Механік подивився на детектива. Тицьнув йому середній палець і зник, розтанувши над камінною полицею.

Алекс поповзла до стіни, відчуваючи, як Норт витікає з неї, і побачила, що він покидає її тіло розмитою цівкою, а тоді знову набуває власної форми з переляканим і обуреним обличчям. Чи слід їй було пожаліти його?

– Розумію, – пробурмотіла дівчина. – Але в мене не було іншого виходу.

Наречений торкнувся рукою рани на грудях, наче це вона його застрелила.

– Просто знайдіть Тару, – кинула Алекс. – Річ, яку ви хотіли, ви отримали.

– Отримали що? – перепитав Тернер.

Він поплескував по камінній полиці та викладеному цеглою горну під нею, наче сподівався знайти якийсь таємний прохід.

– Портальна магія, – прохрипіла Алекс.

Норт востаннє озирнувся через плече та вийшов крізь стіну квартири. Дівчину раптовою хвилею накрив біль, як миттєвий знімок розквітлого пуп’янка, немов привидова присутність відсувала все найгірше, а тепер Стерн спорожніла й усі ушкодження хлинули всередину. Алекс спробувала підвестися. Тернер сховав зброю в кобуру.

Він гупнув кулаком по стійці.

– Це неможливо.

– Можливо, – заперечила Алекс.

– Ти не розумієш, – озвався Тернер.

Він дивився на неї так само, як Норт: наче Алекс нечесно повелася з ним.

– Це був Ленс Ґрессанґ. Мій підозрюваний у вбивстві. Я залишив його менш ніж годину тому. І він сидить у в’язничній камері.

Чи є щось надприродне в самій матерії Нью-Гейвена? У камені, з якого звели його будівлі? У річках, з яких п’ють величні в’язи? Під час війни 1812 року британці влаштували облогу Нью-Гейвенського порту, і бідній церкві Святої Трійці – ще не тому готичному палацу, який тепер прикрашає парк, – ніде було взяти потрібне для будівництва дерево. Проте Гарді, віцеадмірал Королівського військово-морського флоту Великої Британії, почув, для якої мети призначалися ті величезні крокви. Він дозволив пропустити їх, і деревину сплавили річкою Коннектикут. «Якщо на Землі є місце, де релігія необхідна, – сказав віцеадмірал, – то це Нью-Гейвен. Дозволити сплав!»

Спадщина Лети, витяг

Як думаєте, чому вони понабудували тут стільки церков? Чоловіки та жінки цього містечка якось дізналися: їхні вулиці були домівкою для інших богів.

Щоденник Елліота Сендоу часів Лети (Коледж Бренфорд ’69)

Тернер видобув телефон, і Алекс зрозуміла, що станеться далі. Якась частина її хотіла дозволити цьому статися. Вона мріяла про розмірене пікання лікарняних приладів, про запах антисептика й про систему, наповнену найсильнішим наркотиком, який занурить її в сон, віджене біль. Невже вона помирає? Дівчина так не думала. Переживши це одного разу, вона розуміла, що знатиме, якщо це станеться знову. Втім, здавалося, наче вона помирає.

– Не треба, – видушила вона хрипке слово. Горло досі боліло так, наче його стискають велетенські руки Ленса Ґрессанґа. – Не треба шпиталю.

– Ти бачила це в якомусь фільмі? – перепитав Тернер.

– Як ви поясните це лікареві?

– Скажу, що знайшов тебе в такому стані, – пояснив детектив.

– Гаразд, а як я це поясню? І цю безладну сцену вбивства? І як я потрапила сюди?

– А як саме ти потрапила сюди?

– Мені не треба до шпиталю. Відвезіть мене до Доус.

– Доус?

Алекс дратувало, що Тернер чомусь забув прізвище аспірантки.

– До Окулуса.

– Та ну, до бісової матері, – вилаявся Тернер. – Усіх вас! З вашими кодовими іменами, вашими таємницями й вашими нісенітницями.

Дівчина бачила, як він борсається від люті до страху й назад. Його свідомість намагалася стерти все побачене. Одна річ, коли тобі кажуть, що магія існує, і геть інша – коли вона показує тобі середній палець у прямому сенсі.

