Алекс розчахнула двері автівки, оглянула вулицю й вистрибнула.

– Забудьте, що бачили мене, – наказала вона коронеру.

На його обличчі з’явився незрозумілий розгублений вираз. Алекс залишила його, одурманеного, біля Тариного тіла й поспішила геть, перетинаючи вулицю та тримаючись на темному хіднику, подалі від прожекторів поліції. Незабаром примус виснажиться, і чоловік дивуватиметься, звідки в його руці взялася золота монетка. Він покладе її в кишеню й забуде про неї або викине в смітник, навіть не збагнувши, що метал справжній.

Дівчина озирнулася на Сірих, що юрмилися навколо будівлі Пейн-Вітні. Це все її уява, чи в їхніх згорблених плечах, у тому, як вони зіщулилися біля дверей спортзалу, було ще щось? Чого можуть боятися мерці?

У голові пролунав голос Дарлінґтона: «Коли ти їх уперше побачила?» Голос був ледь чутний і затинався, наче хлопець не знав, чи не табуйоване це запитання. Але справжнє запитання, правильне запитання звучало так: «Коли ти вперше зрозуміла, що боїшся?»

Алекс раділа, що йому забракло клепки запитати.

Із чого розпочати розповідь про історію Лети? Чи почалася вона 1824 року з Ветсавії Сміт? Напевно, так і було. Однак знадобилося ще сімдесят років і чимало катастроф, перш ніж з’явилася Лета. Тож ми натомість розпочнемо з 1898-го, коли Чарлі Бакстера, малозначущого безхатька, знайшли мертвим з опіками на руках, ногах і мошонці та чорним скарабеєм на місці язика. Почалися звинувачення, і товариства опинилися під загрозою виключення з університету. Щоб залагодити справи та – будьмо чесними – вберегтися, Едвард Гаркнесс, член «Вовчої голови», об’єднався з Вільямом Пейном Вітні з «Черепа і кісток» та Гайрамом Бінґемом III з нині зниклого «Братства акації», щоб заснувати Лігу Лети – наглядовий орган за окультною діяльністю товариств.

На тих початкових зустрічах народилася наша програмна заява: «Ми відповідаємо за нагляд за обрядами й практиками будь-яких університетських товариств, що незаконно вдаються до магії, віщувань чи потойбічних дискурсів, і маємо на меті вберегти містян і студентів від психічної, фізичної та духовної шкоди й налагодити дружні зв’язки між товариствами й керівництвом навчального закладу».

Лету було засновано на гроші Гаркнесса та обов’язковий внесок з трастових фондів усіх членів Древньої Вісімки. Підключивши Джеймса Ґембла Роджерса («Сувій та ключ», 1889) до розроблення плану Єлю та проектування численних будівель, Гаркнесс пересвідчився, що в кампусі будуть зведені схованки й тунелі для представників Лети.

Гаркнесс, Вітні та Бінґем збирали знання всіх товариств для створення скарбниці потаємної магії, якою міг би скористатися кожен представник Лети. Вона неабияк поповнилась 1911-го, під час подорожі Бінґема до Перу.

Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому, витяг

– Ну ж бо, – сказав Дарлінґтон, допомагаючи їй звестися на ноги. – Ілюзія ось-ось розвіється, і ти лежатимеш на подвір’ї, наче якийсь випивоха, що звично хильнув ще до обіду.

Він мало не затяг її на ґанок угору сходами.

Алекс досить добре впоралася із шакалами, але досі була бліда й захекана.

– Ти в жахливій формі.

– А ти мудак.

– Отже, ми обоє маємо таланти, яких слід позбутися. Ти просила мене розповісти, у що саме тебе втягнули. Тепер знаєш.

Вона відкинула його руку.

– То розповідай. А не намагайся мене вбити.

Хлопець спокійно подивився на Алекс. Важливо було, щоб вона зрозуміла.

– Ти ще не втрапляла в небезпеку. Однак я не можу обіцяти, що так буде завжди. Якщо не ставитимешся до цього серйозно, можеш нашкодити собі або комусь іншому.

– Комусь на кшталт тебе?

– Так, – погодився він. – У Домах зазвичай не трапляється нічого занадто кепського. Ти побачиш речі, які мріятимеш забути. І дива. Ніхто достоту не знає, що ховається за Серпанком і що може статися, якщо перетнути його. «Смерть чекає, розправивши чорні крила, а ми стоїмо – гопліти, гусари, драгуни».

