінченна черга дівчаток, котрі ступали перші кроки в модельному бізнесі, у його обіймах.

Він жив у мегамаєтку в Енсіно з нескінченним басейном, з якого розгортався краєвид на шосе 405 і навколо якого завжди юрбилася божевільна кількість м’язистих тіл. Проблема була в тім, що Лен не мав усього, чого хотів Ітан, поки в місті не з’явився Аріель.

– Аріель, – сказала якось Геллі. – Це янгольське ім’я.

Аріель – це Ітанів кузен, чи брат, чи хтось такий. Алекс ніколи точно не знала. У нього були широко розставлені очі з важкими повіками та привабливе обличчя, обрамлене досконало доглянутою щетиною. Від першої ж миті він змусив Алекс нервуватися. Він був занадто холоднокровний, наче якась потвора на полюванні, і дівчина відчувала, яка в ньому причаїлася жорстокість. Вона бачила це в тому, як прислухався до його думки Ітан, як додавав шалу вечіркам у будинку в Енсіно, розпачливо намагаючись вразити хлопця, розважити його, наче знуджений Аріель міг бути чимось дуже небезпечним. Алекс здавалося, наче Аріель – чи принаймні якась його версія – завжди був поряд; що поганенький механізм таких людей, як Ітан і Лен, просто не зміг би працювати без загрозливої присутності схожого на Аріеля наглядача, який, відкинувшись на стільці, спостерігав би за всім, повільно кліпаючи очима, наче ведучи зворотний відлік.

Аріелеві подобався Лен. Той змушував його реготати, хай навіть здавалося, що Аріель регоче не всміхаючись. Він полюбляв жестом кликати Лена до свого столика. Плескав його по спині та дозволяв чинити на власний розсуд.

– Це наш вхідний квиток, – сказав Лен того дня, коли Аріель вирішив навідатися до «Ґраунд-Зіро».

Алекс не розуміла, як він не бачить, що Аріель висміює його, що хлопця звеселяє їхня бідність, забавляють їхні бажання. Та її частина, що боролася за виживання, підказувала, що чоловікам на кшталт Аріеля подобається підлабузництво інших людей, вони полюбляють натиснути, аби побачити, наскільки ті ладні принижуватися заради своїх потреб. В Ітана вдома від дівчини до дівчини йшов поголос: «Не залишайся наодинці з Аріелем. Він не практикує грубощі, але полюбляє огидні речі».

Алекс намагалася пояснити Ленові цю небезпеку.

– Не плутайся із цим чуваком, – казала вона хлопцеві. – Він не такий, як ми.

– Але я йому подобаюся.

– Йому просто подобається гратися зі своєю їжею.

– Він умовляє Ітана підвищити мене, – повідомив Лен, стоячи за потертою жовтою кухонною стійкою в «Ґраунд-Зіро». – Чому ти неодмінно мусиш спаскудити все хороше, що зі мною відбувається?

– От гівно, та це фентанил зі смітника. Він дає тобі його, тому що це більше нікому не потрібно.

Ітан не брався за фентанил, якщо не знав точно, звідки той узявся. Він залюбки залишався поза полем зору радарів правоохоронних сил, а мертві клієнти могли привернути увагу. Хтось повернув йому борг фентанилом замість суміші героїну з кокаїном, але той пройшов занадто багато рук, аби вважатися чистим.

– Не профукай цю можливість, Алекс, – попередив Лен. – Прибери цей срач.

– Зараз знайду свою чарівну паличку.

Тоді він дав їй ляпаса, але несильного. Просто щоб довести, що він говорить серйозно.

– Гей! – обурилася Геллі. Алекс ніколи точно не знала, що подруга вкладає в це «гей!», та однаково була вдячна.

– Розслабся, – кинув Лен. – Аріель хоче потусити з реальними людьми, а не з тими пластиковими мудаками, яких збирає навколо себе Ітан. Ми хочемо піти забрати Деймонові колонки. Приберіть тут усе. – Він подивився на Геллі, а тоді перевів погляд на Алекс. – І спробуйте побути симпатичними. Жодного вибрику сьогодні.

– Ушиваймося, – сказала Алекс, щойно Лен вийшов з квартири, а Полюбе влаштувався на пасажирському сидінні, уже прикурюючи. Насправді Полюбе звали Мітчелл, проте Алекс не знала цього, поки його не загребли за зберігання наркоти і їм усім разом довелося шкребти гроші на заставу. Він тусувався з Леном ще до Алекс і завжди був поряд – високий, худий як палка, але з відвислим животом та ще й прищавим підборіддям.

Алекс із Геллі злиняли, спочатку прямуючи до бетонного ложа лос-анджелеської річки, а потім до автобусної зупинки на Шерманвей, не маючи якоїсь конкретної мети. Вони вже робили це раніше, і навіть присягалися, що їдуть назавжди, і доїжджали до пірсу Санта-Моніки, Барстоу, а якось аж до Лас-Вегаса, де провели перший день, тиняючись готельними фоє, а другий – цуплячи четвертаки в бабусь за гральними автоматами, щоб назбирати на автобус додому. Поки автобус із кондиціонером мчав їх назад уздовж шосе 15, вони спали одна в одної на плечі. Алекс мріяла про ботанічний сад готелю «Белладжіо»: водяні колеса, парфумована вода, квіти, висаджені у формі пазла. Іноді їм з Геллі вистачало кількох годин, іноді – кількох днів, але вони завжди поверталися. Світ був для них завеликий. Забагато рішень, які, схоже, лише змушували приймати наступні рішення. Життя – то непроста річ, а жодна з дівчат не мала потрібних навичок.