Алекс замислилася, скільки Лета розповіла Центуріонові. Чи дали вони йому той самий буклет «Життя Лети»? Довжелезний звіт, повний жаских історій? Пам’ятне горнятко з написом «Чудовиська існують»? Алекс завжди жила в оточенні надприродного, та навіть їй було складно повірити в реальність Лети. А як бути тому, хто виріс у місті, яке вважав пересічним, – у рідному місті, – хто сам наводив лад на його вулицях, а потім несподівано дізнався, що більшість основних правил не діє?

– Їй потрібен лікар? – У коридорі стояла жінка, тримаючи в руках мобільний телефон. – Я почула якийсь галас.

Тернер показав свій бейдж.

– Підмога вже їде, мем. Дякую.

Той бейдж теж був такою собі магією. Але жінка повернулася до Алекс.

– З тобою все гаразд, дорогенька?

– Зі мною все добре, – вдалося відповісти Алекс; вона відчула раптове тепло до цієї незнайомки в халаті, навіть попри те, що та притисла телефон до грудей і почовгала геть.

Дівчина спробувала підвести голову, але відчула, як біль шмагонув її батогом.

– Ви мусите доправити мене до якогось захищеного місця. До якогось місця, де вони не зможуть дістатися до мене, розумієте?

– Вони.

– Так, вони. Привиди, примари й монстри, які можуть проходити крізь стіни. Усе це реальність, Тернере, а не просто купка ряджених студентів коледжу. І мені потрібна ваша допомога.

Ці слова розбудили його.

– Біля головного входу стоїть представник органів, і я не зможу пронести тебе повз нього, не відповівши на цілу купу запитань... а ти, безумовно, не зможеш вийти самостійно.

– Я зможу. – Але, Господи, вона не хотіла цього робити. – Залізьте до мене в праву кишеню. Там є пляшечка з піпеткою.

Детектив похитав головою, але запхав руку до кишені Алекс.

– Що це?

– Бас-беладона. Просто закрапайте мені в очі дві краплі.

– Наркотики? – поцікавився Тернер.

– Ліки.

Його це, звичайно, заспокоїло. Тернер-бойскаут.

Щойно перша крапля потрапила дівчині в очі вона зрозуміла, що прорахувалася. Алекс негайно відчула енергію, готовність рухатися, діяти, але бас-беладона ніяк не полегшувала болю, лише робила його відчутнішим. Вона відчувала місця, де зламані кістки притискалися туди, куди не мали б, де пошматовані кровоносні судини, де розірвалися й набрякли капіляри.

Наркотик запевняв її мозок, що все гаразд і можливо будь-що, що варто їй захотіти, і вона може вмить зцілитися. Однак біль збудив верескливу паніку, що гатила по свідомості, наче кулак по склу, і дівчина відчувала, як тріскається це вітрове скло здорового глузду. Алекс безліч разів називали божевільною, іноді вона навіть вірила цьому, але тепер уперше відчула що втрачає розум.

Серце несамовито гупало. «Я помру просто тут».

«З тобою все гаразд». Скільки разів посеред ночі чи в довгі пообідні години вона казала ці слова комусь, хто надміру обкурився, наковтався, нанюхався! «Дихай. З тобою все гаразд. З тобою все гаразд».

– Зустрінемося на Тілтон, – сказала вона Тернерові, зводячись на ноги.

Він був чарівний. Бас-беладона залила його темну шкіру відтінками серпневих надвечірніх сутінків. Світло мінилось на короткій щетині поголеної голови. «Ліки, чорт забирай». Коли поламані ребра поворухнулися, усередині все завищало від болю.

– Це жахлива ідея, – озвався чоловік.

– Єдина, яка в мене є. Ну ж бо.

Тернер змучено зітхнув і пішов.

Збуджена свідомість Алекс уже намалювала маршрут через затильний коридор на розхитаний сходовий майданчик. Повітря на запаленій шкірі здавалося прохолодним і вологим. Дівчина бачила кожне волокно потертого сірого дерева, відчувала, як виступає на щоках піт, замерзаючи на зимовому вітрі. Знову збиралося на сніг.

Спуститися невисокими східцями. «Просто перестрибни їх», – під’юджував наркотик, збурюючи кров.

«Заткнися, будь ласка», – прохрипіла Алекс.