– Кістяники полюбляють, щоб вони були якомога навіженіші, – пояснював їй Арлінгтон. – Вважають, що це покращує передбачення. – А коли вона запитала чому, він сказав лише: – Що божевільніша uictima[8], то ближча до Бога.

– Це правда?

– «Душу звільняють лише містика й божевілля», – процитував він, а потім здвигнув плечима. – Це підтверджують їхні рахунки в банку.

– А нас це влаштовує? – поцікавилася Алекс. – Що людей розрізають, аби Чонсі міг переобладнувати літній будиночок?

– Ніколи не зустрічався з Чонсі, – відказав Арлінгтон. – Досі сподіваюся на це. – Він помовчав, стоячи в арсеналі з похмурим обличчям. – Ніщо не зупинить цього. Занадто багато можновладців покладається на здібності товариств. До появи Лети за цим ніхто не стежив. Тож можна було марно мекати на знак протесту і втратити стипендію – або залишатися тут, виконувати свою роботу й докладати всіх зусиль.

Уже тоді вона замислилася, чи це, бува, не частина всієї історії, чи Дарлінґтонове бажання дізнатися про все не прив’язує його до Лети так само міцно, як почуття обов’язку. Проте вона змовчала тоді й збиралася мовчати тепер.

Майкла Реєса знайшли десь на безкоштовному ліжку в Єльському Нью-Гейвенському шпиталі. Для навколишнього світу він нічим не відрізнявся від інших пацієнтів: волоцюга з тих, у кого за плечима палати в божевільні, відділення невідкладної допомоги та в’язниці на пігулках, а потім без них. У нього був брат у Нью-Джерсі, зазначений найближчим родичем, який підписав дозвіл на те, що начебто було рутинною медичною процедурою на вкритому рубцями кишківнику.

За Реєсом доглядала тільки медсестра Джин Ґатдула, яка працювала в нічну зміну тричі поспіль. Вона й оком не змигнула й не здійняла галасу, коли буцімто через помилку в розкладі їй призначали ще два вечори на чергуванні. Того тижня колеги могли помітити або проґавити, що Джин щодня приходила на роботу з велетенською торбою. У ній було сховано невеличкий холодильничок, у якому вона приносила їжу для Майкла Реєса: голубине серце для ясності, корінь герані й тарілку гірких трав. Ґатдула й гадки не мала, як саме діють ці харчі та яка доля чекала на Майкла Реєса, так само як не знала, що ставалося з «особливими» пацієнтами, які їй зазвичай траплялися. Вона навіть не знала, на кого працює, знала лише, що раз на місяць отримує такий потрібний чек, щоб сплатити борги, які її чоловік накопичував за столами для блекджеку у «Фоксвуді».

Алекс не знала, чи це витівки її фантазії, чи вона справді відчуває запах меленої петрушки з нутрощів Реєса, але її власний шлунок укотре завбачливо засмикався. Страшенно хотілося ковтнути свіжого повітря, Алекс пітніла під кількома шарами одягу. В операційному театрі панував крижаний холод, який підтримувала відокремлена від решти будівлі вентиляція, але велетенські портативні галогенні світильники, якими підсвічували дійство, однаково випромінювали тепло.

Пролунав ледь чутний стогін. Погляд Алекс шугнув до Майкла Реєса, і в уяві промайнула жахлива картина: Реєс прокинувся й виявив, що прив’язаний до стола серед постатей у каптурах, а його нутрощі опинилися зовні. Утім, чоловікові очі були заплющені, груди ритмічно здіймалися й опадали. Стогін тривав, дедалі гучнішаючи. Може, ще комусь зле? Але ніхто з Кістяників не здавався хворобливим. Їхні обличчя сяяли в тьмяній операційній, наче зосереджені місяці, а погляди прикипіли до дійства. Однак стогін не вщухав, здійнявся ледь помітний вітерець, що вихором промчав кімнатою, відштовхуючись від стін з темного дерева. «Жодного прямого зорового контакту, – нагадала собі Алекс. – Просто подивись, чи Сірі...» Вона задихнулася, ковтаючи наляканий зойк.

Сірих уже не було на місцях.

Вони перехилилися через бильця, що відмежовували операційний театр, і вчепились пальцями в дерево: шиї зігнуті, тіла випросталися до самісінької межі намальованого крейдою кола, наче у тварин, що намагаються дотягнутися до крайки водопою.

«Не дивись, – це був Дарлінґтонів голос, його застереження. – Не дивись занадто уважно». Сірі з легкістю могли встановити зв’язок і причепитися. І це було значно небезпечніше, адже Алекс уже відомі оповідки про цих Сірих. Вони були поряд так довго, що представники Лети задокументували їхні минулі життя. Проте імена вилучили з усіх документів.

