Натомість дівчина втупилася поглядом кудись у порожнечу, поки Гаруспекс вигукував якусь послідовність цифр і літер – тікери й ціни на акції компаній, що проводили публічні торги на Нью-Йоркській фондовій біржі. Трохи згодом він перейде до НАСДАК[4], «Євронексту»[5] й азійських ринків. Алекс не завдавала собі клопоту розшифровувати почуте. Накази продавати, купувати чи притримати віддавали недоступною нідерландською – мовою комерції, першої фондової біржі, старого Нью-Йорка та офіційною мовою Кістяників.

Коли «Череп і кістки» заснували, грецькою та латиною володіло забагато студентів. Для їхніх справ потрібно було щось більш потаємне.

– У нідерландської складна вимова, – пояснював їй Дарлінґтон, – до того ж це дає Кістяникам підставу навідуватися до Амстердама.

Звичайно, Дарлінгтон знав латину, грецьку й нідерландську. Ще він розмовляв французькою, мандаринською і стерпно португальською. Алекс тільки перейшла на другий рівень вивчення іспанської. Завдяки урокам у початковій школі й суміші сефардських приказок, почутих від бабусі, вона думала, що легко здобуде оцінку. От тільки не врахувала дечого на кшталт умовного способу. Утім, може запросто запитати, чи хоче Глорія завтра ввечері піти на дискотеку.

З кінопоказу за стіною долинуло приглушене тріскотіння вогнепальної зброї. Гаруспекс підвів погляд від слизької рожевої плутанини тонкої кишки Майкла Реєса, не приховуючи роздратування. «„Обличчя зі шрамом“» – збагнула Алекс, коли музика долинула гучніше і в унісон пострілам вибухнув хор нестримних голосів: «„Хочеш війни зі мною? Гаразд. Хочете грати по-дорослому?“»

Публіка промовляла слова, повторюючи за героєм, наче це був Рокі Горрор. Вона бачила «Обличчя зі шрамом», мабуть, сотню разів. Це був один з улюблених Ленових фільмів. У цьому він був такий передбачуваний: любив усе хардове, наче міг би розсилати набір «Як стати гангстером». Коли вони неподалік Веніс-біч зустріли Геллі, її біляве волосся було схоже на завісу, що розійшлася, відкриваючи театр величезних синіх очей, і Алекс одразу подумала про Мішель Пфайффер у шовковій сорочці. Бракувало лише гладенької густої гривки. Однак сьогодні ввечері Алекс не хотіла думати про Геллі, а надто коли в повітрі так смерділо кров’ю. Лен і Геллі залишилися в минулому житті. Вони не належали до Єлю. Хоча, знову ж таки, Алекс теж не належала.

Попри спогади дівчина раділа кожному звуку, що приглушував вологе хлюпання, з яким Гаруспекс мацав нутрощі Майкла Реєса. Що він там бачив? Дарлінґтон казав, що віщування не відрізняються від ворожіння на картах таро чи на жмені кісток тварин. «Ти сумуєш за кимось. У новому році знайдеш щастя». Віщунки казали саме такі речі – туманні й заспокійливі.

Алекс кинула погляд на Кістяників – у мантіях і каптурах вони юрмилися навколо тіла на столі; Писар, студент випускного курсу, занотовував передбачення, щоб передати їх керівникам геджфонду та приватним інвесторам у всьому світі, які забезпечували Кістяникам та їхнім випускникам фінансову стабільність. Колишні президенти, дипломати, принаймні один начальник ЦРУ – усі вони були Кістяники. Алекс подумала про Тоні Монтану, який, відмокаючи в гарячій ванні, просторікує: «Знаєш, що таке капіталізм?» Алекс глипнула на розпростерте тіло Майкла Реєса. «Тоні, ти й гадки не маєш».

Вона помітила якийсь рух на лавицях, звідки розгортався вид на операційну. У блоці було двоє місцевих Сірих, що завжди сиділи на одних і тих самих місцях, за кілька рядів від неї: душевнохвора жінка, якій 1926-го видалили за допомогою гістероктомії яєчники й матку, пообіцявши заплатити шість доларів, якщо вона виживе, і хлопець, студент-медик. Він замерз на смерть у якомусь опіумному барлогу за тисячі кілометрів звідси приблизно 1880-го, але й далі повертався сюди, щоб сісти на своє старе місце й дивитися на все, що тут, унизу, вважали життям. Віщування відбувалися в цьому блоці лише чотири рази на рік, на початку кожного фінансового кварталу, але хлопця, схоже, це влаштовувало.