Дівчина стала руки в боки й витріщилася на нього.

– Сам вигадав?

– Кабот Коллінз. Його називають Поетом Лети. – Дарлінґтон потягнувся до дверей. – Він утратив обидві руки, коли їх затиснуло в міжвимірному порталі. Цієї миті він читав уголос свій останній твір.

Алекс здвигнула плечима.

– Гаразд, я зрозуміла. Погана поезія, серйозні справи. Ті пси справжні?

– Досить справжні. Це мисливці за духами, зобов’язані служити синам і донькам Лети. Чому в тебе довгі рукави, Стерн?

– Сліди від ширки.

– Серйозно?

Він підозрював, що річ може бути в цьому, але чомусь не до кінця повірив.

Дівчина випросталася, хруснувши спиною.

– Звичайно. Ми йдемо чи ні?

Хлопець підборіддям показав на її зап’ястя.

– Покажи.

Алекс підвела руку, але не закасала рукав. Просто простягнула до нього, наче він збирався постукати по вені, щоб узяти кров.

Виклик. А в Деніела несподівано зникло бажання відповідати. Це не його справа. Йому слід так і сказати. Дати їй спокій.

Натомість він узяв дівчину за зап’ястя. Кісточки були тоненькі та здавалися гострими в його долоні. Другою рукою він закасав тканину аж до вигину її передпліччя. Це скидалося на прелюдію.

Жодного сліду від голки. Її шкіра була вкрита татуюваннями: вигнутий хвіст гримучої змії, ореол півонієвого цвіту і... «Колесо». Він ледве втримався, щоб великим пальцем не торкнутися малюнка під згином дівочого ліктя. Доус зацікавила б ця карта таро. Можливо, це дасть їм тему для розмови.

– Чому приховуєш татуювання? Тут вони нікого не займають.

Половина студентських тіл була ними вкрита. Не всі набивали собі цілий рукав, але це не було чимось нечуваним.

Алекс смикнула манжету вниз.

– Ще якісь процедури, які потрібно пройти?

– Ціла купа.

Хлопець відчинив двері й повів її всередину.

Вхід був темний і прохолодний, крізь вітражі на вкриту килимом підлогу яскравими снопами лилося світло. Перед ними вздовж стіни, ведучи на другий поверх, звивалися величні сходи, темне дерево було прикрашене вирізьбленим візерунком з безлічі соняшників. Мішель якось сказала Деніелові, що ці сходи коштують більше за весь будинок і землю, на якій його звели.

Алекс ледь чутно зітхнула.

– Радієш, що сховалася від сонця?

Дівчина тихенько промугикала щось.

– Тут спокійно.

Йому знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, що саме вона мала на увазі.

– «Іль-Бастоне» захищена. Так само, як і кімнати в Халупці... Це погано?

Алекс здвигнула плечима.

– Ну... тут вони до тебе не доберуться.

Дівчина роззирнулася з незворушним виглядом. Невже її не вразив просторий вхід, тепле дерево, вітражі, аромати сосни й чорної смородини, що завжди сповнювали повернення додому дещо різдвяним настроєм? А може, вона просто вдавала, наче їй байдуже?

– Милий клуб, – озвалася Алекс. – Не дуже схожий на гробницю.

– Ми не товариство й не поводимося, як вони. Це не клуб; це наша штаб-квартира, серце Лети і скарбниця із сотнями років знань про надприродне. – Деніел знав, що звучить жахливо самовдоволено, але не міг зупинитися. – Щороку товариства постачають нам нову порцію студентів випускних курсів, шістнадцятеро представників; вісім жінок і вісім чоловіків. Ми підключаємо одного нового Данте – першокурсника – раз на три роки.

– Припускаю, що це робить мене досить особливою.

– Сподіваймося на це.

Алекс насупилась у відповідь, а потім кивнула на мармурове погруддя, що висилось на столику під вішаком.

– Це хто?

– Святий покровитель Лети, Гайрам Бінґем III.

На жаль, Бінґемові хлоп’ячі риси й опущені донизу кутики рота не піддавалися увічненню в камені. Він більше скидався на стривоженого манекена з універмагу.