– Якщо не знаєш імені, – пояснював Дарлінґтон, – тобі не вдасться промовити його подумки й не буде спокуси зробити це вголос.

Ім’я було чимось інтимним.

«Не дивись». Але Дарлінґтона тут не було.

Сіра жінка оголена, її маленькі груденята напиналися від холоду, як, мабуть, було перед смертю. Вона піднесла руку до розверстої рани на животі й ніжно торкнулася власної плоті, наче вагітна, яка сором’язливо натякає, що вона при надії. Її не зашили. Хлопець – ба навіть геть хлопчик, худий, з ніжними рисами обличчя, – був убраний у неохайний піджак кольору зеленого пляшкового скла і заплямовані штани. Сірі завжди мають такий самий вигляд, яку мить смерті. Та коли вони ось так стояли пліч-о-пліч, було в цьому щось непристойне: одна оголена, а другий убраний.

Усі м’язи в тілах Сірих напнулися, очі вибалушені, роти роззявлені. Чорні отвори ротів перетворилися на печери, з яких лунало оте похмуре голосіння – не справжній стогін, а щось монотонне й нелюдське. Алекс подумала про осине гніздо, що його якось улітку знайшла в гаражі під материною квартирою в «Студіо-Сіті», і про бездумне дзижчання комах у темряві.

Гаруспекс далі щось декламував нідерландською. Інший Кістяник підніс склянку води до вуст писаря, поки той занотовував. У повітрі висів густий сморід крові, трав і лайна.

Сірі сантиметр за сантиметром вигиналися вперед – тіла тремтіли, губи роздулися, роти роззявилися так широко, наче щелепи повискакували із суглобів. Здавалось, уся кімната вирує.

Але бачити їх могла тільки Алекс.

Саме тому Лета притягнула її сюди, саме тому декан Сендоу неохоче озвучив золоту пропозицію дівчині в кайданках. Вона однаково роззирнулася, сподіваючись, що ще хтось зрозуміє, хтось запропонує допомогу.

Алекс позадкувала на крок. Серце барабанило в грудях. Сірі зазвичай були слухняні, невиразні, а надто в такому поважному віці. Принаймні дівчина так думала. Може, Дарлінґтон ще не встиг провести їй урок на цю тему? Вона напружила мозок, пригадуючи кілька заклинань, яких Дарлінґтон навчив її минулого семестру: захисні чари. У крайньому разі вона може використати смертельні слова. Чи подіють вони на Сірих у такому стані? Їй слід було насипати в кишені солі, покласти карамельки, щоб відволікти їх, зробити що завгодно. «Це базові принципи, – сказав Дарлінґтон у її голові. – Їх легко опанувати».

Дерево під пальцями Сірих стало вигинатися й тріщати. Тепер рудоволоса любителька акапельного співу роззирнулася, дивуючись, звідки лунає тріскотіння.

Деревина ось-ось розлетиться трісками. Мабуть, знаки були неправильно нанесені; захисне коло не витримає. Алекс подивилася праворуч і ліворуч на безголових Кістяників у неоковирних мантіях. Якби Дарлінґтон був тут, він би підвівся, і боровся б, і переконався б, що Сірі опанували себе, а Реєсові нічого не загрожує.

Галогенні лампи блимнули й знову засвітилися, тепер ще яскравіше.

– Пішов ти в дупу, Дарлінґтоне, – пробурмотіла собі під ніс Алекс, розвертаючись, щоб дати драпака.

Бах.

Кімната здригнулася. Алекс заклякла. Гаруспекс і решта Кістяників сердито витріщилися на неї.

Бах.

Із цим звуком до них стукалося щось із сусіднього світу. Щось велике. Щось, що не слід було впускати.

– Наша Данте набралася? – пробурмотів Гаруспекс.

Бах.

Алекс розтулила рота, щоб закричати, щоб наказати їм тікати, поки ще тримається те, що не пускало цю штуку.

Стогін несподівано й цілковито стих, наче його закоркували в пляшку. Монітор попискував. Світильники гуділи.

Сірі повернулися на свої місця, не звертаючи уваги ні одне на одного, ні на дівчину.

Блузка Алекс під пальтом волого приклеїлася до тіла, просякнувши потом. Дівчина відчувала щільний запах власного кислого страху на шкірі. Галогенні лампи далі сіяли розпечене біле світло. Операційний театр пульсував жаром, наче залитий кров’ю орган. Кістяники витріщалися. За сусідніми дверима почалися титри.