Дарлінґтон полюбляв казати, що мати справу з привидами – це наче їздити в метро: «Не встановлюй зорового контакту. Не всміхайся. Не привертай уваги. Інакше ніколи не знаєш, що потягнеться за тобою додому». Легше сказати, ніж зробити, якщо в кімнаті більше нема куди дивитися, крім на чоловіка, котрий бавиться з нутрощами іншого чоловіка, наче це плиточки маджонгу[6].

Алекс пригадала Дарлінґтонів шок, коли той збагнув, що вона не лише може бачити привидів без жодного зілля чи заклинання, а ще й розрізняє їхні кольори. Його це навдивовижу розлютило. А їй неабияк сподобалось.

– Що ще за колір? – запитав він, опускаючи ноги з журнального столика; його важкі чорні черевики гупнулися об ґратчасту підлогу вітальні в «Іль-Бастоне».

– Просто колір. Як на старих полароїдних фотках. Чому питаєш? А ти що бачиш?

– Вони сірі на вигляд, – відрубав він. – Саме тому їх називають Сірими.

Алекс здвигнула плечима, знаючи, що її недбалість лише дужче розгніває Дарлінґтона.

– Маячня.

– Для тебе, – пробурмотів хлопець і потупотів геть.

Решту дня він провів у тренажерній залі, виганяючи роздратування з потом.

Вона тоді була самовдоволеною, раділа, що йому не все так просто дається. Але тепер, кружляючи периметром операційного театру й перевіряючи невеличкі позначки крейдою, зроблені в кожній указівній точці, Алекс почувалася знервованою й неготовою. Це відчуття супроводжувало її з перших кроків кампусом. Ні, навіть ще раніше. Відколи декан Сендоу опустився поряд з нею на лікарняне ліжко, постукав по кайданках на її зап’ястках своїми жовтими від нікотину пальцями і сказав: «Ми пропонуємо тобі можливість». Утім, це була колишня Алекс. Геллі та Ленова Алекс. Єльська Алекс ніколи не носила кайданків, ніколи не встрягала в бійку, ніколи не трахалася в туалеті з незнайомцем, щоб повернути позичку свого хлопця. Єльська Алекс докладала всіх зусиль, але ніколи не жалілась. Вона була гідною дівчиною, яка намагалася тримати марку.

«І якій це не вдавалося». Їй слід було прийти раніше, щоб простежити за нанесенням позначок і переконатися, що коло безпечне. Такі старі Сірі, як ті, що висіли над потертими лавицями вгорі, зазвичай не схильні були влаштовувати неприємності, навіть якщо їх приваблювала кров, але віщування – це потужна магія, а її робота – підтвердити, що Кістяники дотрималися всіх належних процедур і залишалися пильними. Однак вона прикидалася. Усю минулу ніч зубрила, намагалася запам’ятати правильні символи та пропорції крейди, вугілля й кістки. Вона якогось дідька виготовила картки для запам’ятовування і змушувала себе гортати їх між порціями Джозефа Конрада.

Алекс подумала, що позначки мають нормальний вигляд, проте знала про свої захисні знаки не більше, ніж про сучасні британські романи. Чи вона звертала на них увагу по-справжньому, коли осінньої четверті відвідувала пророцтва з Дарлінґтоном? Ні. Була занадто перейнята смоктанням імбирної цукерки, приголомшена неоковирністю всього, що відбувалося, і молилася, щоб не зганьбитися, виблювавши. Вона гадала, що матиме безліч часу, щоб навчитися чогось від Дарлінґтона, зазираючи йому через плече. Проте вони обоє помилялися щодо цього.

– Voorhoofdf[7] – вигукнув Гаруспекс, і хтось із Кістяників прожогом кинувся до нього.

Мелінда? Міранда? Алекс не могла пригадати ім’я рудої дівчини, знала лише, що та співає в жіночій акапельній групі «Забаганка і співанка». Дівчина витерла Гаруспексові чоло білою серветкою і знову розчинилася в юрбі.

Алекс намагалася не дивитися на чоловіка на столі, але погляд однаково прикипав до нього. «Майкл Реєс, сорок вісім років, діагноз – параноїдальна шизофренія». Чи пригадає Реєс щось із цього, повернувшись до тями? А якщо він спробує розповісти комусь, його просто назвуть божевільним? Вона точно знала, на що це схоже. «На тому столі могла бути я».