Хіба ж Алекс щойно не думала так само? Та навіть попри це вона завагалася, відчуваючи Дарлінґтонів осуд.

– Цього. Але декан Сендоу захоче...

Тернерова маска зникла, на обличчі несподівано проступили нічна втома й лють від присутності дівчини.

– Вона з міста, Стерн. Зваліть до біса туди, звідки взялися.

«Вона з міста». Не студентка. Не пов’язана з товариствами.

«Облиш цю справу».

– Ага, – відгукнулася Алекс. – Гаразд.

Демонструючи ямочки на щоках, Тернер розплився в хлоп’ячій, вдоволеній, майже справжній усмішці.

– Ось маєте.

Він відвернувся від дівчини й поспішив назад до своїх людей.

Алекс глипнула вгору, на сіру готичну непорушну будівлю Пейн-Вітні. Споруда аж ніяк не скидалася на спортзал, але тут нічого не походило на те, чим було насправді. «Хіба ви не цього хотіли?»

Детектив Авель Тернер зрозумів її так, як це ніколи не вдавалося Дарлінґтону.

Добре. Краще. Найкраще. Саме ця траєкторія привела тебе сюди. Чого не міг зрозуміти Дарлінґтон і, ймовірно, решта цих завзятих старанних дітлахів: Алекс залюбки погодилася б навіть на щось менше за Єль. Деніел завжди гнався за досконалістю, за чимось приголомшливим. Він не знав, яким дорогоцінним може бути нормальне життя, як легко відбитися від пересічності. Починаєш спати до опівдня, прогулюєш заняття, потім марнуєш решту дня, втрачаєш одну роботу, потім іншу, забуваєш, як поводяться нормальні люди. Забуваєш мову пересічного життя. А потім несвідомо перетинаєш кордон країни, з якої немає вороття. Живеш так, наче земля ось-ось вислизне з-під ніг, і не маєш жодної можливості повернутися до якоїсь стабільності.

Не мало значення те, що Алекс бачила, як представники «Черепа і кісток» пророкували майбутнє товарних ф’ючерсів за допомогою нутрощів Майкла Реєса, чи те, як капітан збірної з лакросу якось обернувся полівкою. (Він запищав і потім – вона ладна присягнутися – погрозив крихітним рожевим кулачком.) Лета стала для дівчини зворотним шляхом до нормальності. Вона не мусила бути винятковою. Не мусила навіть бути хорошою – задосить було б і нормальної. Тернер дав їй дозвіл. Піди додому. Ляж спати. Прийми душ. Повертайся до справжньої роботи, доклади зусиль, щоб скласти курси й закінчити навчальний рік. Оцінки за перший семестр були такі погані, що їй призначили випробувальний термін.

«Вона з міста».

От тільки товариства полюбляли підшукувати для експериментів міських дівчат і хлопців. Це й була справжня причина існування Лети. Принаймні головна. До того ж Алекс більшу частину свого життя теж була «з міста».

Вона кинула погляд на фургончик коронера, запаркований наполовину на хіднику, а наполовину – на дорозі. Тернер досі стояв спиною до неї.

Помилка, якої люди припускаються, коли не хочуть, щоб їх помітили, – намагання прибрати буденного вигляду, тож Алекс натомість рішуче рушила до фургончика; вона просто дівчина, якій потрібно дістатися до гуртожитків. Зрештою, було пізно. Обігнувши ззаду автівку, дівчина кинула швидкий погляд на Тернера й прослизнула до розчахнутих V-подібних дверей, де до неї повернувся коронер в уніформі.

– Гей, – вигукнула дівчина.

Коронер не розігнувся, обличчя насторожене, тіло затуляє все, що відбувається позаду нього. Алекс дістала одну з двох монет, які носила під сподом пальта.

– У вас упало.

Чоловік побачив блиск і без зайвих роздумів потягнувся: його реакція була почасти ввічливістю, почасти завченою поведінкою. Тобі дають знахідку – ти забираєш її. Однак рефлекс сороки теж відіграв свою роль: блискуче завжди приваблює. Алекс трохи почувалася тролем з казки.

– Не думаю... – почав був коронер. Та щойно його пальці стиснулися на монеті, обличчя розслабилося, а тілом заволодів непереборний потяг.

– Покажіть мені тіло, – сказала Алекс, наполовину очікуючи, що він відмовить.

Вона якось бачила, як Дарлінґтон зблиснув монеткою примусу перед охоронцем, але сама ще ніколи нею не користувалася.

Коронер навіть оком не змигнув, лише позадкував у глиб фургона й простягнув їй руку. Дівчина видерлася за ним, швидко озирнулася через плече й зачинила двері. Часу в них обмаль. Бракувало тільки, щоб водій чи – ще гірше – Тернер постукали у двері й виявили, що вона тут базікає над тілом. До того ж Алекс не знала, як довго діятиме примус. Цей магічний предмет вона отримала від членів «Рукопису». Вони спеціалізувалися на магії дзеркал, заклинаннях і переконаннях. Зачаклувати можна було будь-який предмет, проте найвідомішим став презерватив, який переконав розпусного шведського дипломата видати схованку таємних документів.

Для створення монет потрібна надзвичайна магія, тому в Леті їх небагато й Алекс ощадливо ставилася до тих двох, які їй видали. То чому ж вона розтринькала одну монету?

Приєднавшись до чоловіка в замкнутому просторі, Стерн побачила, як затріпотіли від її запаху його ніздрі, але пальці вже лягли на блискавку мішка з тілом, а друга рука міцно стискала монетку. Коронер рухався так стрімко, наче в пришвидшеній зйомці, й Алекс закортіло попросити його зупинитися на секунду, але це бажання минулося, а чоловік уже розстібав мішок, знімаючи чорний вініл, наче шкірку з якогось фрукта.

– Господи, – видихнула Алекс.

Обличчя дівчини було тендітне, із синіми венами. Вона була вбрана в білу бавовняну камісоль, розірвану й подерту в тих місцях, де її протинав ніж – знову і знову. Всі рани були зосереджені навколо серця; дівчину били з такою силою, що здавалося, наче грудина не витримала: кістки проломилися неглибоким кривавим кратером. Алекс раптом пошкодувала, що не дослухалася грубої Тернерової поради й не пішла додому. Це не було схоже на ритуал, який вийшов з-під контролю. Тут було щось особисте.

Вона проковтнула жовч, що з’явилася в горлі, та змусила себе дихати глибше. Якщо ця дівчина чомусь стала мішенню якогось товариства або гралася з надприродним, від неї досі пахнутиме Серпанком. Проте «швидку» вже просочив власний сморід Алекс, і сказати щось напевне було неможливо.

– Це був її хлопець.

Алекс глипнула на коронера. Примуси вселяли в людей мимовільне прагнення догодити комусь.

– Звідки знаєте? – поцікавилась вона.

– Тернер так сказав. Вони вже повезли його на допит. Він має попередні судимості.

– За що?

– Зберігання й розповсюдження. Вона теж.

Звісно, вона теж. Хлопець розносив товар, і вона теж. Але між дрібним продажем і вбивством лежала прірва. «Іноді, – нагадала собі Алекс. – А часом один крок».

Вона ще раз подивилася на дівоче обличчя. Жертва була білявка, трохи схожа на Геллі.

Схожість була поверхова, принаймні зовнішня. А глибше? Різані рани в усіх були однакові. Дівчатам на кшталт Геллі, дівчатам на кшталт Алекс, дівчатам на кшталт цієї доводиться весь час бігти, інакше халепа кінець кінцем наздожене. Просто ця дівчина бігла недосить швидко.

На долоні дівчини були напнуті паперові торбинки: щоб зберегти докази, здогадалась Алекс. Може, вона подряпала нападника.

– Як її звали? – Це не мало значення, але Стерн мусила написати у звіті ім’я.

– Тара Гатчинс.

Алекс записала це в телефон, щоб не забути.

– Прикрийте її.

Вона раділа, що більше не бачитиме це понівечене тіло. Учинок був мерзенний, огидний, але не свідчив про певні зв’язки Тари з товариствами. Людям не потрібна магія, щоб жахливо поводитись одне з одним.

– Час смерті? – запитала Стерн. Їй здавалося, що це вона мусить знати.

– Близько одинадцятої. Через холод складно сказати точніше.

Дівчина заклякла, поклавши руку на виступ дверей фургончика. Близько одинадцятої. Точнісінько тоді, коли двійко слухняних Сірих, які ніколи раніше не завдавали неприємностей, розчахнули щелепи так, наче намагалися проковтнути цілий світ, а щось намагалося пробитися крізь намальоване крейдою коло. Невже це щось натомість знайшло шлях до Тари?

А може, її хлопець просрав усе й вирішив, що може штрикнути її просто в серце? Чимало чудовиськ прибирають людської подоби. Кількох з них Алекс знала особисто. На цю мить вона «впоралась зі своєю частиною». Більш ніж упоралась.